Кому вигідний мовний розбрат серед православних віруючих України?

Відомий науковець підготував й опублікував серію книг, що певною мірою пов’язані з церковним життям: «Закарпатський вертеп» (1995), «Колядки» (1998), «Богородичні пісні» (2003), «Покаянні та похоронні пісні» (2007), фундаментальний збірник духовних пісень Закарпаття «Співайте Богові нашому, співайте» (2008), «Копашнівський Свято-Іоанно-Богословський жіночий монастир» (2008). Нова книга Івана Хланти «Рідна мова – дар Божий» – це перше монографічне справедливе дослідження церковного життя Закарпаття впродовж останніх 20 років.

Відчувається, що при  їх написанні автор був натхнений Святим Духом. Працюючи над рецензованою книгою, Іван Васильович здійснив значну пошукову роботу, що стосується згаданої теми. У ній враховано як настанови Святого Письма, так і сучасний фактичний матеріал.

Науково-теоретична база дослідження нараховує понад 300 позицій – це цитати зі Святого Письма, праці Г.Сковороди, Т.Шевченка, К. Ушинського, М.Кропивницького, Лесі Українки, М.Рильського, І.Огієнка, О.Довженка, О.Гончара, Д.Павличка, Б.Олійника та ін. А ще висловлювання про Україну, її мову, пісню відомих письменників, діячів культури і мистецтва.

Звичайно, все це – зовнішнє враження від книжки. А як прочитаєш її, то довідаєшся і про внутрішній зміст, який відзначається глибоким проникненням автора у сферу предмета дослідження, свіжим поглядом на давню проблему залежності  Української церкви від Москви, що проявляється у зневазі до українських церковних традицій та мови. Такі дії, підкреслює автор, деформують природний історичний, культурно-національний, етнічний та релігійний розвиток корінного населення краю, принижують на Закарпатті його роль як народу-господаря, врешті-решт спричинюють відхід її вірників до інших конфесій.

Доречно звернути увагу на сторінки книги, де йдеться про розхитування, нівечення історично складених мовних традицій. Мова йде про намагання зросійщити церковно-слов’янську мову під час богослужінь. Мало того, що вона місцями ледь зрозуміла, а в окремих посланнях апостолів взагалі незрозуміла, та її ще треба зросійщити. У дотеперішніх церковних книгах хоч внесено букву «ять», яку можна було читати  як «і» та вимовляти «Тобі Господи», а в нових книгах, що з’явилися у церквах, буква «ять» уже взагалі відсутня. Отже, тепер доведеться скрізь вимовляти лише «Тєбє Господі…, вєрую…, Человєк», і т. ін. Автор, як досвідчений мовознавець, кваліфіковано дає характеристику цим та подібним явищам.

У книзі аргументовано і переконливо розглядаються питання культури мовлення священнослужителів, відверте й цинічне зросійщення Української православної церкви Московського патріархату, а також порушується важлива проблема: якою мовою віруючі повинні спілкуватися зі Всевишнім. Безумовно, якщо звертаємося до Бога звичною, усім зрозумілою мовою, то він стає близьким і рідним. Усе це є цілком актуальним, злободенним і відповідає сучасним проблемам церковного життя Срібної Землі. Цього разу І.Хланта сміливо заявив про себе як про активного церковного діяча. Не забуваймо, що майбутнє України, її самобутньої культури, мови, духовності, звичаїв, традицій, її імідж серед народів і культур світу залежить насамперед від кожного з нас зокрема. Ми відповідальні за мову, за дух нації, за її прийдешнє.

Іван Хланта переконливо доводить, що закарпатці, як і всі віруючі України, опинилися під могутнім і тотальним тиском Російської православної церкви Московського патріархату, на історичному роздоріжжі, коли народ може втратити все – традиції, культуру, майбутнє і,  зрештою, себе, тобто своє національне обличчя. Здається, всім відомий вислів: «Народ живе доти, доки живе в його устах рідна мова». Із цього вбачається тільки єдиний вихід – створення Помісної української православної церкви, ні від кого не залежної, а тільки від Всевишнього. Такими є православні церкви в Румунії, Греції, Болгарії, Грузії, Вірменії та інших країнах. Автор правдиво наголошує, що орієнтація церкви на Росію і російськомовне богослужіння з використанням чужоземного піс­неспіву відриває нашу церкву від народу і потреб своєї національної культури й літератури.

Іван Хланта справедливо наголошує: зросійщення духовного життя проводиться тому, що вище духовенство зневажливо ставиться до українського народу. Це яскраво було продемонстровано 16 квітня 2012 року, на другий день Великодня, коли у Хресто-Воздвиженському соборі м. Ужгород у богослужінні взяв участь архієпископ Мукачівський і Ужгородський. Усі свої виголоси він здійснював російською вимовою. Але дивно, що серед місцевих священно­служителів знайшлися такі, що займаються мавпуванням і теж переходили на російську вимову. І чому диякон Святе Євангеліє читав у цей Великий день таким гучним завиваючим голосом та ще й, звичайно, зросійщеною вимовою, що годі було зрозуміти його читання.

Літургія транслювалася по телебаченню. Хто дивився його і хто був присутній у храмі, переконалися, що богослужіння не перебувало в гармонії з тим народом, серед якого воно проводилось. Відчувалось зневажливе ставлення до місцевих традицій. У молитвах напівзрозумілою, напівмертвою мовою не проявляються щирість і відвертість. Йдеться про церковнослов’янську, яка, без сумніву, свого часу відіграла велику роль у розвитку християнства між слов’янами. Але ж чому не звертатися до Бога своєю рідною мовою, як це робить увесь світ?

Те, що багато священнослужителів Української православної церкви Московського патріархату є українською братією лише за формою, а не за зміс­том, – беззаперечний факт, що не раз підтверджено їхніми практичними діями. Це образно продемонстровано в книзі.

Із таким станом речей, доводить автор книги, не можна миритися. Не може бути поваги до тих на нашій землі, хто топче нашу мову, свободу, все те, що так дороге нам, що бережемо в серці! Ми – на своїй землі, і нас наснажує пам’ять борців за утвердження рідної мови у всіх сферах суспільного життя.

Як переконати наших священнослужителів, що вони – українці, що їхній святий обов’язок – служити Богові і на­роду, що тільки так вони можуть звершити своє призначення на землі?! Адже в іншому світі доведеться відповідати за підготовку до спасіння своєї пастви. Доречні тут слова царя Соломона: «Сер­це праведного розмірковує про відповідь» (Приповістей 15:28).

Монографія своїм духом, високим публіцистичним пафосом спрямована проти тих, які ніяк не заспокояться, а сіють розбрат і ненависть між українцями, виступають проти їх традицій, національних героїв України, справжніх патріотів, які захищали народ від більшовицьких катувань, переслідувань і репресій. Сам автор, ні з ким не ворогуючи, з жалем засвідчує, що живемо в похмурі часи духовного приниження.

Праця І.Хланти — це новий свіжий незаангажований погляд на проблеми церковного життя не лише Закарпаття, а й України в цілому. Вона нагадує передусім священнослужителям і всім віруючим, що треба дотримуватися настанов Святого Письма, інакше ми ніколи не заслужимо Царства Божого.

Іван Стан

Теги: Хланта, мова, церква

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати