Історія не має урни для сміття

Подібних документальних свідчень в архівосховищі цілі стоси. Вони дихають енергією далекого минулого, відображають чиїсь долі, допомагають з'ясувати обставини чийогось життя. А отже, є історичною пам'яттю, завдяки якій, виходячи зі слів Михайла Грушевського, „людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою". Утім історичну пам'ять потрібно ще зібрати, зберегти, а потім донести прийдешнім поколінням.

Саме цим займаються люди чи не „найтихішої" професії у світі – архівісти. Такі, як головний спеціаліст відділу зберігання й використання документів Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) Наталія Цомпель. Вона розшифровує надписи різними мовами, щоб потім інформацією могли скористатися зацікавлені відвідувачі. А таких чимало. Надто останнім часом. Одним потрібно підтвердити національність, інші захопилися родоводом, хтось навіть просить уточнити день народження... матері! Приїжджають як генеральні консули європейських держав, так і селяни з різних куточків області. Наталія Іванівна констатує: „За нормою, я можу видавати на день 3 довідки, але останнім часом працюю з подвійно-потрійним навантаженням — за тиждень готую 50, а іноді й 80 довідок. Що робити, коли людям потрібно! У кожного свої підстави й причини..."

Ця ж статистика не менш переконливо постає і в річній динаміці. Ось дані зростання кількості надходжень запитів від громадян лише за січень 2010-го й відповідний період 2011 року: підтвердження національності – 23 рази проти 200; інформація про трудовий стаж – 30 проти 73; відомості про заробітну плату – 25 проти 44. У цілому за названий місяць – 168 у 2010-му проти 840 у 2011 році. І якщо за весь 2010-й було зареєстровано майже 3570 запитів, то у 2011-му обласні архівісти очікують не менше 9—10 тисяч.

Справді, щодня людей у приміщенні архіву на Минайській чимало: кожному щось потрібно з'ясувати, дізнатися, порівняти... Як ось моєму знайомому, якого зустрів у черзі: „Дружина зробила запит про національність, а я прийшов за довідкою".

Директор ДАЗО Михайло Делегат, який, між іншим, зі своїми місцевими колегами одним із перших в Україні розробив регіональну програму розвитку архівної справи, зазначає: „У міру демократизації суспільства, зростання загальної культури дедалі більше людей цікавиться минулим. І мова не лише про дослідників-науковців, а й про звичайнісіньких громадян. Слава Богу! Куди гірше було б, якщо керуватися логікою одного з попередніх керівників міста, який цинічно стверджував: „Архів – це склад паперів, на місці якого повинен стояти банк". Ні. Архів – це частина душі людини. Він може захистити особу, відстояти її інтереси". Тому в архіві й кипить повсякденна робота. Узяти, приміром, грамоти князя Федора Корятовича. Якщо вчитатися в їх зміст, пройнятися написаним, духом часу, звернути увагу на шрифт і розмір літер, папір, можна чимало дізнатися. Але для „розкодування" потрібні фахівці. Без знання цілого комплексу історичних наук якісно вивчити й описати документи годі. Добре, що сьогодні ще знаходяться ті, хто за будь-яких обставин готовий облікувати все нові й нові надходження, класти їх на зберігання, видавати користувачам. „Спрацьовує" любов до тих же документів як живих свідків часу. І люди, нерідко переповнені життєвим болем, повсякденними розчаруваннями, кричущою несправедливістю, отримують жадану допомогу.

...Укотре береш у руки пожовклі з плином десятиліть, сторіч накази, розпорядження, листи тощо. Скільки в них приховано світла й тіней, щастя й трагедій, надії й приреченості водночас! Коли мова заходить про найдорожче – родину, не стримується навіть сам Михайло Васильович. Він зворушливо роповідає, як завдяки архівним зв'язкам та пошукам отримав відомості про батька з Воронезького концентраційного табору, про брата прадіда, „сліди" якого знайшлись аж у Севастополі. Потім пригадуються і віднайдений у Румунії лист-оригінал Б.Хмельницького (1648), і інформація про маршала Китайської Народної Республіки, уродженця нашого краю...

Ряд документів, описів, справ є просто безцінними й у самому ДАЗО. Він був заснований 1945 року й відтоді нагромадив близько 1,5 млн. документів, датованих від ХІV століття й до сьогодні. Чого варті лише грамоти європейських монархів, зібрання династії Шенборнів, королівські грамоти про права дворян! Найдавніший же оригінал датовано 9 травням 1391 року – це грамота короля Угорщини Сигізмунда про підтвердження прав та свобод Мукачева й заборону нововведень. Загалом у держархіві області знайти можна безліч цікавих даних: тут вам постають і чавунно-ливарний завод (1672), і „холерний бунт" (1831), і відгомін Першої та Другої світових воєн, Карпатської України, не кажучи про ряди імен діячів, які творили доленосну історію рідного краю, часописи різних епох. Узяти матеріали про нашого славетного земляка, ученого-правознавця, державного діяча й реформатора, першого ректора Петербурзького університету Михайла Балудянського, за активної участі якого, між іншим, „підготовлено й видано 15 томів Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії та 12 томів Зводу військових постанов" („Вікіпедія").

Важко переоцінити документи минулого, бо вони мають унікальне значення для вивчення історії Закарпаття й сусідніх держав. Чимало з тих матеріальних свідків цілих епох уже приходять до користувачів у вигляді готових видань, у тому числі підготовлених за співпрацею із закордонними колегами, як скажімо, анотований реєстр фондів, що зберігаються в Державному архіві Закарпатської області й стосуються Угорщини до 1919 р. та в 1938—1945 роки (Будапешт, 2009), чи „Церква Святого Миколая міста Сату Маре – Мінтіу: історія та сучасність" (Сату Маре – Ужгород, 2010).  

Значна кількість матеріалу ще міцно „спить" і, зачаївши дух часу, чекає на дослідницьке пробудження. Наприклад, мало хто знає, що в середньовічному Ужгороді бували грецькі купці або існувало чимало релігійних конфесій, оскільки навіть донедавна ця інформація замовчувалася. Утім про ряд сторінок історії ми вже, на жаль, можемо й не дізнатися. І виною цьому нагальні проблеми архівістів – відсутність достатньої кількості коштів, спеціальних приміщень, обладнання, зникання текстів на документах останніх двох десятиліть. Як наслідок, близько 1500 одиниць документів вражено пліснявою, майже 24 тисячі одиничних збірок через високу вологість зберігаються в аварійних будівлях.

На щастя, біди архівістів розуміє нинішня влада. У тому числі й ужгородська. Зокрема на зустрічі з керівництвом ДАЗО одразу після виборів міський голова Віктор Погорєлов дав слово всіляко сприяти вирішенню головних питань. Не дивно, що 11 лютого повинна статися практично історична подія: на V сесії Ужгородської міської ради VІ скликання розглядатиметься питання „Про програму зміцнення матеріально-технічної бази архівного відділу на 2011—2015 рр.".

Сподіваємося, що депутати  переймуться буднями архівістів. І в першу чергу тому, що, як висловився Віктор Ґюґо, „в історії немає урни для сміття".

На фото: Михайло Делеган до Наталії Цомпель: „Правдиве минуле дає можливість формувати істинне майбутнє"; у берегівському відділенні ДАЗО: юних дослідників притягує „Свобода"; цікаво, про що розповідають грамоти ХV—ХІХ ст.ст.

Володимир Тарасюк, Ужгород

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати