Михайло Тиводар. П’яті роковини

Ще за життя Тиводар Михайло Петрович зазнав суспільного визнання та пошанування за свій доробок та громадянську позицію, нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня», заслужений професор УжНУ. Його заслуги і доробки описані на окремій сторінці в онлайн-енциклопедії «Вікіпедія». Тому, мабуть, на цьому не варто зупинятися.  Все є у вільному доступі. До 80-річчя з Дня народження, ще при житті Михайла Петровича у 2016 році, я написав статтю «Михайло Тиводар. Слово про Вчителя» в якій намагався розкрити свій досвід комунікації з ним, коротко розкрити окремі аспекти біографії та спрямувати увагу на важливі аспекти його наукової, публіцистичної та громадсько-політичної діяльності. Час  підтвердив написане тоді мною. Повторятися тут на уже написаному не буду, особливо, що стосується біографії відносин з ним як студента та наукового керівника у написанні кандидатської дисертації.        

Однак, деякі важливі моменти громадсько-політичної  діяльності, значення публіцистичної та наукової творчості варто й надалі актуалізувати, оновити та розширити його огляд  з позицій сьогодення та осмислення значення його праці  для  періоду 80-90 –х років ХХ століття та початку ХХІ у закріпленні української ролі Закарпаття, перспектив утвердження української національно-державної ідеї на всіх етнічних просторах розселення українців, розбудови української держави.   

В першу чергу треба звернути увагу на його громадянську, національно-політичну позицію у період пробудження та активізації українського національного руху у 1988-1991 роках за періоду іменованим як «Перебудови Михайла Горбачова». Це були надважливі роки процесу новітнього національного відродження української нації та здобуття державної незалежності України. Надважливим було включення в цей рух впливової української інтелігенції, і, зокрема, викладачів вищих навчальних закладів, загалом наукової еліти, що само по собі запускало механізм активізації університетів у цьому процесі. Михайло Петрович Тиводар з 1988 року активний учасник та організатор національно-демократичного руху в Ужгородському державному університеті, м. Ужгороді, краї загалом.

Революційність того часу для подальшого розгортання національного руху важко переоцінити. Стара система мала велику силу і чинила   опір, здійснювала адміністративні переслідування спробам громадянської активізації, особливо, дії з українських національних позицій, попри офіційно задекларовану політику «гласності» та «перебудови». У  процесі розгортання, активізації національно-демократичного руху в університетському середовищі на початковому етапі 1988-1990 років Михайло Тиводар відігравав важливу роль. На історичному факультеті він підтримував активних студентів від переслідувань реакційної частини викладачів і адміністрації факультету та університету, надавав посильну моральну підтримку, спрямовував   їх у виразне національно-патріотичне русло, вчив не боятися системи, чинити їй опір, а як випаде, то і переносити переслідування. Це стосувалося у першу чергу організованого у 1988 році на історичному факультеті  «Студентського братства» та, особливо, у час активної фази студентського руху восени 1990 року, відомого як Революція на граніті.

А з другого боку, система совкових цінностей, яка по своїй природі була антиукраїнською, лежала у масовій свідомості широкого загалу суспільства, перешкоджала стрімкому росту та масовості українському національному рухові. Цю приспану національну свідомість народу треба було розбудити. Для цього організовувалась національно свідома інтелігенція, громадськість краю. Михайло Тиводар активно включився у цю роботу, стояв у витоків утворення та діяльності наприкінці 1988, початку 1989 року першої легальної всеукраїнської організації - «Товариства української мови імені Тараса Шевченка», яка була непідконтрольна структурам КПРС – КДБ. Він  входив на теренах Закарпаття до організаційного комітету по її створенню. Це надало великий імпульс у подальшому розвиткові національно-патріотичного руху спрямованого не лише і, не стільки, на захист та української мови, скільки на розбудову загальної просвітницької та організаційної роботи по розгортанню українського національного руху на теренах краю, пробудження історичної пам’яті українців, національної свідомості, як підстави для подальшої боротьби за національно-державне ствердження українців, відродження української держави.

Не менш активна була його роль в організації 1989 році громадсько-політичної організації народофронтівського типу «Народного руху України за перебудову» (тоді офіційна назва), яка в новітній історії України відіграла вирішальну роль в  розгортанні масового руху за національно-державне відродження України, кульмінаційним етапом, якого було проголошення 24 серпня 1991 року державної незалежності України.

Та мабуть найбільш яскравою сторінкою його громадсько-політичної діяльності була діяльність в Закарпатській обласній раді. Маючи великий авторитет Тиводар Михайло Петрович 4 березня 1990 року був обраний депутатом Закарпатської обласної ради. Це були перші в історії вибори на альтернативній основі. Він очолив у раді групу депутатів, опозиційно налаштованих проти тодішнього обкому КПРС, що називалася «Демократична платформа». Активна позиція Михайла Тиводара з трибуни обласної ради викривала антиукраїнські дії керівництва обкому КПРС, обласної ради, тодішньої закарпатської комуністичної партноменклатури  керованої структурами КДБ. 

Особлива роль належить Тиводару у розкритті та поборенні антиукраїнського, антидержавного змісту діяльності закарпатського обласного керівництва у розігруванні інсценізованого Москвою та Будапештом так званої русинської карти, проектів автономії краю, які були спрямовані проти утвердження незалежності та соборності України. Його чітка безкомпромісна позиція в обласній раді у єдності з майданом тоді  на площі Народній в м. Ужгороді, а також, варто віддати належне, позиції тоді ще голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука - зірвали небезпечні проєкти Москви, які планувалися втілити руками закарпатської комуністичної номенклатури восени 1991 року. Готувався сценарій аналогічний Придністровському у Молдові, чи Абхазький у Грузії з метою нанести удар у спину, щойно, проголошеній державній незалежності України 24 серпня 1991 року, розпочати дезінтеграційні процеси по федералізації та розколу України, створення небезпечного анклаву, такого собі ЛДНР на тілі України, керованого з Москви, зручного плацдарму для політичної і військової агресії проти молодого українського державного організму із її західної частини. Така невтішна роль відводилася для Закарпаття кремлівськими «архітекторами» та їх завербованими прислужниками здебільшого із середовища комуністичної партноменклатури, місцевих структур КДБ. Закарпатська комуністично-КДБістська номенклатура ішла, по суті, на вилучення Закарпаття із загальноукраїнських державотворчих процесів, готувала проголошення його автономним краєм з українофобським русинським, по суті російським, забарвленням, а отже і керуванням. В Закарпатській обласній раді Михайло Петрович Тиводар тоді, восени 1991 року, доклав максимум зусиль, щоб зірвати цей смертельно небезпечний для майбуття України проєкт.

Дана тема для нього була особливо дражливою. Пам’ятаю, як у 2007, 2009 роках нове керівництво області з під відомого мукачівського крила, очевидно, навіюване російською ФСБешною агентурою, вдалося знову до небезпечних авантюр етнічної ідентифікації закарпатців. Тоді, у березні 2007 року Закарпатська обласна рада п’ятого скликання прийняла рішення «Про визнання національності «Русин», а далі у 2009 році спробувала затвердити рішенням  прапор Закарпатської області триколор у варіанті барв прапора Російської Федерації, щось подібне до сьогоднішнього ДНРівського та гімн області на слова О. Духновича «Подкарпатские русины, оставьте глибокий сон». Цими рішеннями фактично закладався фундамент для подальшого розхитування ситуації в області в напрямку автономізації краю, нав’язуванню населенню області неукраїнської ідентичності. В обох випадках в дисонанс із рішеннями Закарпатської обласної ради сильні рішення та звернення до центральних органів державної влади України прийняла Рахівська районна рада, якими засудила дії та рішення органу місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад Закарпатської області. Готуючи ці рішення, як депутат Рахівської районної ради, отримав фахову консультацію від покійного професора Тиводара Михайла Петровича. По суті, він був співавтором даних рішень. Ознайомитися з ними можна в додатку до моєї статті «Кіберхунта і закарпатські русини», яка є у вільному доступі в мережі інтернет. 

Та все ж головного удару покійний Михайло Петрович завдав цьому, сконструйованому в кабінетах КДБ-ФСБ русинському рухові на полі науки. З під його пера вийшла ціла низка наукових публікацій, гострих, публіцистичних статей. які зруйнували міти, історичні, логістичні семантичні підміни, маніпуляції з історичними етнонімами; були спростовані теоретичні конструкції новітнього русинства, як ідеології, що виросла на теоретичних засадах російського славянофільства ХІХ століття, яке було привнесено у край дипломатичними, фінансовими та іншими ресурсами Російської імперії. В новітній період, 1989-1990 року, русинство, як сурогат політичної ідеології та ідентичності привнесено на терени краю для поборення українського національного руху структурами КДБ-КПРС. У своїх роботах, Михайло Тиводар доводив також і геополітичну зацікавленість у поширенні русинства не тільки Росії, але й низки держав Центральної Європи, яке допомагає їм у прагненні асимілювати автохтонну українську громаду у них, загалом ослаблює світове українство. Одним із останніх наскоків на українську національну орієнтацію, українську ідентичність Закарпаття було видання 2015 року екс-декана історичного факультету УжНу Володимира Фенича «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною». І тут також фахово, інтелектуально, стилістично яскраво першим відреагував доктор історичних наук, професор Михайло Тиводар. У своїй ґрунтовній рецензії «Одкровення кандидата наук Фенича» на пасквіль Володимира Фенича, яка вийшла окремим накладом у видавництві «Ґражда», а також розміщена електронною версією в інтернеті, автором були нищівно розбиті нікчемні твердження, аргументації вище зазначеного українофобського допису.  

Безперечно, що головний доробок зазначеної особи лежить у галузі етнології, етнографії закарпатського краю, організації наукових досліджень, в тому числі і студентських, підготовки студентів історичного факультету УжДУ, а далі УжНУ з дисциплін, які він вів. Його підручник для вищої школи «Етнологія» витримав декілька видань і продовжує тримати першість в освітньому просторі України з цього предмету. Великою є його заслуга у музейній справі Закарпаття, зокрема Ужгородського скансену. Але про те, думаю, скажуть більше інші люди, зокрема колеги, які разом з ним працювали.

І на завершення цього реквієму-допису хочеться пригадати його одну висловлену думку. На початку 90-х років якось я завів з ним бесіду про те, якою гнітючою є атмосфера у Центральній, Східній і Південно-Східній Україні, говорив йому про надзвичайно низький рівень національно-політичної свідомості населення тих теренів, їх загальну зросійщеність та російську зорієнтованість.  На що він мені відповів: «Не бійся нічого, спрацює «етнофор» ( глибинна етнічна підсвідома програма,  етнічний архетип, який спрацьовує, особливо в критичні моменти). Схід і Південь України випростається, українізується і політично радикалізується, побачиш». Шкода, що Україна зазнала військової агресії з боку Російської Федерації, але, десь під чинником цього фактору, з 2014 року збувається прогноз покійного Михайла Петровича Тиводара.

Теги: Тиводар

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати