Донжуанські замашки Ерделі

Наречені Бейла та Аглaя. Весна 1929 року. Уже після смерті художника старенька Серені розплакалася в Музеї ім. Йосипа Бокшая над відомим «Портретом А.С.».

Бог подарував  фундатору крайової школи живопису Адальберту Ерделі (25 травня минула 120-та річниця з дня його народження) ефектну зовнішність та непересічний талант. І тим, і тим майстер скористався сповна.  Звісно, і завдяки своїм шляхетності, благородності, вишуканості й популярності метр ніколи не був обділений увагою прекрасної статі. Прикметно, що кілька разів мав уже стовідсотково йти під вінець, щоправда, завжди сам і знаходив причину, аби не потрапити в капкан. Головна – аби й далі ніхто і ніщо не заважало цілком відаватися творчості. Але що водночас її постійно живили саме жінки – факт беззаперечний.

Як красень умів красуням елегантно розбивати серця й  морочити голову   

У 1922 році в Мюнхені Адальберт Ерделі написав угорською мовою автобіографічний роман "Дімон". Як зазначає в дослідженні ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник, у творі митець, ховаючись під іменем Фелікс, описує своє кохання в художньому інституті Пешта до дівчини з бронзовим волоссям Дідо. Її ім'я, ангельський образ уже роки зігріває йому душу. Натомість красуня, найімовірніше, й не здогадується, ким вона була і є для майстра. Здавалося б, треба поєднати долі, але  Фелікс категоричний: мовляв, здебільшого "...дружина для митця – це прокляття, демон", "...Дідо для мене більше, ніж дружина", мовляв, вони разом слухають музику, на пароплаві милуються Дунаєм, піднімаються на гору Геллерт, подорожують по світу, захоплюючись чудовим витвором – "безконечною країною Господа".

Колись у Мукачеві митець тричі на тиждень давав приватні уроки дівчині Кеддо. Її родина глибоко цікавилася мистецтвом, літературою, виписуючи газети, журнали, що вельми імпонувало майстру. Одного разу потенційна теща запропонувала йому пройтися з Кеддо попід руку містом. Далі були пікніки по вихідних, походи на гору Галіш, інтелектуальні дискусії, словом, урешті між учителем та ученицею зародилося кохання. Ба більше: тричі перекладалася дата їхнього весілля – "аж до цілковитого розпаду Австро-Угорщини".  Саме так згуморизував Ерделі.  До речі, Кеддо вийшла заміж за друга Фелікса. Після такого фіналу він відновив стосунки з красунею, яку в романі звати Молодий Орел. Дівчина – чудовий знавець угорського красного письменства, шанувальниця творчості філософів Шопенгауера, Ніцше, Канта, літераторів Гете, Вайлда. І знову намічалося весілля, але нібито "наречена не схвалює моїх творчих устремлінь", "ревнує мене до мистецтва" або "хоче бачити мене суто викладачем". Одне слово, гору бере скептичне і негативне ставлення до подружнього життя.

Як вважає Іван Небесник, другий автобіографічний роман "Імен" Адальберт Ерделі написав у 1924 році, причому також у Мюнхені.  Туж уже карпатець охрестив себе Джексом, котрий спочатку  закохується в талановиту художницю Лілет із впливової німецької сім'ї. Пара часто з'являється у вищих колах, ходить у музеї, театри, на концерти оперної і сучасної музики, прогулюється берегами річки Ізар. Особливо карбується в пам'яті серпнева екскурсія на баварське озеро Кімзеє. По вечорах дівчина грає йому на фортепіано твори Ваґнера, Брамса, Шопена, Дебюссі, натомість Ерделі віддячується малюванням її портретів. Поїздка на гірський курорт у Гарміш-Партенкірхен, відпочинок у бальнеологічному готелі з термальними джерелами – також незабутня подія. Побачення Лілет і Джекса  тривалі, романтичні, сповнені мрій, щоправда, батько не в захваті від "потенційного зятя з непевним майбутнім". Урешті закохані усвідомлюють: рано чи пізно їхні шляхи розійдуться. Роман завершується тим, що Лілет поєднує свою долю з лікарем.

Наступною жертвою донжуанських замашок Адальберта Ерделі стала чарівна донька гімназійного професора  Аґлая Серені. Укотре все мало закінчитися весіллям, але митець спокусився творчим відрядженням у Францію. Щоденник свідчить: Аглая плакала, що надзвичайно тяжко розставалася з нареченим, що в Парижі може стати перешкодою на шляху до творчих вершин. Неджентльменський учинок Бийла! До речі, в грудні 1929 року Аглая  надіслала Ерделі в місто мрій дві свої світлини, на звороті яких по-угорському зворушливо, з надією написала: "Я гарна, я добра, але трохи й хитра" і "Тоді, коли є-м засмучена". Даремно: у художній колонії Гаржілес Ерделі вже давно морочив голову Женев'єв Гожар – доньці архітектора, радника міської управи в Парижі. Чергова красуня навчала митця французької мови, професійно займалася оперним співом, натомість Ерделі, як завжди, мав можливість продемонструвати свій талант портретиста. Згодом у щоденнику з'явиться  звичний запис: "Я ніколи не забуду Женев'єв, гадаю, що й вона мене".           

Побув жонатим три дні, але через чотири роки на шантаж не повівся

Колись літній Тарас Шевченко упадав лише за молоденькими, хотячи повернути свою минулу юнь. Приміром, 44-річним втратив голову від 16-річної акторки Катерини Піунової, потім отримав гарбуза від 19-річної кріпачки Хариті Довгополенко, востаннє – від простакуватої 20-річної дівчини Ликерії Полусмак. А Пабло Пікассо! Іспанський єврей, будучи вже дідом, сексуальну втіху знаходив також лише з юнками. 

7 січня 1947 року перезрілий старий леґінь Ерделі несподівано жениться. Що цікаво: в Ужгородському ЗАГСі 55-річний майстер пензля бере шлюб із 26-річною Сільвією Яніш, а не з 31-річною Магдалиною Сливкою, з якою доти вже 14 років жив на віру. Мені вдалося дещо довідатися про пасію митця з вулиці Берчені, 22а. "Я тоді була маленькою дівчинкою, але й нині чудово пригадую, як до нас долетіла сенсаційна звістка, що Сільвіка виходить заміж за Ерделі. Вибігши на вулицю, побачила їх у кочії (бричці, — авт.), запряженій конем. Весілля, знаю, зіграли в ресторані "Верховина". Щоправда, художник довго тут не затримався, здається, через місяць Маґда відбила його",  – розповідала мені колись, прощена най буде, Ольга Сидор-Олексик, сусідка Сільвії Яніш. Натомість інша літня, 81-річна ужгородка  Олена Тендлер із вулиці Тихої ніби уточнює: "Звісно, Маґда про весілля нічого не знала, адже перед тим Ерделі завбачливо попросив її навідати якихось родичів у Берегові. Коли ж вона приїхала й не застала благовірного вдома, то в гніві побила суперниці вікна її хати. І не змирилася з поразкою. Прийшла туди вдруге й сказала: "Бийло, пора йти додому!" Того ж дня Ерделі спакував речі і повернувся на провулок Тихий (нині вулиця Жерделі, – авт.)". Мабуть, художник просто вкотре побоявся втратити незалежність, стати, мовити б, звичайним сім'янином, тобто вирішив і далі присвячувати себе винятково мистецтву. Та хай там як, але й Сільвія Яніш продовжувала боротися за Ерделі. Приміром, у 1951 році наважилася на такий собі відчайдушний крок, написавши художнику листа (зберігаю стиль, помилки і мову оригіналу): "Бэла! Прошло 4 года с тех пор, как ты ушёл от меня. Было достаточно времени обдумать наше положение. Я, дальше жить так не хочу. Поэтому мы должны срочно обсудить конечную цель нашей жизни. В противном случае всё. Это может набрать широкой гласности. Для подтверждения о получени настоящего, прошу сообщит мне писменно. Ужгород 1951 1. V. Силвия". Як відреагував митець на шантаж колишньої чи то дружини, чи то коханки, історія замовчує. Одне слово, врешті ніяк не відреагував. "Е, він тим не творився! Та к...а пуджала (лякала, – авт.) його", – так колись пояснила мені Магдалина Ерделі. До речі, художник акуратно підшив лист до одного свідоцтва про власність свого батька, а пані Маґдушка все це до кінця життя зберігала.  

Сільвія Яніш  народилася 1921 року в Словаччині. В Ужгороді зі своєю  матір'ю оселилися на початку 30-х років минулого сторіччя. "Сільвія ніде не працювала, а Яроші-нийні (мати Сільвії, – авт.) – на пошті. Вели відлюдькуватий спосіб життя. Викручувалися з того, що брали на хату студентів і вирощували квіти. Я дуже любила милуватися з вікна розкішними підсніжниками, тюльпанами, конваліями, шафранами, спіреями, магнолією. Інколи й купувала. Після смерті матері Сільвія й далі щодня продавала квіти на ринку на площі Корятовича, – пригадувала Ольга Сидор-Олексик. –  Одного разу я випадково в неї затрималася. Слово за словом – та й тему Ерделі зачепили. Вона байдуже витягла з креденса засмальцьовані ескізи художника. Мала й чудову олійну роботу "Зимова вишня". Дерево так пишно цвіло серед снігу ранньої весни! Сільвія казала, що Ерделі, не маючи полотна, намалював вишню поверх старої картини. І жартував, чи не наробив біди, бо, може, та, заґрунтована, цінніша".

"За Сільвією-нийні ми доглядали близько 20 років. Спочатку моя прабабка Магдалина Ковач зрідка носила їй  обіди, далі вже регулярно –  бабка Катерина Шауп.  Я її  виручав, коли не мала часу чи не бирувала (не могла, – авт.), а згодом і замінив, –  зворушливо розповідає вірник римо-католицької церкви Корчі Олтвай. – Сільвії-нийні ми, бувало, зичили й гроші, оскільки вона малу пенсію діставала. Жила дуже бідно. Часто мерзла, бо не мала ні опалення, ні газу. Топила піччю, тому щороку сушила голову, як і де купити дрова. Їсти собі готувала на електроплитці. На Мікулаша, Різдво,  на її день народження ми приносили їй скромні подарунки. Рідко до Сільвії-нийні приїжджали родичі з Будапешта, зокрема син її брата Атілла. Останній рік лише лежала. Інколи між іншим могла побіжно згадати про Ерделі. Ні, разом вони жили не два-три тижні й не місяць, а три дні. Казала, що офіційно й не розлучилися. Магдалину Ерделі зневажливо називала служанкою. Розповідала, що в молодості мала довге й пишне волосся, як усі захоплювалися її косою, зачісками". Померла Сільвія Яніш 20 грудня 2008 року.

Як відомо, влітку, за два місяці до кончини, Адальберт Ерделі вчинив нарешті порядно – розписався з Магдалиною Сливкою. Дружина віддячилась: як могла, як розуміла, так і берегла його творчу, епістолярну спадщину, щоденники, романи, блокноти, бібліотеку, приватні речі. Мною про це писано-переписано, тому повторюватися не буду. Але вперше зауважу одну деталь до теми. Колись я нахабнувато, з гумором запитав пані Маґдушку (просто засвербіло почути, якою ж буде відповідь): "Хто був у вас першим мужчиною – Ерделі? І чи зрадили ви йому бодай один раз у зрілому віці? Адже не секрет, що Бийло хоч і був прив'язаним до вас, усе одно часто стрибав у гречку". "Нащо тобі це знати?!" – відповіла старенька, мовити б, по-єврейськи, тобто запитанням на запитання. Колись у лікарні у 97-річного затятого холостяка Ернеста Контратовича я з натяком запитав, трохи сподіваючись на якусь сенсацію: "Чи можете пригадати ще якихось пасій свого вчителя Ерделі?" "Це секрет кожного мужчини!" – відповів корифей, вказавши пальцем на серце. Справді, навіщо все знати: це ж прекрасно, коли особисте життя видатних людей оповите легендами, домислами, фантазіями, плітками!

Про інтимне в житті геніїв зазвичай звикли говорити делікатно, обережно, адже воно не піддається логіці. Зазвичай. Ясен май, що цими вісьмома основними жінками далеко не обмежуються подвиги, висловлюючись фігурально, Дон Жуана мистецького крою. Ще були дві Надії,  дві Ержіки, одна Гізіка і т.д. І за цим "т.д." може бути ще кілька десятків Жужік, Ілонок та Марічок. Не помилюся, коли припущу, що Ерделі міг чудово розважатися з дівчатами й жінками  в Італії, Угорщині, Києві, Москві. Зрештою, і Закарпаття немале, тим паче куди оком не кинь – богині й царівни.   

Михайло Фединишинець

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати