Василь Рац: «За мої труди футбол віддячив мені сторицею»

Діалог молодого футболіста В. Раца та молодого журналіста В. Ільницького. Ужгород, 1983 рік

 

– З дитинства, пам'ятаю, ганяв м'яча, поки не стемніє. Благо, футбольне поле у моєму рідному Фанчикові, було недалеко від батьківської хати. Отож, прийшовши зі школи, біг до гурту однолітків. Інколи, правда, перепадало від мами за синці. Щодо навчання – то батькам не доводилося червоніти за мене, як, до речі, і за молодшу сестру Геор­гіну, яка теж, як і я, згодом закінчила один із київських вузів.

 

Першим моїм футбольним наставником був Павло Іванович Пребуш. До нього я прийшов у четвертому класі. Грав лівим крайнім у нападі, й товариші жартома називали мене Блохіним, адже у кожному матчі забивав по 2–3 голи. Гордився, звичайно, але чи міг тоді навіть подумати, що згодом виступатиму з прославленим майстром в одній команді?

 

Десятикласником захищав честь збірної школярів УРСР. А згодом і перша пропозиція надійшла – з команди другої ліги – ужгородської "Говерли". Але тренер спортінтернату Валентин Іванович Борейко рекомендував мене в дубль львівських "Карпат" і сказав: "Говерла" – добре, а "Карпати" – краще! Не тому тільки, що рангом вищі, – тобі й навчатися потрібно, а у Львові є інститут фізкультури".

 

Того ж 1978 року вступив до Львів­ського інституту фізкультури й паралельно грав у "Карпатах", які у 1980 році знову вийшли до вищої ліги. Але в основному складі закріпитися не вдалося, на той час тон у команді задавали такі відомі гравці, як Суслопаров, Думанський, Броварський. Тож в основному "грів лавицю запасних".

 

Згодом перейшов у вінницьку "Ни­ву". Наприкінці першого кола 1981 року прийшло запрошення від "Динамо".

 

 

– Та вони практично всі пам'ятні. Але чомусь найбільше вкарбовуються в пам'ять ті, котрі провів уперше – за Виноградів, Львів, Вінницю і, звичайно, київське "Динамо" та збірну СРСР. Але хотів би поговорити про 1986 рік, який став для мене та більшості моїх товаришів по команді справді зірковим: 13 заслужених майстрів спорту поруч із легендарним форвардом, володарем "золотого м'яча" Олегом Блохіним.

 

Того ж року світовий чемпіонат проходив у Мексиці. Ми грали зі збірною Франції, і мені вдалося забити вирішальний гол Ж. Батсу. А потім у Парижі, у відбірковому матчі чемпіонату Європи, вдруге змусив капітулювати голкіпера національної збірної. Ми тоді французів обіграли з рахунком 2:0. А напередодні, пам'ятаю, як ми з Ігорем Бєлановим, а я жив разом із ним в одному номері, говорили про майбутній матч. Фінал цієї першості проходив на полях ФРН. Перша гра між збірними СРСР та Голландії відбулася у Кельні. Славнозвісні зірки світового масштабу Гулліт, Райкаард, Куман, Вененбург, у другому таймі до них приєднався ще й Ван Бастен, практично без перепочинку атакували ворота нашої збірної, а перемогли ми. І єдиний вирішальний гол я провів на 53-й хвилині. Але, як потім з'ясувалося, це була лише репетиція майбутнього фі­нального по­єдин­ку. "Оранжеві" таки довели свою перевагу й виграли з рахунком 2:0. Голи забили Ван Бастен та Гулліт. Але й срібні медалі чемпіонату Старого світу, гадаю, гідна нагорода.

 

 

– Це був 1986 рік. Останній календарний поєдинок вдома з лідерами – одноклубниками Москви. Нам потрібна була лише перемога. Забитий мною гол по суті і вирішив долю матчу. Це сталося на 15-й хвилині першого тайму.

 

 

– Так, у 1986 році я провів 7 м'ячів у ворота суперників. Михайличенко, котрий став кращим бомбардиром, записав на свій рахунок 12 голів, а Бєланов – 10. У цьому сезоні кращий бомбардир за всю історію радянського футболу Олег Блохін забив лише два голи, а провів він майже всі календарні матчі.

 

 

– У 1990 році відгукнувся на пропозицію будапештського "Ференцвароша", але в той же час я дуже сер­йозно захворів. Не знаю, яка б у мене була подальша доля, якби в Будапешті не знайшовся чудовий спеціаліст – професор-невропатолог Ендре Чанда. Через рік я міг приступити до тренування, але хвороба, на жаль, нагадувала про себе. І я попросився у "відставку".

 

 

– Моя дружина Клара народилася у Берегові. Вона племінниця колишнього гравця київського "Динамо" й талановитого тренера Іштвана Секеча. Спочатку у нас народився син Ласло, а молодший – Аттіла – появився на світ Божий уже в столиці Угорщини.

 

Я дуже вдячний, що пройшло вже стільки років, а земляки мене не забувають. Коли приїжджаю в рідні місця, то обов'язково навідуюся в школу, Виноградівську ДЮСШ, до друзів, односельчан. Є про що згадати, є про що поговорити. Адже не кожній людині, до того ж із села, вдається побувати в багатьох країнах світу. Я все робив і роблю для популяризації футболу, бо ж він мені за мої труди віддячив сторицею...