Сміх по-українськи

П’єса 1929 р. — про згортання українізації, про те, як у тодішній Україні знову запановує “русский мир”, як одні українці радо ідуть назустріч цьому, інші же запекло опираються. Зрозуміло, що тоді подібний твір не міг мати щасливої сценічної історії. П’єса довго замовчувалася, заново відкривається лише за незалежності, увійшла до шкільної і вузівської програм, але все-таки аж надто відомою так і не стала. І тільки зараз вона прочитується цілком по-сучасному, суголосно останнім нашим рокам і місяцям. Режисер перетворив сатиричну трагікомедію на просто таки фантастичну феєрію з елементами, з одного боку, фарсу і цирку, а з іншого — тонкої лірики і героїчної патетики. Зберігши основні сюжетні повороти і персонажів Куліша, ця постановка наситила твір новими деталями з наступних епох української історії аж до наших днів.

Художник-постановник Іболя Орос надала виставі карнавального звучання: суцільні переодягання, перелицювання, гра з драпуванням та іншим декором. Це вже восьма вистава маріупольського театру на ужгородській сцені, але перша настільки складна за своєю сценографією, насичена найрізноманітнішим реквізитом, різнобарвна і мальовнича. Інколи сцена просто перетворювалася на якусь музичну табакерку чи іншу механічну іграшку. Особливо вразило публіку використання у спектаклі кадрів з української кінокласики — фільмів Дзиги Вертова і Олександра Довженка. Цими кадрами Мокій Мазайло переконливо доводив коханій самобутність українського мистецтва, його право на існування.

Все відбувається на тлі відомого фотопортрету Павла Постишева у вишиванці. Цей діяч у 1933 — 1937 рр. керував Радянською Україною, нині визнаний одним з творців Голодомору і репресій проти національної інтелігенції, згортання політики українізації. Упродовж усієї вистави портрет живе власним життям, змінює забарвлення і контрастність. Часом він став напрочуд схожим на Сталіна: усі менші вожді копіювали великого аж до дрібниць. Спектакль якраз про суть сталінщини в Україні: денаціоналізувати українців, перетворити нас на людей без роду і племені і безповоротно розчинити в “русском мире”.

Актори продемонстрували на сцені злагоджений ансамбль. Це було ніби синхронне плавання. Кожний вів власну партію і водночас ідеально вписувався до загальної картинки. Особливо виділялися ролі незламного Мокія і усім відомої тьоті Моті, але й інші герої аж ніяк не пасли задніх. Дядько Тарас Мазайло зовнішньо нагадував самого Миколу Гуровича Куліша.

Сатиричні сценки чергувалися з ліричними. Невимушений перехід від реготу до високих матерій заворожував. Актори не грали, а жили на сцені. Оскільки у творі переважають жіночі ролі, спектакль перетворився на справжнє шоу жіночих типажів. Цікаво було спостерігати, як різні жінки по-різному пристосовуються до нових обставин, ледь не миттєво знаходять для себе новий образ. Особливо запам’яталася ціла клоунада, коли мама і дочка складають і посилають телеграми.

Несподіваний умовно-оптимістичний фінал вистави взагалі викликав цілий вибух у залі. Твір вражає і довго не відпускає, бо він таки про наше сьогодення.

Теги: Haroshiru, Мазайло, Куліш, Маріуполь, театр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати