Туди і назад

Вибір п’єси дещо несподіваний для нашого театру. Хоча містика – десь запит часу. У літературі зараз на нього відповідає Макс Кіндрук. Тепер маємо щось подібне і на Закарпатті – нагадування про те, що за межею повсякдення існує щось менш помітне, яке проте і містить усі приховані пружинки, аби ти тільки захотів у те вникати.

Із давнього міфу про поета, що спускався за своєю дружиною до Аїду і витягнув її звідти, Ж.Кокто зробив щось цілком протилежне: історію про те, як чоловік заганяє жінку у пекло – спершу шлюбне, а потім і загробне.

М.Фіщенко грає популярного колись поета, що давно виписався. Лишився тільки золотий віночок на голові. Натури, з кого ліпити образ, у актора було донесхочу. Типаж вийшов дуже закарпатським. Утрату натхнення поет заміняє конем, який став його улюбленою забавкою і поступово витісняє з його свідомості геть усе. Зовсім як у пісні про Сагайдачного, що “проміняв жінку на тютюн та люльку – необачний”. Але античність тютюну не знала – тільки коня. І це ще не найгірший варіант, аби заповнити власну порожнечу.

Еврідіка (Є.Неглядюк) – домашня дамочка, в якої ні церкви, ні кухні, ні дітей – самий чоловік. Визнати, що він перетворився на ніщо, означає для неї вірну смерть, тому триматиметься за нього до останнього, розповідатиме усім про його геніальність, хоча сама вже у те не вірить. Артистка переконливо грає жінку, шо бореться за те, чого немає. При цьому вона здатна розвивати таку енергію, що вічний двигун відпочиває. Дарма, що все на холостому ходу.  

Є ще Ертбіз – перша подібна глибока роль Р.Жогіна. Скляр, який вставляє вікна, котре періодично б’є подружжя. Він же активний каталізатором сюжету, який наповнює безпросвітне сімейне існування пари постійною дією.. Без нього усе гнило би роками, а так відбувається на сцені практично он-лайн.  Він теж нічого не здатний змінити, але бодай естетизує усю безнадію і надає їй якогось товарного вигляду.  Такий собі енергійний нероба, у чомусь надійніший за Орфея, але полюбити його жінці ще тяжче.

Чи не найсимпатичніша на сцені Смерть (С.Мавріц) із своїми підручними. Вона здатна відступити, але тільки для того, щоб повернутися.  Строго кажучи, інші персонажі своїми протидіями тільки наближають її.

Вистава вийшла про те, чи можна врятувати кохання технологіями. Відповідь: можна, але тимчасово. Як свідчить вистава, на тривалість одного сніданку. Хоча для якоїсь пари, можливо, і цього немало. Тільки заплатити доведеться значно більше, ніж потім вдасться відбити. У спектаклі два плани – умовно-реалістичний і цілком символістський. Потойбічні сили (зо два десятки артистів) якісь більш натуральні і дивніші за живих. Їхні вихиляси (балетмейстер В.Бабука) чудово доповнює психоделічна музика (Надія та Микола Петрунь)

Ж.Кокто сміється із міфу про кохання, яке здатне перемогти смерть. Смерть не здатне перемогти ніщо людське. У силах людини лише гідно підготуватися до неї, але більшість нехтує навіть цим.

            Дуже гарна сатирично-пародійна кінцівка із поліцейськими. Вона показує, що раціоналістичними (поліцейськими) засобами цю виставу не збагнути, під протокол не розказати. Жінки її сприймуть по-своєму, чоловіки – по-своєму. І нема на те ради.

            Вистава вийшла напрочуд динамічною. Нагадує атракціон “Печера страхів”: твій вагончик несеться, зліва – скелет, справа – відьма, попереду – щось зубасте, причому навіть не встигаєш на все зреагувати. Адреналін накопичується у мозкові і вже при кінці вистави вибухає.

            Спектакль епатує своїми інтелектуальними викликами, тому публіка виходила із зали ошелешеною. Для більшості пар – це історія про них самих, у чому не надто хочеться признаватися.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати