Вогняний маршрут

Це принципово інша версія вистави, ніж показана рік тому на малій сцені. Якщо там основою була поема “Меморандум Герштейна”, то тут суттєво додано текстів і образів з інших поем — “Золота ліхтарня”, “Коні Адамові”, “Сад”..

Рання поезія Кременя — про глухі 1970-ті, про те, як ми опинилися у тогочасній безвиході, який шлях для того довелося здолати, але головне — про те, як звідти виборсатися, як вирватися з тієї божевільні назад до нормального світу. Згадується “Втеча із Шоушенка” С. Кінга, де герой цілком по-франківськи двадцять років “лупає скалу”, аби вийти на волю. Ліричний герой Кременя на початку аналогічного шляху, він спершу досліджує той, здавалося би, непробивний кам’яний масив, через який доведеться рухатися напролом ціле життя. Це філософська поезія про природу тоталітарного суспільства. Про гітлеризм — у сімдесяті була бодай ілюзорна надія, що це вдасться оприлюднити. Про сталінізм — тоді це була абсолютна безнадійна тема. Останній є тільки історичною формою рашизму, про який почали говорити лише рік-два тому. Колись італійський філософ Антоніо Грамші сформулював свою концепцію тоталітаризму, перебуваючи у фашистській тюрмі. Його тритомник опубліковано у нас за хрущовської доби, і, очевидно, він став одним із філософських джерел Кременевої лірики, яка фактично теж є трактатом, але у віршах. Кремінь теж болісно продирався до суті речей — крізь усі перепони, зовнішні і внутрішні. Він долав у собі “радянського Адама”, того гомункулюса, яким прагнула виховати кожного із нас тодішня влада. І тут уже ніяке маскування свого інтересу до тодішнього радянського абсурду, мовляв автор досліджує виключно гітлеризм, уже не допомагало. Радянські літературознавці у цивільному прекрасно розуміли, що і до чого. Тому автора на довгі десятиліття викинуто з рідного Закарпаття аж до Чорного моря. Все-таки — не до Білого.

Акторам вдалося відтворити усе це через образ людського мурашника. Кілька десятків людей на сцені творять пульсуючий натовп. Кожний окремо — яскрава індивідуальність із своєю неповторною яскравою вокальною партією. Але усі разом — це щось зовсім інше. Диктат псевдо-колективу над особою — чи не головна тема вистави. Диктату спільного танцю (хореограф В. Бабука) протистоять окремі вокальні партії цілком оперного звучання.

Інший наскрізний мотив — боротьба чотирьох стихій (земля, вода, повітря, вогонь). Блискучі технічні можливості нещодавно оновленого театру (світло, звук, спецефекти) дозволили створити справжню феєрію. Вогонь поетичного мислення таки долає інші стихії, хоч це і дається йому дуже нелегко.

Спектакль — про мистецтво і владу, мистецтво і суспільство, про поета як сакральну жертву, бо він бачить трохи не те, що інші, тому й має бути знищений. Сцену оформлено (художник Е. Зайцева) десятками білих сорочок, які асоціюються то з саванами, то з білими прапорами, то з євангельськими білими шатами, то з вітрилами. Оскільки деякі глядачі у вишиванках, з’являється й інша паралель: це сорочки, які ще не стали вишиванками, але...

Послання 50-річної давнини ішло довго, як світло згаслої зірки. Воно не втратило своєї загадковості навіть містичності, бо всяке суспільство щораз балансує між тоталітаризмом і демократією. Спектакль — нагадування про оцю споконвічну еквілібристику, від якої ми не позбавилися і понині.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати