Світлана та Іван Рогачі: «Найвдаліший наш проект — це сім’я, яку ми створили»

— Світлано Миколаївно та Іване Михайловичу, як давно ви разом?

С.М.: — 38 років. До речі, для нас січень багатий на визначні дати. Все, що відбувалося в нашому житті, як правило, ставалося саме цього місяця.

— Тобто я  правильно розумію, що й одружилися ви  в січні?

С.М.: — Так, 20 числа. Більше того, 26-го — день народження  нашої доньки, "січневий" і мій батько. Цьогоріч 1-го числа ми відзначали його 90-ліття. А цими днями з Іваном Михайловичем святкуємо і власні ювілеї.

І.М.: — Отже, всі ми Водолії...

— А як уживаються два Водолії у шлюбі? За гороскопом, ці партнери чудово сумісні, у них маса спільних зацікавлень. Це так?

С.М.: — Загалом ми дуже різні. Іван Михайлович швидкий, енергійний, напористий, а я — повна його протилежність. Напевно, це і допомагає нам добре уживатися.

І.М.: — Так, ми  різні й водночас чудово доповнюємо один одного. Мою часом надмірну активність Світлана згладжує своєю стриманістю. Якщо я більш схильний до спорту — захоплююся футболом, боротьбою, лижами, то вона має мистецький ухил: коло її зацікавлень — музика, образотворче мистецтво та поезія. А разом це дає гарний ефект.

— Напевно, по 38 роках ви маєте свій рецепт сімейного щастя? Як гадаєте, що основне в сім'ї?

С.М.: — Як це не звучить банально, але таки розуміння, толерантність, підтримка один одного.

І.М.: — Плюс здоров'я. Бо не може  людина почуватися щасливою сповна, якщо його немає. А ще — єдина мета, яка при цьому має бути прийнятною для кожного з подружжя. Колись ми зі Світланою готувалися стати хірургами, втім дружина поступилася кар'єрою заради мене, оскільки в місті  для обох просто не було роботи. Та й, гадаю, життя б не було в сім'ї. Кожен із нас сповна віддається роботі, і якби ми обоє залишилися хірургами, тоді б точно не ужилися. А так поступаємося один одному. Наприклад,  ще не було такого, чого б я не зробив удома так, як каже Світлана, — вона тут повноправна господиня. Завжди пропонує реальні речі, і з нею важко не погодитися. А я там, де потрібні натиск та фізична сила.

— Як ви познайомилися?

С.М.: — Ми обоє одразу після школи вступили на медичний факультет Ужгородського університету. Та познайомилися лише на 3 курсі, коли потрапили до однієї клінічної підгрупи. А доти навчалися на різних потоках, на які  ділився курс із 200 чоловік.

І.М.: — Світлана буквально шокувала мене своєю несхожістю на інших. Вона вирізнялася  гарними манерами, шляхетною поведінкою. Навіть халат у неї був не такий, як у решти, —  нейлоновий, не те, що мій, частенько згорнутий абияк (сміється, — авт.). Словом, вона мене полонила, і я вперто почав до неї залицятися. Досить довго її завойовував (не вдаватимуся в подробиці) і таки завоював. Прозустрічавшись 3 роки,  ми одружилися на 6-му курсі.

— Яким  був ваш шлях у медицину?

С.М.: — Я виросла в родині медиків. Мама — Галина Василівна Руда — була педіатром, батько — Микола Федорович Дежурний — урологом і начмедом в обласній лікарні. Ми жили фактично на території цього закладу, тож іншого шляху, як у медицину, в мене, як і в моєї сестри, не могло бути.

І.М.: — А в мене батьки  — вчителі: тато, Михайло Андрійович, — філолог, мама, Наталія Вікентіївна, — вчитель початкових класів.  І на мій вибір медицини насамперед вплинув дядько Іван Герзанич, котрий працював лікарем. До того ж тоді медичний напрям був у пошані, і мама дуже хотіла, аби я пішов цим шляхом. А ще в нас на квартирі жив мій двоюрідний брат,  студент-медик Тарас Фединишинець. І я, будучи учнем випускних класів, багато часу проводив у товаристві братових однокурсників, тож на момент закінчення школи вже точно знав, що вступатиму на медфак. Щоправда, смак до медицини відчув лише після 3 курсу, коли обрав хірургію і почав працювати медбратом у хірургічному відділенні міської лікарні. Тоді й зрозумів, що це моє. За цим напрямом закінчив медфак, пройшов інтернатуру і навіть розпочав наукові дослідження в  лабораторії Інституту Павлова у Ленінграді.

— Утім із часом таки відійшли від хірургії... Хіба  не могли й далі поєднувати її з управлінською діяльністю?

І.М.: — Не міг і свідомо не хотів цього. Бо не можна бути одночасно успішним у всьому, а працювати абияк  не звик. Щоправда, на початках моєї управлінської діяльності ще продовжував оперувати, та довелося зрештою відмовитися від цього. Бо відчував колосальне емоційне навантаження. До того ж робота на посадах начальника облуправління охорони здоров'я, а далі й заступника голови ОДА вимагала ґрунтовних знань з управління, тож, не маючи  відповідної підготовки, зосередився на їх здобутті. Я добрих 2 роки віддав навчанню в цьому напрямі, а згодом  другим в Україні захистив дисертацію з управління. Нині мій управлінський досвід нараховує понад чверть століття. Довелося попрацювати з 5 губернаторами і 4 президентами, і з усіма знаходив можливості для співпраці чи компромісу, якщо це йшло на користь людям.

Хірургії ж я віддав повних 14 років, працюючи в міській та обласній лікарнях. А 1983 року мені запропонували перейти до міської лікарні  начальником медичної частини. Там у головного лікаря Валерія Івановича Черничка й здобув ази управлінської роботи. Разом ми розбудовували лікарняний комплекс, довели спроможність закладу до 900 ліжок, завершили будівництво нового корпусу, відкрили пологовий будинок та поліклініку, організували роботу станції швидкої допомоги. Водночас переймався створенням у лікарні хірургічних та інших служб. Я пишаюся, що вдалося зібрати там справжніх професіоналів. Згодом, уже будучи начальником облуправління охорони здоров'я, довів до завершення інший довгобуд — кардіодиспансер, а ще  розпочинав будівництво хірургічного корпусу обласної лікарні. Втім зазначу, що був незгодний із його розміщенням на території ОКЛ, а пропонував зводити його на березі Ужа, напроти "Ужгородприладу". Там загалом планувалося будувати й інші корпуси лікарні. Щодо самого обласного закладу, то, коли через 11 років повернувся туди з УЦМКЛ головним лікарем, реорганізував 8 відділень, аби вони не дублювати міську. Це й були перші кроки на шляху до єдиного медичного простору, який  уже 20 років ми намагаємося створити в Ужгороді. Втішає, що нинішня міська влада розуміє і має хороший потенціал для його організації в розрізі інтелектуального та матеріального об'єднання обласних, районних і міських закладів. 

— Наскільки потрібні зміни в медицині?

— Це дуже важка тема. Нині всі, навіть пострадянські, держави кожні сім років щось реформують у медицині, соціальній політиці. В Україні ж за десять майже нічого не зробили. Свого часу саме ми на Закарпатті стали першопрохідцями в  сімейній медицині. Та чомусь дозвіл  змоделювати її отримала Дніпропетровська область. Основний акцент, на моє переконання, має робитися на збереженні та розвитку здоров'я. Тому сімейного лікаря розглядаю як менеджера людського здоров'я. При цьому маємо йти далі й розвивати водночас зі службою сімейних лікарів  приватників і створювати їм пільгові умови для оренди приміщень, упровадження нових технологій, залучення інвестицій в охорону здоров'я... Реформа не  просувається, бо держава й досі не задекларувала, у скільки вона оцінює медичну галузь. Не прийняті закони про обов'язкове медичне страхування, захист пацієнта, лікаря та про фінансування охорони здоров'я. Нині ВВП на медичну галузь коливається від 2,9 до 3,5%, тоді як система не може працювати, якщо цей показник менше 5%.

— Ви вірите, що щось таки зміниться?

— Не лише вірю, а й роблю. Тому і перейшов на ниву навчання, хоча міг піти на клінічну кафедру, займатися улюбленою справою: урологією, сексологією. Я прагну готувати спеціалістів-управлінців, від котрих великою мірою залежатиме успіх реформування.   Ми на нашій кафедрі запровадили багато новацій, наприклад, менеджмент, який — першими і поки що єдиними в Україні — читаємо великим курсом для інтернів. Попервах навіть дехто з моїх колег посміювалася з того, для чого медикам цей предмет, на що я запитував, чи є хоч одна людина, котра не стикається з менеджментом, — навіть господиня на кухні керує процесом. Біда, що в нас кожен "рулить" на власний розсуд,  тому й маємо невтішний результат у багатьох напрямах. Тут потрібен науковий підхід. До того ж є ґрунтовні напрацювання науковців, правда, управлінці чомусь не вважають за потрібне скористатися ними, а щоразу намагаються вибудовувати схеми, які ведуть до особистого збагачення, а не розвитку держави.  

— Світлано Миколаївно, те, що вам довелося відмовитися від хірургії, було  дуже болючим  для вас. І в чому себе знайшли?

— Це не був для мене болючий процес — так склалися обставини. За радянських часів сімейність у медицині не віталася.  Тому ми вирішили, що по закінченні інтернатури хірургом буде Іван. Мені ж в Ужгороді місця роботи не знайшлося — тоді в місті кількість лікарів майже вдвічі перевищувала республіканські показники. Звісно, можна було поїхати в гірські райони, але в такому разі  на кар'єрі чоловіка як хірурга мали ставити крапку... Аж тут "підоспіла" декретна відпустка, і я сповна віддалася вихованню донечки Ольги. Шлях у медицині починала з роботи  в університеті — мала її як тимчасовий варіант, але затрималася там на роки. У клініці ж стартувала зі статистики, а потім перейшла на функціональну діагностику і зрештою зайнялася ультразвуковою.  

І.М.: — Уперше з УЗД я познайомився в Америці під час стажування. І вирішив:  це перспектива, переворот у діагностиці. "Вибив"  апарат — першим в області він з'явився в міській лікарні. Ми про нього тоді жартома казали, що він знятий із танка, бо, виготовлений  на  військовому заводі, він був доволі громіздкий і мав 3-кілограмовий датчик. 

С.М.: — А 1989-го мер Дармштадта привіз нам японську "Алоку", придбану на гроші німецьких доброчинців. Вона прослужила мені 18 років, хоча розрахована була на 5, і за весь цей час до неї не підійшов жоден технік. Вона й донині працює в Міжгір'ї. Перед цим апаратом я схиляю голову. Опісля були італійські сучасніші, досконаліші, наразі працюю на "Медісоні". Але ці апарати не розраховані на тривалу роботу. На жаль, ми зіштовхнулися з тим, що основна їх робоча частина — датчик — має гарантію 2 роки. То саме стільки він і витримує, й оскільки про ремонт не йдеться, доводиться купувати новий щодва  роки.

І.М.: — От вам і "хитрий" навколомедичний бізнес,  який до власне медицини не має жодного стосунку...

С.М.: — Нині без УЗД клініці не обійтись. Його можливості надзвичайно широкі й постійно вдосконалюються. От, наприклад, із часом з'явився новий напрям  — малоінвазивні методи хірургічного втручання.

— Тож хірургія вам таки знадобилася...

С.М.: — Звичайно. Це застосування ультразвукових методик для дренування порожнин, проведення діагностичних пункційних біопсій, які дозволяють на клітинному рівні діагностувати особливо онкологічну патологію. А ще дослідження молочних залоз, виявлення передракових кістозних утворень, котрі часом достатньо лише дренувати, аби вчасно провести хірургічне лікування..

— Які думки вас навідують у дні ювілеїв?

С.М.: — Своє життя я майже так і уявляла: в мене хороший чоловік, дочка Ольга, котрою ми гордимося, внучка Анна-Марія, яка нас стимулює до активності. Вона має багато рис від дідика, ми з нею чудово розуміємося. В принципі, можна сказати,  життя вдалося.

— А який спільний проект вважаєте найвдалішим?

І.М.: — Ми не маємо статків, яким би не змогли дати ради. Ніколи не жили на широку ногу, втім знаємо ціну праці та грошам. Я ніколи не ставив собі за мету лише матеріальні блага — і в цьому ми зі Світланою єдині й націлені створювати і нести людям добро. А найвдаліший наш проект — це та сім'я, яку ми створили.

Олена МАКАРА

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати