Історичні паралелі MISSION IMPOSSIBLE

З 1991 року, коли на руїнах Радянського Союзу виникла й незалежна Українська держава, перед нею стоїть дилема вибору шляху розвитку свого майбутнього. Куди йти: на захід, до Європи, чи на 
схід, до Росії? На що орієнтуватися: на європейські демократичні цінності чи на російську систему централізованої влади? Шальки терезів тепер якраз схиляються до орієнтації на Росію, а про третій, власний шлях розвиту наразі не йдеться. А між тим про можливість і перспективність саме такого шляху розвитку говорить нам культурна спадщина двох великих слов'янських просвітителів – рівноапостольних святих християнської церкви, покровителів Європи Кирила та Мефодія.

ПРОГЛАС

У Європі існувало й існує багато ліній поділу, що так або інакше розмежовують її на окремі частини. Одні з них грунтуються на географічних факторах, інші – мовних та етнічних, треті пов'язані з економікою та політикою. Проте жодна з них не є такою різкою і визначальною за впливом на життя пересічних людей, як лінія, котра розділяє Європу на дві частини за релігійним і культурним принципом. Вона майже вертикально пересікає континент з півночі на південь (дивись карту), поділяючи його на західну, з переважанням католицької і похідних від неї протестантських церков, і східну, з домінуванням православних церков. Сьогодні у західній частині переважають демократичні засади управління, високо розвинута економіка, відносно низький рівень корупції державних органів, високий рівень життя населення. Натомість східна частина характеризується тенденцією до авторитаризму в управлінні державою, слаборозвинутою економікою, високим (нарівні з країнами третього світу) рівнем корупції та низьким рівнем життя. Коли і чому так сталося?

У IV ст.н.е. християнство стає державною релігією Римської імперії, а римські імператори повністю підпорядкували церкву своїй владі. У зв'язку з цим у новій церкві не створилася єдина ієрархія з єдиним центром. Коли у 395 році імператор Теодосій розділив імперію на дві частини, то у східній її половині, з центром у Константинополі, імператор і надалі утримував владу над церквою. А от у західній частині, після падіння Західно-Римської імперії (V ст.) й утворенні на її руїнах багатьох ранньофеодальних держав, світська влада, якій підпорядковувалася церква, щезла, й римські єпископи з часом стали незалежними, перетворивши Рим на єдиний, вищий церковний центр. Поступово між Римом і Константинополем назрівали відмінності. Зокрема, на Заході мовою церкви стала латинська,  а на Сході – грецька. З'явилися відмінності в обрядах, догматиці. Аж поки у 1054 році не відбувся церковний розкол християнства на західне (католицьке) і східне (православне). Отже, найдавніша лінія поді¬лу Європи, про яку ми говорили вище, виникла ще у IV ст. й тягнулася від Іонічного моря до р. Дунай по кордону римських провінцій Паннонії, Іллірії та Мезії. Наступний етап формування цієї лінії проходив протягом V–Х ст.ст. Під політичним і культурним впливом Франкської імперії християнство латинського обряду поширилося серед германців, частини слов'ян, угорців, балтійських народів, а під впливом Візантії, наступниці Східно-Римської імперії, – серед частини південних слов'ян, румунів, молдаван і східних слов'ян. Таким чином там, де церква і світська влада були розмежовані одна від одної й виникло багато держав (західна частина Європи), сьогодні існує демократія, свобода, високий рівень життя, а там, де держава здійснювала владу над церквою (східна частина Європи) й існували величезні держави (Київська Русь, Росія, Радянський Союз), і сьогодні спостерігаються тенденції до авторитаризму, обмеження свобод і, як наслідок, низький рівень життя. Вихід із такої ситуації у свій час для Великої Моравії запропонували солунські брати Кирило і Мефодій.

"МОРАВСЬКА МІСІЯ"

Кирило і Мефодій стали знаменитими й глибоко шанованими серед сло¬в'янських (і не тільки) народів Європи завдяки своєму посольству у Велику Моравію і пов'язаній з цим діяльністю (створення слов'янської азбуки, переклад на старослов'янську мову церковних книг, започаткування слов'янської літератури, запровадження слов'янської мови у богослужінні). Велика Моравія виникла на початку ІХ ст. біля кордонів Східно-франкської імперії. 831 року моравани були охрещені пассавським архієпископом Ренінгаром й у церковному плані підпорядковані пассавському єпископству. На середину ІХ ст. моравський князь Ростислав все більше вважав тягарем залежність від франків і вирішив зробити Моравію незалежною державою. Однак на заваді стало те, що християнська церква країни підпорядковувалася церкві іншої держави. Тому у 861 році Ростислав звернувся до Папи римського Миколи І з проханням, щоб  той організував до Моравії окреме архієпископство. Папа, боячись конфлікту зі східнофранкським імператором Людовіком Німецьким, не відповів Ростиславу. І тільки після цього моравський князь звернувся по допомогу  до візантійського імператора Михаїла ІІІ. Але той направив до Ростислава не єпископа, а групу на чолі з двома вченими братами із Солуня (Салонік) – Константином (Кирилом)  – філософом – і Мефодієм, колишнім військовим, пізніше – ченцем-василіаном. У 863 (або 864) році брати прибули в Моравію і почали свою діяльність.

Ще у Візантії вони вирішили, що будуть проповідувати слово Боже не на одній із трьох так званих священних мов – єврейській, грецькій чи латинській, а введуть у літургію слов'янську мову. Саме для цього, як вважає більшість вчених, Кирило створив слов'янське письмо – глаголицю. Братів підтримував князь Ростислав. Їхня діяльність була успішною, хоч і не легкою, адже у  них постійно виникали конфлікти зі священиками латинського обряду, які вважали Кирила і Мефодія порушниками церковного права і літургічних традицій. До того ж брати, не маючи сан єпископів, не могли висвячувати вихованих ними учнів на священиків. Для них стало зрозуміло, що Моравія за церковною юрисдикцією належить не до константинопольського патріарха, а до Папи римського.

Восени 867 року Кирило і Мефодій прибули до Риму (повернутися у Візантію не могли, бо там відбувся державний переворот, під час якого імператора вбили, а патріарха Фотія, який їх підтримував, усунули з посади). Тут їх дуже прихильно вітав новий Папа Адріан ІІ. Він висвятив Мефодія й кількох їхніх учнів на священиків й затвердив переклади на слов'янську мову біблійних і літургічних текстів. А після того, коли 14 лютого 869 року Кирило помер (похований у базиліці святого Климента у Римі), Адріан ІІ висвятив Мефодія єпископом і призначив його архієпископом Паннонії. У такий спосіб папська курія стала головною опорою моравської місії. Сам Мефодій повернувся у Паннонію, але зайняти посаду архієпископа  не зміг через супротив франкських священнослужителів. На деякий час його навіть кинули у в'язницю. Але потім звільнили, і він пішов у Моравію до князя Святоплука й допомагав йому розбудовувати власну церкву.

У 880 році римський Папа Іоанн VIII у своїй буллі Industriae tuae підтвердив Мефодія у його правах, дозволив поряд з латинською літургією ведення літургії і  слов'янською мовою й призначив архієпископом Моравії, а самого Святоплука визнав незалежним правителем, який подарував свою державу державі Св. Петра і став духовним сином Папи.  Проте  після смерті Мефодія 6 квітня 885 року Святоплук на заклик Папи Стефана V вигнав з країни тих священиків, які не відмовилися від слов'янської літургії. Так завершилася знаменита місія Кирила й Мефодія у Велику Моравію.

Таким чином, Кирило і Мефодій своєю діяльністю допомогли Ростиславу й Святоплуку добитися незалежності, домогтися прихильності й підтримки Папи римського і при цьому залишилися вір¬ними Візантії. Вони були толерантними, відкритими до різноманітних впливів і шляхетними, намагалися узгодити візантійську і латинську літургії, виступали як представники єдиної і неподільної християнської церкви. Їхній доробок – слов'янська писемність і література – відкрив перед слов'янськими народами двері до світової культурної спадщини й водночас познайомив світ із слов'янською культурою. Вони вважали, що лише той народ буде дійсно незалежним, який має власну культуру й свідомо розвиває її. Кирило й Мефодій хотіли витворити незалежну від латинської і грецької слов'янську культуру, рівноцінну їм. Однак якраз цього і не сталося. Велика Моравія після смерті Мефодія повернулася під вплив латинської культури, а у південнослов'янських і пізніше східнослов'янських землях спадщина солунських братів трансформувалася й стала знаряддям сприйняття візантійської культури (замість того, щоб спонукати до незалежного розвитку слов'янську) й, нарешті, заперечення, часом в агресивній формі, всіляких західних культурних впливів й визнання своєї особливої винятковості. І тим не менш, ідеї Кирила і Мефодія про можливість існування між двома християнським церквами (західного і східного  обряду) третьої, змішаної, слов'янської, знайшли свій прояв кількома століттями пізніше на території сучасної України, а саме в Галичині, на Волині й Закарпатті.

ЗАКАРПАТТЯ

Про початок християнства на території, яка сьогодні називається Закарпаттям,  написано чимало. Якщо відкинути всі спекуляції, то вимальовується наступна картина. З VI по IX ст.ст., коли тут жили слов'яни, поширеними були язичницькі вірування і звичаї (трупоспалення, кургани). Жодних писемних й археологічних даних про приналежність краю до Великої Моравії і діяльність християнських проповідників теж немає.

Протягом Х ст. наш край входив у центральну зону заселення древніх угрів, які до прийняття християнства латинського обряду й утворення держави в 1000 році теж були язичниками. Протягом ХІ–ХІІІ ст.ст. в Угорському королівстві поряд із переважаючим західним обрядом від¬носно вільно розвивалися окремі вогнища східного (грецького) обряду. Однак стосовно Закарпаття жодних відомостей (писемних, археологічних) про існування православних церков чи монастирів не¬має. Натомість є, хоч і не багато, даних про церкви й монастирі західного  обряду (Горянська ротонда, монастирі в Берегові, Середньому, можливо, Перехресті та ін.). У ХІІ ст. угорські королі віддали всі землі нинішнього Закарпаття під виключну церковну юрисдикцію Егерської католицької єпархії. З кінця ХІІІ й особливо протягом XIV–XVII ст.ст. з території сучасних Галичини, Волині, Буковини та Трансильванії сюди масово переселяється руське (українське) і волоське (румунське) населення й осідає в передгірській і гірській зоні сьогоднішнього Закарпаття. До 1596 року, тобто року прийняття Брестської церковної унії, це були православні, а з XVII ст. – уже і греко-католики. З переселенцями приходили і священики, так звані "батьки", а також монахи. Для православних волохів у Марамороші воєводи Балк і Драг в кінці XIV ст. заснували монастир у Грушові, а для православних руських центральних районів краю приблизно тоді ж або трохи пізніше біля Мукачева був заснований монастир на Чернечій Горі. Оскільки переселенці селилися в Угорщині з ласки землевласників, то і їхні духовні пастирі мали стільки ж прав, що і прості селяни. І одні й інші ходили на панщину, разом платили податок. Навіть ігумени згаданих монастирів, які вважалися вищими церковними ієрархами руських і волохів на цих землях, могли виконувати свої функції теж тільки з дозволу місцевих землевласників. Доходило до того, що каштелян Мукачівського замку Янош Баллінг мукачівського єпископа Василя Тарасовича заарештував прямо в церкві монастиря й кинув до замкової в'язниці. Тож не дивно, що одним із виходів з такого ганебного для місцевого, руського православного кліру становища був пошук захисту на стороні. Оскільки добитися правди від володарів Мукачівського замку було неможливо, Тарасович звернувся до австрійського цісаря, який йому допоміг. Проте вирішити питання в цілому можна було лише тоді, коли на бік ображених стане й така впливова організація, як католицька церква. 24 квітня 1646 року в Ужгороді в замковому костелі Св. Юрія в день Св. Юрія руські священики із володінь графів Другетів прийняли унію з католицькою церквою. Умови унії: збереження східного обряду, урівняння в правах з католицьким кліром і виборність єпископа. У зв'язку з тим, що Закарпаття тоді було у складі двох країн: католицької Австрійської імперії (західна частина, до Мукачева) і протестантського Трансильванського князівства (на схід від Мукачева до верхів'їв Тиси), остаточно унія в краї утвердилася лише в 1730-х роках. Нарешті у 1771 році Мукачівська греко-католицька єпархія отримала незалежність від егерських єпископів.

За часів єпископа Андрія Бачинського розпочалося національне відродження українців Закарпаття, найкращі представники яких стали студентами в університетах Буди, Відня, Рима й викладачами в Санкт-Петербурзі та Москві. Завдяки цьому виросла ціла плеяда відомих культурних діячів краю: Іонікій Базилович, Арсеній Коцак, Михайло Лучкай, Василь Довгович, Андрій Балудянський, Іван Раковський, Олександр Духнович і багато інших. Усі вони, як і солунські брати Кирило і Мефодій, зуміли гармонійно поєднувати в собі християнство західного і східного обрядів, уособлюючи первинну єдність християнської церкви, як це у свій час робили Кирило і Мефодій.

Йосип КОБАЛЬ, кандидат історичних наук

Теги: Моравська, місія, Кирило, Мефодій

54 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати