Степан Дьолог: “Завжди хотів, аби в Ужгороді був трамвай”

Степан Дьолог (в центрі) серед інших екс-керівників Ужгорода

У післявоєнний час Ужгород поступово перетворювався на обласний центр із розвинутою промисловістю, транспортним сполученням, ставав освітнім, культурним центром Закарпаття. У період з 1970-го по 1980 рік у місті були збудовані такі великі підприємства, як “Турбогаз”, завод “Електродвигун”, завод побутової хімії, поліграфічні виробництва “Патент” і “Закарпаття”. Саме в цей час міським головою Ужгорода був Степан Степанович Дьолог, якого ми попросили розповісти про колишній та про сьогоднішній Ужгород.

- Степане Степановичу, розкажіть, яким був Ужгород у 1970-1980 рр. під вашим керівництвом.

- Звичайно, тоді ще радянський Ужгород відрізнявся від сьогоднішнього. У моїх згадках Ужгород залишився потужним промисловим містом, яке постійно розвивається, і звісно ж, обласним центром Закарпаття. Саме в цей час почались великі будівництва, і маю на увазі не тільки заводи, поліграфічні виробництва, а й ще багато іншого, зокрема готелі “Закарпаття” та “Ужгород”. У 1984 році був прокладений газопровід Уренгой - Помари - Ужгород. Проведення газу в 1969 р. стало великим кроком. У той же час, із поступовим розростанням міста відкривались нові торгівельні центри, такі як універмаг “Україна”, “Веселка”, “Меблі”, “Таллінн”, “Лелека”, з’являлись нові заклади громадського харчування, які й сьогодні пам’ятає майже кожен: “Фантазія”, “Білочка”, “Едельвейс”, “Над Ужем”. Любителі спорту знають, що в 1983 році був відкритий спорткомплекс “Юність”. Під час свого керівництва я завжди звертав увагу на освітлення міста, на освіту і культуру, та тепер це тільки одна маленька частина історії.

- З якими проблемами боровся Ужгород того часу?

- Завжди кажу, що проблеми міста змінюються тільки тоді, коли вирішуються і з’являються нові. Але якщо добре приглянутись, то, звичайно, з часом відбулося багато подій і змін. Змінилися в першу чергу і потреби людей, і суспільство, а ще й живемо вже в зовсім іншій країні. Пам’ятаю, як вирішували проблему безробіття. З часом, після того, як масово з’явилися заводи, виробництво, такі питання поступово зникли. Гострі соціальні проблеми теж потребували рішення: відсутність їдалень, медичних пунктів та жіночих консультацій. Ужгород швидко розширювався: на заводах було понад 16 тисяч працівників, і вже тоді більше половини жили в навколишніх селах. З цим одночасно стало питання транспорту - він же не був такий розвинутий. як сьогодні, та й можливостей було менше. Але з зусиллями вирішили й це.

За часів Радянського Союзу не було зони відпочинку, тому й заклали Боздоський парк. Там була алея, парк був чистий, працювали різноманітні атракціони. Виділили на це 15 тисяч карбованців - на той час це були величезні гроші! Підвісний міст, який зв’язує Студентську набережну з Боздоським парком, - це також моя ініціатива. У зв’язку з технічною революцією завдань у нас було багато: звели Будинок зв’язку, розбудували сучасну каналізацію, будувались багатоповерхівки… Мабуть, більшість молодих людей хотіли би - “як тоді”: молода сім’я отримувала 2-кімнатну квартиру, де вже могла почати своє нове сімейне життя. Але ж тоді це все вирішувала Москва, а дозволів на індивідуальне будівництво не видавали. Сьогодні ж на це немає ні можливостей, ні коштів. “Підземне місто” теж важливе, хоч і не маємо змоги побачити його. Мережа каналізації, газ, вода, телефонізація - це вже тоді постійно вдосконалювалось. Ось, проблеми з водопостачанням - навіть сьогодні “доводять” людей! Будемо сподіватися, що проблема вирішиться остаточно, але намагаюсь пояснити людям, що тут є великі складнощі.

- Чи є такі справи, які ви так і не змогли чи не встигли вирішити?

- Так, залишились - так би мовити, “невтілені мрії”. Це насамперед ринок “Білочка”, де досі все залишилось таким, як тоді. Коштів бракувало. Завжди хотів, аби по Ужгороду їздив трамвай. Але, знаєте, для цього потрібно було багато чого, це якось залишилось неможливим, так і не реалізувалось. Багато хто критикує 16-поверхівку. Я завжди наголошую, що це експериментальний дім. У той час виділили місце для поховань “Барвінкош”. За нашими планами, цього мало би вистачити на 100 років. Самі знаєте, минуло всього 40, а місця там вже небагато. Також дуже хотів, аби в районі Боздоського парку, “ПАДІЮНу” та вул. Щедріна працювала кільцева вузькоколійка. Ці мрії вже не здійсняться. Але я впевнений, що кожен мер хоче, аби місцеві жителі були завжди задоволені містом. Я намагався зробити все так, як міг. Тодішня влада допомагала значно більше. Гроші постійно виділялись на будівництво нових дитячих садків, шкіл, лікарень. Комунальні служби постійно оновлювались, але вони старіють з часом.

- Які моменти запам’ятались вам найбільше за час вашого керівництва?

- Пам’ятних моментів було дуже багато. Пам’ятаю, як заклали фундамент готелю “Закарпаття”, ще й фотографію маю - урочисте відкриття цього готелю. Взагалі, урочистостей, відряджень було багато. Тоді й познайомився з новими, цікавими людьми, з часом стали товаришувати, дружили протягом багатьох років. Пам’ятаю, до нас навіть репортери з Канади завітали: для них Радянський Союз - це цікавинка, а тим більше місто, де так тісно об’єдналися різні культури та народи! Гадаю, саме тому вони добре запам’ятали наш рідний Ужгород. Тісно подружився з мерами Луцька та Івано-Франківська під час відрядження до Москви. Прибували до нас гості з Дніпропетровщини, з Кіровограда та з інших областей країни. Як стояв на трибуні - відчуття не можу описати. А ще за все життя скільки радісних моментів було! Поруч зі сім’єю, з друзями - навіть усе не перерахувати…

- Відомо, що ви входите до Ради Старійшин. Чи часто до вас звертаються за порадою?

- Ми робимо все можливе для того, аби стати доступними для людей. Рада Старійшин - це неформальний дорадчий орган, до складу якого входять усі колишні керівники Ужгорода: Микола Руснак, Омелян Попович, Еміл Ландовський, Степан Сембер та я. Відтепер усі ми можемо поділитися своїми ідеями, які стосуються нашого міста. І хоч наші погляди відрізняються, спільну мову завжди знаходимо. Кожна людина має свій підхід, але кожен старається зробити так, аби благоустрій міста залишився назавжди. До нас звертаються як представники влади за порадою чи обговоренням питання, так і мешканці міста зі своїми зауваженнями, проблемами, порадами. Наша мета - при можливості допомогти кожній людині вирішити ту проблему, яка виникла.

- Яким бачите Ужгород сьогодні?

- За 30 років відбулось чимало змін у нашому місті. Постійно будуються нові будинки, відчиняють свої двері нові кафе і ресторани. Змінилося суспільство, техніка розвивається все швидшим темпом. Постійно помічаю, як змінилась медицина - при радянській владі вона була безкоштовною. Як на мене, майбутнє нашого міста в руках молоді: саме вони - ті люди, які пережили складний період для країни, і саме молодь зможе щось змінити. Завжди наголошую, що потрібно звернути на них увагу, і вони з радістю долучились би до роботи. Тому великий акцент ставиться на виховання - наприклад, аби місто залишалося чистим, аби не було сміття, потрібно не тільки все прибирати - потрібно починати з себе. Дуже хотів би, щоб Ужгород був зеленим містом. Звісно, для цього потрібно садити нові деревця, створити нові зелені зони, де немає машин, де спокійно можна прогулятись. Озеленення, чисте навколишнє середовище - це вкрай важливо. Завжди приємно бачити свою роботу - особливо пишаюся підвісним мостом та освітленням у різних районах міста. Багато чого зроблено, багато що ще зробиться, а для нас Ужгород завжди залишиться рідним містом, у якому почуваємось найкраще!

Довідка

Життєвий шлях Степана Степановича Дьолога нагадує долю більшості закарпатців того часу. Народився він 21 січня 1932 року в гірському селі Широкий Луг на Тячівщині, в селянській сім’ї: серед сімох дітей був п’ятою дитиною у батьків. Уже з раннього дитинства Степан працював - пас худобу, допомагав дорослим у полі. Вчився у місцевій початковій школі, але в той же час працював з батьком на сезонних роботах у лісі, а влітку - на пасіці. Після початкової школи закінчив семирічку в селі Нересниці, а середню школу - в селі Дубовому, з відзнакою. У 1956 році закінчив Львівський Лісотехнічний інститут - лісоінженерний факультет. За направленням почав свою роботу в Вологодській області Росії - керівником лісопункту в Сусоловському ліспромгоспі комбінату “Устюгліс”. Після повернення на рідне Закарпаття працював технічним керівником Синевирського лісокомбінату на Міжгірщині, начальником Шалівського лісопункту Хустського району, в Буштинському лісокомбінаті. Згодом працював у місті Виноградові. Був секретарем, а потім головою обкому профспілки лісових галузей, членом президії обласної Ради профспілок Закарпаття, обирався в керівні профспілкові органи лісових галузей республіки та Союзу, делегатом XIII-го з’їзду профспілок від Закарпаття. З 1967-го до 1980 року - другий, а пізніше перший заступник голови. З 1970-го до 1980 року обіймав посаду міського голови Ужгорода. Неодноразово обирався депутатом обласної та міської рад, був членом облвиконкому, членом бюро міськкому партії та членом обкому партії, делегатом двох з’їздів компартії України. Наступні роки працював начальником обласного житлового управління, начальником виробничого відділу та директором виконавчої дирекції лісозаготівельної галузі. Після виходу на пенсію продовжував працю в лісовій галузі - у “Закарпатлісі”.

За заслуги нагороджений трьома орденами, зокрема “Знаком пошани”, медалями, грамотами та відзнаками, в тому числі грамотою Болгарської Республіки. За багаторічну сумлінну роботу, за особистий внесок у соціальний і культурний розвиток м. Ужгорода йому присвоєно звання “Почесний громадянин м. Ужгорода”.

Ніколетта Данкулинець

Теги: Степан Дьолог, Ужгорож

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати