Заповіти Шевченка і сучасна ситуація в Україні

Оцим присутність Шевченка у ментальному просторі нинішньої влади і обмежується. Натомість ідуть прямі наїзди на його спадщину та його духовну традицію. Наступ антиукраїнських сил уже ведеться по всьому фронту. Переписуються концепції літературної освіти і концепції мовної освіти, причому далеко не в національному дусі. Ці фальсифікації вже викликали критику фахівців, які свого часу розробляли дані концепції, а також широкі протести творчої інтелігенції. Проте  нинішня влада сприймає тільки той глас народу, який вона сама оплачує та імітує. Знято квоту на україномовні пісні на радіо. Якщо навіть за квот їх там майже не було чутно, то тепер уже можна взагалі не шукати.  По всій державі, а найбільше на сході, відбувається скандальне закриття україномовних шкіл. Формально це робиться під нейтральним приводом, що вони ледве-ледве наповнені учнями. Віримо, що в регіонах, які десятиліттями русифікувалися, в українських школах  зараз менше дітей, ніж вимагають нормативи, але ж хіба держава не зобов'язана робити бодай щось для відродження репресованої раніше мови, і там, де треба, знижувати ці нормативи наповненості? Поки вдалося відбитися від реформи по об'єднанню вузів, але зовсім не факт, що питання знято надовго.
 
Все дуже нагадує знамениту анкету часів Голодомору-33: у графі "Причина смерті" було записано "українець". Зрозуміло, що то канцелярист припустився описки, записав національність у сусідню графу. Але оця описка дуже промовиста і символічна. Схоже, що то саме Провидіння водило рукою реєстратора, бо за великим рахунком саме ця описка і виявилася правдою. Абсолютно те ж саме відбувається і зараз. Кожний з конкретних проявів українофобії має своє вагоме пояснення. Насправді ж вкладається у ту саму сакраментальну формулу: "Причина смерті – українець".
 
Ми живемо у дуже складному глобалізованому світі. Протистояння між Україною і не Росією, а скажемо так – шовіністичними силами в Росії, які, на жаль, там правлять бал, – це протистояння триває і загострюється. І Захід тут нам далеко не в усьому союзник, бо в нього свої уявлення про політкоректність, свої правила гри, які він порушувати не буде. Є речі, в яких ми мусимо розраховувати тільки на самих себе. Головне – не загнати себе у глухий кут.
 
Українство розколоте у питанні ставлення до влади. Мають свою правду ті люди, які вважають, що на владу треба системно тиснути, щодня тицяти її у те, що вона натворила, щодня контролювати, пропонувати реальні альтернативи і домагатися їх реалізації. Оцьому табору зараз найтяжче. Бракує не так завзяття, як фаховості і системності в роботі.
 
Українство повинно щодня демонструвати свою силу. А сила у позитиві. Слід припинити скиглити. Слід не просити, а вимагати.  З минулого ж зараз  треба буде актуалізувати те, що підносить дух, вселяє віру у власні сили. Отак і робив Кобзар, створюючи десятки поем і віршів про звитягу козацьких і гайдамацьких борців, про видатних культурних і церковних діячів. Для цього має бути залучено все: славна історія, фольклор, література, професійне і народне мистецтво, етнографія, освітні традиції, журналістика. Нині українцям потрібен позитив як ніколи – тільки, звісно, не надуманий, не награний, дутий, а реальний.
 
Слід усіляко уникати зведення внутрішніх порахунків усередині ук¬ра¬їн¬ства. Бо ми дуже різні, ми роз'єднані, і з цим наразі нічого не вдієш. Але можна принаймні хоч трохи менше гризтися між собою. Я не ідеаліст і прекрасно розумію, що українці ніколи не консолідуються в одну силу. Але треба навчитися жити із цим, у багатоманітні. Шевченко не писав, мовляв, станьте однаковими – це неможливо. Він писав: "Обніміться, брати мої, молю вас, благаю". Молився за братолюбіє, якого нам завжди бракувало, а особливо сьогодні.
 
Упродовж нашої страшенно кривавої і контраверсійної історії різні українці дуже по-різному любили Україну, мали зовсім різні правди, які неможливо звести одна до одної. В ім'я України одні українці різали інших. Одні українці боролися проти того чи іншого режиму, інші прагнули українізувати той режим зсередини. Треті втікали і розбудовували Україну на чужині. Четверті хилиталися між різними позиціями, стаючи то на одну, то на іншу. П'яті просто жили, ростили хліб і дітей. Шості служили імперії, не забуваючи і про себе, хоча час від часу і в них  спалахувало щось українське. Ми справді маємо не одну-єдину, а кілька історій. Втім, те ж саме можна сказати і про більшість багато¬мільйонних націй. Ті ж американці змогли піднятися над досвідом своїх громадянських воєн і зажити єдиною спіль¬ністю. В Україні ж громадянська війна триває й досі.
 
Але є і моменти, де немає простору для маневру. Українська мова має бути єдиною державною. Звісно, що неприпустимо будь-які образи російськомовних чи угромовних співгромадян на мовному грунті. Але відступати у мовному питанні нікуди. Те, що зараз відбувається, воно однозначно спрямоване на звуження сфери функціонування української мови. Це слід розуміти і до цього бути готовим. Слід позбуватися  наївності, якщо вона ще раптом у когось збереглася. З цього рубежу відступати нікуди.

Вшановуючи національного пророка Тараса Шевченка, ми не схильні драматизувати ситуацію. Знали і Україна в цілому, і Закарпаття зокрема, і значно гірші часи. Переживемо і цей рік. Можливо, не всі – хтось зламається, але більшість таки переживе. І на це нас надихатиме великий Кобзар. 

Сергій Федака, професор УжНУ

Теги: Шевченко, українофобія, школа

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати