Не дай серцю волю

Така вже судьба

Не дай серцю волю

Людмилу я не бачила вже майже десять років. Тому, помітивши на Корзо  у натовпі людей знайоме обличчя, не відразу й упізнала. Ще не стара, але стражденна жінка у чорному відразу привертала до себе увагу. Здавалося, що вона несла важку непосильну ношу. І сама аж зсохлася і почорніла від нелюдського тягаря. Тільки сірі великі очі були живими на цьому суцільно чорному тлі. Не в силах відірвати від неї погляду, я врешті зрозуміла: та це ж Люда...

НАРЕЧЕНА, НАРЕЧЕНА...

Колись ми були близькими сусідками. Усе наше дитинство, та й юність, пройшли поруч. Люда завжди була привітною, товариською дівчиною, вписувалася у будь-яку компанію. Хлопців тягнуло до неї, мов магнітом. Кавалерів вистачало, тож вона крутила ними, як хотіла. А по-справжньому їй подобався тільки Микола, який також жив по сусідству з нами. Ми всі по-доброму дражнили їх женихом і нареченою. Юнацьке захоплення Людмили та Миколи на наших очах переросло у справжнє кохання. Здавалося, ніщо не зможе перешкодити їхнім почуттям, і вони вже мріяли про те, що будуть завжди разом.

Але реальність безпардонно втрутилася в їхні стосунки – Миколі виповнилося вісімнадцять, і з дня на день його мали призвати до війська. Цей день настав. За ним були проводи, на яких Людмила не могла стримати сліз і прощалася з коханим з такою тугою, ніби боялася, що вже ніколи його не побачить.

Далі були два довгі роки чекання та пристрасних листів. Ні розлуці, ні відстані не під силу було згасити вогонь кохання у юних серцях.

"ДОБРІ" ЛЮДИ

Та, як виявилося, це змогли зробити "добрі люди". Уже коли до Миколиного "дембеля" зоставалося зовсім небагато часу, його мати посіяла перші зерна розлуки. Вона завжди вважала, що Людмила не пара її синові, бо, перш за все, не рівня йому –  дівчина була з досить бідної родини. А Миколині батьки вважалися дуже заможними: мати працювала у торгівлі, а в часи радянського  тотального дефіциту більш престижну та дохідну роботу важко було й уявити. У домі було все, чого тільки душа забажає. Та ще й родичі з Америки регулярно висилали чеки, на які вони отоварювалися у валютному магазині. На чеки купили й престижну на той час новеньку "Волгу". У Людмилиних батьків, простих робітників, нічого цього і в помині не було. Тож і не дивно, що Миколина мати із самого початку не злюбила синову пасію. Тому й почала розпускати чутки, що син, як повернеться з армії, має намір одружитися з іншою.

Звичайно, Людмила дуже скоро про це дізналася. Почуте вразило дівчину. Хоча спочатку вона відмовлялася в це вірити: адже Микола пише їй такі пристрасні листи, так чекає зустрічі і клянеться, що кохає її одну і хоче одружитися з нею. Проте розмови і неоднозначні (як їй тоді здавалося) погляди сусідів зробили свою справу. Дівчина захотіла показати всім, що їй байдуже до Миколи і що у неї і без нього вистачає прихильників. Вже за кілька днів її бачили у товаристві гарного молодого чоловіка. Він проводжав Людмилу додому ввечері, очікував на неї на розі вулиці, де вона жила. І так продовжувалося два місяці, аж поки не повернувся з армії Микола.

ВІНОК ІЗ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД

Не встиг хлопець переступити батьківський поріг, як йому вже все було відомо про походеньки коханої. Та попри все почуте Микола пішов до Людмили. Про що вони говорили, відомо тільки їм двом. Очевидно, вони так і не змогли зрозуміти одне одного. Кожен відчував тільки свою образу. І навіть сильні почуття не змогли перебороти її.

Минув тиждень, другий. Увесь наш мікрорайон жив очікуванням – що ж буде далі. Сусіди розповідали, що бачили, як Микола вечорами крутиться біля Людиного будинку, а та продовжує зустрічатися зі своїм новим хлопцем. Ніби дражнячи Миколу, на його очах демонструє ніжність і закоханість до іншого. Довго так тривати не могло. Повинна була наставити розв'язка. І всі цього з тривогою чекали.

У суботу по сусідству гуляли весілля. Люда була там дружкою нареченої. Коли весілля було у самому розпалі, туди надійшов Микола і попросив Люду вийти поговорити з ним. Горда і ображена дівчина кинула: "Ніколи я до тебе не прийду. Шукай собі рівню". У відповідь почула фразу, якій тоді не надала значення: "Прийдеш до мене у четвер".

Далі життя увійшло у звичне русло. Ми вирішили, що пристрасті вляглися, колишні кохані вже збайдужіли одне до одного і на цьому історія скінчилася. Проте у вівторок вранці увесь мікрорайон сколихнула страшна звістка: Микола отруївся. Коли батьки зайшли до кімнати сина, вони побачили його бездиханне тіло. "Швидка", яка приїхала досить швидко, домчала хлопця до лікарні за лічені хвилини, проте врятувати його не вдалося. Кажуть, бідолашний дістав якусь отруту в армії – коли дізнався від матері, що його кохана має іншого... 

Вона й справді прийшла до нього у четвер, але вже на його похорон. Проводжали Миколу в останню путь усі сусіди, ховали хлопця у весільному вбранні, а духовий оркестр супроводжував його до останнього пристанища. І тільки вінок із червоних троянд залишився на згадку про її кохання...

Далі були людські пересуди, сльози, туга, пустка у душі. І в Людмилиній, і в Миколиних батьків. Були прокльони. Почорніла від горя Миколина мати проклинала Людмилу страшно, по-чорному. 

УСЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ...

...Минуло кілька років. Важкі душевні рани нібито зарубцювалися. Життя продовжувалося. Здавалося, що й Миколина мати вже змирилася з втратою. Усю свою материнську любов вона тепер спрямовувала на свою доньку. Що ж до Людмили, то вона зустріла хорошого хлопця, якого полюбила і за якого вийшла заміж.

Усе, здавалося, налагодилося і заспокоїлося. Людмила народила доньку, а через три роки і сина. Вона була щаслива зі своїм чоловіком і дітьми. Все в них складалося: чоловік працював провідним інженером на заводі, Люда – бухгалтером у солідній фірмі, діти росли здоровими, жвавими, розумними. І квартиру трикімнатну вони отримали від підприємства. А ще й батьки Людині допомагали молодій родині. Тож залишалося тільки жити та радіти життю.

Та подія, яка сталася, розірвала їхній спокій і вмить зруйнувала всю родинну ідилію. Були Великодні свята. Молоде подружжя із дітьми, як водиться, гостювало у батьків. У той день до Людмилиних батьків пішов тільки її чоловік із дітьми. Люда ж вирішила трохи відпочити і поприбирати в квартирі після численних гостин.

Повертаючись під вечір додому, чоловік, прагнучи скоротити шлях, повів дітей навпростець – через залізничні колії. Він не почув ні гудка, ані шуму поїзда, який наближався. І коли той уже майже порівнявся із чоловіком, було пізно...

Коли у Людиній квартирі пролунав телефонний дзвінок, вона відразу відчула щось недобре. На тому кінці дрота чужий голос щось говорив про чоловіка, доньку та сина. Що саме – вона ще довго не могла второпати. Тільки осіла на підлогу, без сил і відчуття реальності. Не пам'ятає, як дісталася до лікарні. Пам'ятає тільки – побачила чоловіка і доньку на лікарняних ліжках, забинтованих, побілілих від шоку та болю. А ще пам'ятає, що шукала очима і не могла знайти обличчя маленького сина. Вона ще не знала тоді, що чоловік і донька залишаться без ніг. А син ще довгих три місяці буде у комі. І вона молитиме Бога, аби тільки прийшов до себе, аби тільки залишився жити.

...Людмила не плакала, не ридала, вона мовчки зносила все, що посилала їй доля – вона знала, за що це їй. І з острахом чекала всі ці роки біди. Людмила знала, що материнські прокльони не минають даремно. Хоча й не було її вини у тому, що сталося з Миколою.

Вероніка ДОРОШ, Ужгород

27 січня 2011р.

Теги: прокльони, доля, серце, заміжжя


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи