Підступний руzzкій мір – це не "трофейна мова"

Закоханість у своїй «ґеніяльності» багатьох українських журналістів, які «впіймалися» на ґордонівському «гачку» «мільйонних підписчиків» та «широкого кола слухачів» настільки полонила багатьох телеведучих, блоґерів, радіожурналістів, що вони забули про те, що саме вони повинні б дотримуватися Закону про  державну мову. Звичайно, що оці «двомовні» журналісти, блоґери використовують нагоду показати, які вони круті – можуть негайно перейти з української мови на московський язик. Закарпатців такими знаннями не здивуєш, оскільки тут майже кожний двомовний, а багато-хто володіє 3-4 мовами.

Знання кількох мов для закарпатців стало «нормальним явищем», бо вони у всій своїй історії змушені були вже в школі вчитися то угорською, то румунською, чеською, московською. Та вдома вони завжди розмовляли своїми говірками, якими захоплювалися не тільки такі мовознавці як Гнатюк, Панькевич, але й чужинці.

Пригадаємо, закарпатці зберегли свої говірки (які, часом, відрізняються і  поміж собою в лексиці) завдяки тому, що з чужинцями – окупантами – розмовляли  їхніми мовами, а вдома, в селі і містечках, своєю рідною, що не змінилося й сьогодні. Щоправда, сучасні закарпатські діти навчаються літературною українською, а вдома вправляються у своїх говірках, лексику та вирази яких такі поети, письменники як Павло Чучка використовують у свої художніх творах, поповнуючи словниковий фонд української літератруної мови, який імперський режим понад 300 років намагався знищити русифікацією.

З відновленням  державности 1991 р. по всій Україні поновилася і ідея повернути українцям і мову, яку ворог відверто і приховано знищував заборонами та русифікацією. Тому 29 років тривала боротьба в Незалежній державі за визнання державної мови! Фашистське ставлення кремлівського «ф’юрера» до української нації на десятому році війни Московії проти України, через брак перемог окупанта на фронті та недовіри до Московської церкви,  руzzкій мір знайшов підтримку в українських ЗМІ, що викликає не тільки здивування, але й підозру спланованої антидержавної діяльности.

Трохи історії

На 29-ому році Незалежности в Україні (25.4.2019 р.) був ухвалений ВРУ  Про забезпечення функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя, визначених цим Законом, на всій території України. Оскільки Закон має особливе значення для розвитку незалежної, демократичної, европейської держави, то нагадаємо (хоч «мініатюрно») обґрунтування  ухвалення цього Закону: «Верховна Рада України, ґрунтуючись на Декларації  про державний суверенітет Україи   від 16 липня 1990 року та схваленому Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року Акті проголошення незалежності України  від 24 серпня 1991 року, якими було відновлено незалежну національну державність України;

Керуючись Конституцією, що визначає українську мову як єдину державну мову в Україні та покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;», (тобто - стосується усіх ЗМІ!).

На основі Конституції  почалася «українізація» і ЗМІ, яка знайшла відгук у тзв. квотах, які вдавалося прихованим активістам «руzzкого міра» у всіх структурах державного управління не помічати. І саме нехтування Закону про мову стало найкращим доказом того, що постколоніяльний синдром цілковито охопив телевізійні та радіо програми, які спричинили колоніяльний реванш не тільки на мовному ґрунті. На жаль,  цьому допомогли виборці, які обрали до ВРУ значну частину пройдисвітів, які ментально відповідають підколоніяльній психіці. Вони почали копіювати найгірші риси недоімперії РФ – тотальну корупцію (до прикладу: нагадаємо корупцію в російському війську та в українському Міністерстві оборони).

В реальному житті, якщо слуга, службовець – злодій, то його карають, а майно забирають (це у вільному демократичному світі).  В Україні ж - депутат, держслужбовець, якщо крав, то його «попереджають», накрадене йому залишають, а згодом, через продажні суди      його ділять. Тому то й важко дається боротьба з корупцією.   

Для багатьох «депутатів» «Слуг народу» відбудова національної держава стала лише нагодою задовольнити свої обивательські забаганки, задля чого вони  воліли продати совість  оліґархам, а не скерувати на допомогу розвитку держави.

Отак і появилися антидержавні, за  формою, телеканали «Дом» та «Freедом», які стали російськомовними телеканалами в Україні. «Дом» вигадали для «російськомовної публіки», він був у березні 2020 року «запланований» для української та російської мов - 50/50, але за фактом увесь зміст (як новинний так і розважальний) виходить 100 % російською. Спочатку канал повинен був «служити», нібито, окупованій території, але зараз на 100% порушує Закон про мову по всій території. «Freeдом» (згідно з написаною назвою, означає вільний дім), а не воля, що можна було очікувати, якщо б заміть д було d латинським. Ці два телеканали щодня нагадують українцям російських вбивць зброєю,   воєнних злочинців з їхніми наказами, але й попів Мосоквської церкви за допомоги руzzкого міра.Таке враження, що ЗСУ щодня воюють та нищать сотками поборників руzzкого міра, а, тим часом, українська влада, «оживлює» і живить мову, яка була й залишається зброєю руйнування й винищування не тільки окремох мов, але й цілих етносів.

А ворог, тим часом, вигадав «кримінальну провину» і на окупованій українській території – за український напис, за українську книгу, за українську символіку, включно з літерою Ї. Тому дотримування Закону про державну мову є невід’ємною частиною боротьби за визволення з пазурів імперії у вигляді зброї – російської мови. Тобто не фінансування з державної каси (понад 2 млрд гривень), яка б мала, під часм війни, фінансувати ЗСУ, а не сприяти оживленню руzzкого міра через українські канали.

Люди з постколоніяльним синдромом

Постколоніяльний синдром помітний, насамперед, у депутатів, людей з оточення президента Зеленського, деяких членів  влади, блоґерів, які мають певну освіту, але виявляються неуками щодо історії України та демонструють обмежені знання української мови (голова найбільшої фракції СН у ВР України Арахамія, взагалі, не полюбляє Закон про мову. Він дуже демонстративно  використовує мову аґресора,  відповідаючи журналістам, як голова парламентської фракції.

Постколоніялізм спрямований на осмислення наслідків колоніального правління, він є ідейною течією, він займається вивченням ідентичності, культури та літератури — у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами. В Україні він проявився у таких «хочу бути» науковцем, проповідником, військовим, глашатаєм нових ідей зі старим змістом: велика культура, месіянство імперської мови, літератури, історії, типовим представником якої  став Арестович. Для нього і йому подібних, російські шовіністи вигадали навіть «російську цивілізацію» з нацистським змістом і формою, замінивши свастику та невідоме Z.

І саме тут ЗМІ в Україні зіграли неґативну роль, надаючи  можливість аґітації та пропаґанді, необізнаному в українській історії, літературі, культурі, мові – такому собі «психологові», «військовому  фахівцеві та аналітикові», «культурологові» та «ворожбитові», який може передбачати події «військові і політичні». Постколоніальний синдром особливо проявився в українських ЗМІ з повномасштабним вторгненням РФ в Україну 24.2.22 р..

Вже 25 лютого 22 р., в режимі "Єдиних новин" (назва нагадує сумнозвісну – «єдину лінію Компартії ССР»)   працювали "1+1", "СТБ/ICTV", "Інтер", тобто, телеканали колишніх оліґархів та  "Рада", а відомі телеканали «5-ий», «Прямий» та Espresso.TV, без пояснень, виключили. 26 лютого до «Єдиних новин» долучили рештки оліґархів -"Україна", "Україна 24" і «Суспільне», тобто «єдині» виявилися обраними! Міністр культури О.Ткаченко в інтерв’ю Я. Соколовій (18.2.23) не зумів обґрунтувати недопущення згаданих  3-х популярних телеканалів, з яких зап’ятався, особливо, «5» своїми передачами з часів Евромайдану та аґресії РФ проти Ураїни 2014 р..

Політолог В. Фесенко, на «Радіо NV», у розмові з ведучою В.Лазур, звернув увагу на те, що декотрі з колишніх оліґархічних теленканалів підступно поширюють кремлівську пропаґанду щодо «непереможности російських військ», про «неминучу поразку України»  та навіювання «переговорів», «компромісів».

Незрозумілими стають вчинки влади, які є явним порушенням Закону про державну мову, коли кількість годин російської мови в телеканалах не зменшилась, а збільшилась за рахунок російськомовних  найрізноманітніших  військових та політичних експертів, майже на всіх телеканалах. Крім того, такі відомі журналісти,  як Ганапольський, Березовевець, Висоцький, Курбанова, Соляр, Влащенко, Щаслива,   Голованов, Печій та багато інших, вишуковують собі російськомовних і, без перекладу, змушують слухати свого глядачаслухача мову, яка, мимоволі, нагадує вбивства, тортури й знущання над людьми в окупованих реґіонах, страхіття російського бомбардування, руйнування, постійні погрози атомною зброєю по всій території.

У світовій практиці журналістики існує звичай -  журналісти вишуковують для своїх репортажів, чи теле-, радіопрограм фахівців, політиків, які володіють мовою країни, про яку йдеться у певній теле-, радіопрограмі. Якщо ж людина не володіє мовою країни, якою журналістка, чи журналіст провадить інтерв’ю (в нашому випадку для українців ), то, у цивілізованому світі  - запитають мовою даної держави, телебачення, радіо. Після цього звертаються з питанням до гостя його мовою і коли той (та) починає відповідати, то відповідь переводять на українську (чи мову даної держави). Дуже показовим, у цьому сенсі, було інтерв’ю американського журналіста Дейвіда Леттермана з українським президентом В.Зеленським на Netflix (12.12.22), на одній  зі станцій київського Метро.

Чого вимагає журналістська професія?

Саме від цього, відомого американського журналіста, повинні б брати приклад працівники українських ЗМІ, які так полюбляють російськомовних «фахівців» (без перекладу) на найрізноманітніші теми.

Леттерман провів 45 хвилинну розмову з президентом України так, як повинен би це роботи кожен український журналіст –  він запитував англійською, а Зеленський відповідав українською, яку найновіша технолоґія негайно (в прямову етері) перекладала на англійську.

Часом українські журналісти «ґвалтують» російською і колишнього дипломата Гербста (притім, ображають самою вимовою його прізвища Herbst, називаючи його Хербст, бо користуються російською транслітерацією, а не українською. Звичайно, що Гербст володіє російською, але для якої публіки його ґвалтують вживати російський язик, бо ж канал український і призначений українцям?! Нахабством вважаю таку «співпрацю», чи «позичання» новин (PTV UA, 23.2.23), коли ведучі залучають російськомовного ведучого, чи блоґера, який ставить запитання російською, а відповідь англійською передають російською для українського слухача.

 Я не сумніваюся у ґеніальності та освіченості українців (зокрема, коли вони так раптово з української переходять на російський), але у війні, яку розпочала ворожа держава, саме мова аґресора стала зброєю проти існування українців. Задля справедливости, додамо, що англійська і російська є чужими мовами, незважаючи на те, що російська постала на основі церковно-слов’янської та стала, якоюсь мірою, «спорідненою» – вона залишається для України чужою і ворожою.

Звичайно, що не Леттерман вигадав продемонстрований ним спосіб проведення інтерв’ю. Він добре відомий і «українським» журналістам. На тзв. українських каналах Freедом, Дом та кількох каналах  колишніх оліґархів, УНІАН, Україна цей спосіб  застосовують, коли відповіді лунають українською – негайно переводять на язик, незважаючи на те, що слухачі таки громадяни України. Бюрократи пояснюють потребу російськомовних каналів можливістю «впливати» інформацією на слухачів-глядачів українців і московитів. Слід звернути увагу всім українським журналістам, навіть таким, яких ми  вище перерахували, на те, що використовуючи російську, вони самі стають пропаґандистами язика, який, в кінцевому результаті, послужив причиною  брутального нападу  на Україну 9 років тому.

Ґротескним явищем стає телерозмова, коли два відомі прихильники російської мови – Ґордон та Ґолованов - відомі «українські журналісти», демонстративно проводять «патріотичну» балачку російською, покликаючись на своїх багатьох підписчиків, знаючи що саме цей язик окупанти запроваджують на окупованих територіях України?! А так небагато потрібно, щоб допомогти, ще все великій кількости російськомовних, охочим перейти на державну мову.

Пояснення декотрих «ревних» блоґерів та журналістів, мовляв, хочуть щоб їх слухали і на Московії, вимагає відповіді на питання: Скільки  московитів вже висловило засудження аґресії, якщо не 9-річної давности, то може хоча б «спецоперації»? Коли повірити російським джерелам опитування, то 82% московитів підтримують свого фашистського «фюрера», то ж де результати отих «просвітительських» порад українських блоґерів московським язиком?!

Тим часом, українські телеканали оприлюднюють мовою аґресора, часом і фахові аналізи ситуації на фронтах, про стан війська, можливі плани та інші військові питання, певно, щоб  вороги не шукали перекладача, бо ж української мови вони не визнають? Чи не тому українські журналісти навіть не турбуються про те,  я переконаний, що  більшости українських слухачів, глядачів незрозуміло, для чого так «полегшувати життя» ворогові – подаючи цікаві аналітики, припущення, плани, позиції на фронті, його ж мовою, якою він щодня дає нові накази бомбити, мінувати, стріляти й убивати українців.

Недавно В.Портников у своїй лекції «Війна і правда» (Espresso.TV, 25.1.23) справедливо зазначив, що «подавати інформацію слід мовою, яка формує стиль мислення», він звернув увагу на те, що потрібна «інформаційна гіґієна» пропаґандистських консерв та ліквідація секти УПЦ МП. Мов би доповненням до Портникова було інтерв’ю з А.Мухарським (Говорить великий Львів, 12.2.23), який висловив думку, що русскоязичні – це мовні трансвестити.

Якщо уважно приглянутись до впертости журналістів, журналісток, які так завзято вишукують російськомовних «співбесідників», які, навіть, декотрих політиків, політологів, воєнних фахівців, дипломатів, депутатів «ґвалтують» відповідати російською, то думка пана Мухарського виглядає цілковито обґрунтованою.

Безпрецедентне використовування ворожої мови в українських ЗМІ є свідченням того, що  совок настільки заволодів українськими журналістами й журналістками, що вони забули про те, що мова інформації формує стиль мислення. Щоб переконатися в тому, яких громадян сформувала російська мова на Московії, то досить одного погляду на Маріуполь, Харків, Бучу, Соледар, Бахмут та сотки інших  зруйнованих міст та сіл.

З наближенням поразки московських загарбників на передній план знов висувають питання російської мови. Саме з цього питання відбулася жвава дискусія на каналі «Говорить великий Львів» (Яніна Соколова і Арестович…, 14.2.23). Я.Соколова на власному прикладі показала, як можна перейти на державну мову. Вона до 18 років розмовляла російською, а сьогодні вважає, що кожен може перейти на державну – якщо захоче. Вона не може збагнути, що після 9 років війни, цілковитого знищення східних та південних областей, ще лунає мова, яка була й залишається причиною руйнувань цивілізованого життя в Україні.

Отже, якщо російськомовні протягом 9 років не збагли, що саме отой імперський язик став причиною вщент зруйнованих міст і сіл України, мільйонів біженців, соток тисяч вбитих та покалічених, і всяко виправдовують вживання язика, яким дають накази бомбардування, руйнування, мародерства, ґвалтування та вбивання невинних дітей і мирного населення, то вони й підпадают під визначення А.Мухарського.

Сьогодні вже більшість цивілізованого світу переконується, що сторічна московська пропаґанда про «велич», «багатство літератури», «культури», «гуманності» «російського народу» - в дійсності є безпідставною брехнею. Вся їхня «велич» виявилася пропаґандивною мильною бульбашкою, яку почали пропаґувати у світі за Петра І, а завершують путінською пропаґандою, яку підсилює, вперше в історії Російської церкви, каґебіст у патріарших ризах. Понад 300 років московські імперці жили з награбованих скарбів (свідченням цього є відомий Ермітаж у Санкт- Петербурзі). За увесь час вони керувалися і керуються імперським гаслом стосовно української мови: «Небыло, нет и не будет» - хіба це не смертельна ґеноцидна зброя?

Тільки тепер до цивілізованого світу доходить, що власник награбованого, украденого, захопленого не став його винахідником, але залишився вбивцею та злодієм, незважаючи на те, що купив за накрадені коштовності новий костюм, залишився вбивцем, ґвалтівником, воєнним злочинцем.

Завдання провідних телеканалів

Конче потрібно приглянутись до отого «водопаду» чужих «прихильників», які «інформують» українських громадян мовою аґресора. Такими  є Швець, Піонтковський, Яковина, Ґудков, Ґозман, Світан та багато інших. На жаль, до студій запрошують і сумнівних «прихильників», якими є Ілларіонов, Фейґін, Арестович та декотрі інші. Їх провідні журналісти безцеремонно включають до української програми, мов би для кожного українського глядача-слухача панує відоме вже «какая разница на каком язике, главное, чтоби по-русски» – пригадуєте, ще недалеке минуле?

А можна було б культурно – мовлення українське? Подбай переклад, хочеш до Европи, тримай стандарт европейський! Українські телеканали та радіохвилі одинокі у світі, які не пристосовуються до слухача, глядача, щоб на тій мові, якою мовиш до нього, передавав і сказане іншомовного гостя. Слід зазначити, така практика українських журналістів лише з російськомовними «фахівцями», бо ж для англо-, франко-, німецькомовних забезпечують український переклад! А може це заготовка для «українського русского язика?» 

Цілковито дивно слухати мовою аґресора таких відомих воєнних фахівців, якими є Бутусов, Жданов, Притула, Гайдай, Березовець, Печій та ін., які мають власні канали на Youtube. Кого ж вони інформують? Невже ж громадян України, які не розуміють державну мову?! Логічно від таких фахівців очікувати, що вони будуть використовувати державну мову, щоб привикали й ті, які вже перейшли на українську. А може це «спецоперація» руzzкого міра, який після втрати «московських консерв» православних МП шукає нових аґентів?

Журналісти ЗМІ в Україні могли б бути помічниками, вчителями, які допомагають тим, які, нарешті, зрозуміли історичну місію української мови у становленні демократичної держави, в якій будуть себе почувати «вдома» всі     етнічні групи. А допоки буде лунати з телеканалів імперська мова – то й не буде волі і справедливости не тільки у етнічних меншин, але й у самих українців!

Навчатися ніколи не зашкодить

Великою допомогу для жутрналістів в Україні може стати офіційна транслітерація, ухвалена Кабінетом Міністрів України 2010 р. та передана до ООН у 2011 (https://simple.wikipedia.org/wiki/Romanization-of- Ukrainian). Оскільки Україна стає щоденною «жертвою» новин світу, то ж приходиться мати справу і з різними іменами, прізвищами, назвами, які не можна переймати в українській мові через російську транслітерацію. Більшість старшого покоління навіть не знає, що літеру Ґ (G) було ліквідовано ще в 30-х рр., бо вона була для КПРС націоналістичною. Задля «наближення» до язика Леніна, українцям запропонували   Г - вживати замість Ґ, мовляв, українських слів на Ґ в українській нема (так нам пояснював Проф. Медушевський  -Педінститут – сьогодні Університе Драгоманова). Отак, після  засудженння Харківського правопису української мови, українцям накинули транслітерацію російської Г - G, X -H, оскільки московити h (українське г) у мові не мають, то й почалося для українців фальсифікування чужих назв, прізвищ, імен.

Тому для українців відомі назви: handbol, hockeу, house, hand, hi, знані, як хандбол, хохокей, хаус, хай, де мінімальна різниця між українським г і  англійським  h, заучена фальшива російська вимова, замість гандбол, гокей, гаус, ганд, гай. Заміна G на Г може виявитися образливою, наприклад, колишній віцепрезидент США Gore буде звучати, як гор – курва, повія. Тому важлива українська транслітерація, тим більше, що Ґ – реабілітували!

Тут доречно буде навести приклад постання вільної Держави Ізраїль, яка у травні відзначатиме 75-річчя. Мова ізраїльтян – іврит – була вже на рубежі зникнення, але завдяки держаній політиці ізраїльських державних діячів вона сьогодні  повністю зміцніла – як державна – незважаючи на те, що якийсь час довелося боротися з різними групами єврейських еміґрантів, серед яких була (ще й є) значна група російськомовних. Потяг до свого, до мови предків  переміг – чи не привабливий приклад для українців, які нині борються  з ґеноцидом за своє існування, за свободу у вільній Европі, за свою споконвічну, Богом дану мову!?

Торонто, 2.3.23

Теги: мова

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати