Надія не вмирає

П’єса - одна з найскладніших в українській драматургії, то ж можна тільки подивуватися сміливості колективу. М. Куліш писав її 1933 р. під враженням Голодомору. Звичайно, поставити тоді виставу про трагедію наших селян було абсолютно неможливо, тому автор переніс дію у сучасну йому Польщу, написав нібито про польських пролетаріїв, але українські реалії у творі все одно постійно пробиваються назовні.

Нинішня прем’єра відбулась у внутрішньому дворику Ужгородського замку, який за свою довгу історію бачив чимало драм і трагедій, але й ця точно не загубиться серед них.

У центрі твору — дівчинка-підліток Маклена Граса, яку блискуче зіграла самодіяльна артистка (раніше відома за роллю середньої доньки короля Ліра). Дві рудуваті косички уподібнюють її до невгамовної шведської Пеппі з казки А. Ліндгрен. М. Куліш писав цей образ як уособлення незламної України у найбільш чорну добу нашої історії. Артистка грає такий собі згусток енергії, протуберанець непокірності, коли людина вже не так керується розумом чи емоціями, як рухається на повному автопілоті. Її діалоги з маклером Зброжеком, в якого бідняки орендують помешкання, - суцільна сатира.

Маклер Зброжек великою мірою тягне на собі ціле дійство. Артист створив справді гротесковий образ, що опинився між молотом і ковадлом, отримує удари звідусіль, але при цьому зберігає зовнішню незворушність і цим нагадує Ч. Чапліна. Упродовж двох годин він здійснює цілу містичну метаморфозу на очах глядача.

Батько Маклени Стефан — пролетар-борець, нагадує наших героїв Майдану, що не знаються навіть у найбільш безнадійних ситуаціях. Ганяє маклера по цілій сцені, певний власної правоти, хоча попереду ніякого просвітку. Це суто по-закарпатськи — ай зато!

Вражаючий образ поета Ігната Падура створив сам режисер В. Єгоров. Теж доведений до ручки, знав кращі часи, а тепер балансує між салоном і собачою будою. Куліш писав образ як автобіографічний. Не один закарпатський митець нині впізнає у ньому себе.

Доведені до повного відчаю люди енергійно борються за бодай ілюзорне покращення своєї долі, намагаються стрибнути вище голови, не втратити власної гідності і просто елементарно вижити. При цьому раз-у-раз потрапляють у різні трагікомічні ситуації, яких накопичується все більше і більше. Персонажі намагаються виборсатися з цієї купи, але тільки все більше заплутуються. Вистава про те, якою крихкою є людська натура, як легко вона піддається ілюзіям, як жорстоко за це розплачується, які водночас потужні внутрішні резерви ховаються усередині.

Спектакль щойно народився (репетиції тривали два місяці). Попереду тривалий період шліфування. Артисти поступово притираються одне до одного. Кожний вживається у свою роль, а там — підтекстів і підтекстів. Продовжується робота над декораціями і костюмами. У перспективі це може бути вистава-вертеп з дією на трьох рівнях, з трьома групами персонажів, прагненням різних героїв перелізти зі свого горизонту вище тощо.

Попри все спектакль вийшов на диво життєствердним. Людина завжди лишається людиною — у які би пекельні обставини її не закинути. Якоюсь мірою актори грали самих себе — висмикнутих із звичної ситуації, ледве адаптованих за сотні кілометрів від рідної домівки, але не зламаних, певних у кращому майбутньому. Тому так переконливо прозвучали останні слова Маклени, що вона ще обов’язково повернеться додому, як обов’язково повертається надія. Публіка сприйняла виставу, бо вона суголосна і нашим власним настроям, тривогам, сподіванням. Не один глядач приміряв побачене на себе самого.

Теги: вистава, Куліш, Маклена Граса

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати