Наум Рєпкін: “Не економте на слові “дякую”

Цього понеділка Наум Рєпкін, багаторічний керівник “Міськсвітла”, художник та благодійник, людина, котра щиро й віддано любить наше місто, відсвяткував 70-літній ювілей. “Ужгород” не міг оминути увагою цю подію й запросив Наума Залевича стати гостем наших “Суботніх зустрічей”.

Наум Рєпкін: “Не економте на слові “дякую”

— Науме Залевичу, як відсвяткували ювілей?

— Дуже гарно. Запросив до себе друзів (на щастя, маю їх дуже багато), а вітань було стільки, що протягом 3-х днів майже не відривав телефон від вуха. Наразі можу сказати абсолютно впевнено: смак до життя з віком лише збільшується, тому мої 70 аж ніяк не стануть на заваді тій величезній кількості ідей, які планую втілити в життя.

— До речі, завжди хотілося запитати: чому одні називають вас Залевичем, а інші Захаровичем?

— Насправді я Залевич (батька звали Заля Ааронович Рєпкін), та іноді люди, з якими мені доводилося спілкуватися, плутали, недочували, й так повелося, що стали мене називати Захаровичем. Я ж на таке ніколи ображався, вважав, що головне, аби зверталися з повагою, а як — хіба не все одно?

— Розкажіть нам про себе.

— Народився я 24 січня 1941 року в Чернігові, де прожив до 5-річного віку. Саме тоді ми з мамою, бабусею і моїм старшим братом Семеном приїхали до Ужгорода, де після завершення війни разом із військовим госпіталем залишився поранений у Польщі батько (він був капітаном, мав серйозні бойові ордени, а першого разу був поранений під Сталінградом). Першим моїм спогадом про Ужгород є історія, як одного разу я приніс із дитсадка додому протитанковий снаряд. Звідки його взяв — не пам'ятаю, зате добре пригадую, як отримав від батька добрячу прочуханку. Вони тоді разом зі своїми армійськими товаришами обережно винесли той снаряд із будинку й потопили в повноводному Ужі трохи вище за течією від філармонії. Через рік я прийшов на те місце з твердим переконанням виловити свій снаряд. Знайти не знайшов, зате навчився плавати (посміхається — авт.). Навчався з 1947 року в чоловічій школі № 3, де закінчив 7 класів. Вчитися далі не мав змоги, адже отримання повної середньої освіти в ті часи було платним, а мама не могла виділити на мене кошти, бо вже платила за навчання мого брата Семена на біологічному факультеті Ужгородського університету.

— Знаю, що пам'ять про батьків має для вас дуже велике значення.

— Це справді так. Мій батько був надзвичайно мудрою й порядною людиною (працюючи в "Закарпатлісі", мав серед співробітників та городян дуже хорошу репутацію) і нас виховував такими самими. Мама ж була без перебільшення героїчною жінкою, адже після того, як вони з батьком розійшлися, вона утримувала нас самотужки, важко працюючи бухгалтером у державному банку. З дитинства пам'ятаю, що вона завжди приходила з роботи пізно, втомлена готувала для нас їжу (з чого вона готувала, я й досі не втямлю, бо роки були надзвичайно важкими), але обов'язково читала перед сном, прищеплюючи нам любов до світової класики. Саме завдяки їй я вже з 10 років читав Драйзера, Фейхтвангера та інших видатних письменників. Власне, якщо вже розповідати про батьків, то не можу не згадати своєї баби Мані, чудової жінки, пам'ять про яку зберігаю довгі роки. На жаль, в житті частіше за все буває так, що діти не цінують турботи й любові своїх батьків, замислюючись над тим, як багато вони жертвували заради нас, лише після їхнього відходу. Так і я: зрозумів усю широту душі своїх батьків, тільки втративши їх...

— Яким чином ви обрали свій фах?

— Коли 1954 року я закінчив школу, мені за результатами практики на малій закарпатській залізниці запропонували навчання у Львівському залізничному технікумі. Та, позаяк Львів у ті роки був не надто безпечним для проживання містом, мама побоялася мене відпустити. Так я потрапив до Виноградівського політехнукуму, де вивчився на спеціаліста з енергетики. Викладачі в нас були вищої кваліфікації, а навчалися ми й узагалі за книжками для вузів. І якщо спочатку в мене були сумніви стосовно вибору професії, то потім  неабияк полюбив свій фах, зрозумів, що він мені підходить. Робота з електрикою, енергетикою є дуже чоловічою, я б її порівняв із грою з м'ячем на мінному полі. Всю її важкість осягнув, коли по закінченні технікуму мене направили на Крайню Північ, де при –40 о довелося майже рік працювати електромонтером, а потім старшим енергетиком ліспромгоспу, який займався заготівлею дерева. Для мене, 17-літнього юнака, це була дуже хороша школа самостійного життя, але я розумів, що довго працювати так не зможу, тож мене відпустили додому.

— Як доля привела вас до "Міськсвітла"?

— До того, як заснували це підприємство,  я працював на Ужгородській електростанції, Оноківській гідроелектростанції, брав участь у чемпіонаті України з плавання 1960 року (плаванням займався відтоді, як намагався відшукати свій снаряд, а найбільшим своїм досягненням у цій сфері вважаю золоту медаль на чемпіонаті Європи з плавання серед ветеранів, яку здобув 1998 року в Швеції), відслужив на Уралі в армії. Лише коли в 1964 році повернувся додому, мене запросили розбудовувати зовсім нове комунальне підприємство "Міськсвітло", першим керівником якого був вельми шанований мною батько нинішнього міського голови Віктора Погорєлова Володимир Семенович. Він був унікальною людиною і щиро любив Ужгород — це відчувалося в кожному його слові та вчинку. Саме він став для мене взірцем грамотного керівника, тож згодом, коли начальником цього підприємства назначили мене, я в усьому намагався брати з нього приклад.

— А правда, що вперше потяг до образотворчого мистецтва ви відчули, вже будучи дорослою людиною?   

— Так, це щира правда. Вперше я піймав себе на думці, що хочу малювати, аж 1967 року, вже маючи сім'ю та 3 роки пропрацювавши в "Міськсвітлі". Трапилося це випадково. Один знайомий привів мене якось до нової майстерні Антона Кашшая, де майстер попросив зробити йому освітлення для роботи. Завдання було цікавим, тож я із задоволенням взявся до роботи, та в процесі зрозумів, що не можу відвести погляд від того, як у Кашшая виходить перетворити полотно на витвір мистецтва. Я почав розпитувати його: "А як робиться це?", "А що потрібно зробити, щоб вийшло так?". Він спочатку відповідав, а потім, коли йому набридла моя настирливість, просто дав мені картон, палітру і запропонував самому спробувати щось намалювати. Пам'ятаю, коли я почав бігати до майстерні Кашшая кожного дня, навіть дружина стала ревнувати. Але я на той час уже зрозумів, що без мистецтва прожити не зможу: почав їздити з художниками на пленери, стояв за їхніми спинами і просто перемальовував — ось і всі мої училища та інститути. Було дуже приємно, коли мій учитель хвалив мене і показував своїм знайомим зі словами: "Погляньте, що може вийти в людини, якщо вона справді чогось сильно захоче". Власне, якщо Антон Михайлович був моїм учителем у мистецтві, то інший видатний художник Павло Бедзір став моїм наставником у житті. Скільки в нас із ним було розмов! Павло завжди говорив, що зі мною йому спілкуватися надзвичайно легко, бо в мене така порожня голова, що вся інформація, яка туди потрапляє, всмоктується, наче в губку. Саме він навчив мене голодувати, займатися йогою, сприяв тому, що я почав вивчати мистецтвознавчу літературу.

— Коли ж ви відчули себе справжнім художником?

— Далеко потому, в 1991 році, в Автралії, де проходила моя перша велика виставка. Я приїхав туди разом із Київським балетом на льоду й отримав таке визнання, на яке ніколи й не сподівався. Потім були інші престижні виставки, зокрема, мені 5 разів удалося виставити свої полотна в Нью-Йорку, а всього у Сполучених Штатах відбулося 9 моїх виставок (теплі слова вдячності за це Василю Мацолі, котрий звів мене з нашими американськими земляками), Голландії, Шотландії та багатьох інших зарубіжних містах і країнах.

 — Ви є засновником благодійного фонду "Художники — дітям". Чим він займається?

— 1999 року я створив благодійний фонд, який мав на меті допомагати всім, хто потребує підтримки. Перша виставка, організована з метою збору коштів, проходила в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Тоді ми віддали всі зібрані гроші на розбудову реабілітаційного центру "Дорога життя". Отримані за свої картини 20 тонн продуктів із Голландії я віддав на допомогу постраждалим від повені 2001 року. В дідовій хаті свого друга Юрія Готри в селі Люта організував літній табір для дітей, котрих абсолютно безкоштовно вчу малювання. Налагодив тісні зв'язки з голландськими фондами, вступив до ужгородського Ротарі-клубу, який також займається благочинністю. До речі, десь наприкінці лютого клуб організовує чергову благодійну виставку, але цього разу ми поїдемо до Кошице, де спільно з Ротарі-клубом "Кошице Классік" збиратимемо кошти для словацьких родин, будинки яких нещодавно зруйнували зсуви ґрунту.

— Чому для вас так важливо допомагати людям?

— Це справді дуже важливо, адже свого часу я отримав багато добра від своїх учителів і тепер відчуваю потребу це добро віддавати далі. Коли мені вдається завершити хорошу справу, відчуваю неймовірний заряд та приплив енергії. Взагалі дуже важливо ставитися до життя позитивно, бо щастя — це лише перерва між нещастями, і навіть свій поганий настрій не треба показувати нікому, а шукати причину негараздів у собі. Я і вихованців своїх завжди вчу не економити на слові "дякую", відгукуватися на добро, цінувати батьків. Саме в тому, щоб передати комусь свої знання та працювати на благо інших, наразі бачу сенс мого життя.

— Дякуємо вам, Науме Залевичу, за позитивне інтерв'ю і приєднуємося до всіх привітань, які лунали на вашу адресу з нагоди ювілею.

— Дякую і вам.  

Тетяна Літераті

31 січня 2011р.

Теги:


Ужгород
Публікації:
/ 1Справа професора Івана Запісочного живе. До 95-річчя від дня народження вченого
Від 29 травня в Ужгороді діятимуть пришкільні літні табори та мовні школи
Еволюція української освіти: від комсомольських організацій до демократії
Одяг із "других рук" цієї зими буде зігрівати багатьох ужгородів. Чому зростає популярність "секонд-хендів"
"Я тут знайшов себе", – казав про свою участь в АТО почесний громадянин Ужгорода посмертно Василь Варга
/ 1Лев Луцкер: "У моєму серці Ужгород завжди залишається казковим"
/ 5Для повноцінної реконструкції всієї системи водопостачання Ужгорода потрібно 360 млн євро
/ 2"Дорогі" школярі: сезон розпочато
Ужгород за рівнем забруднення атмосфери перебуває у другій десятці українських міст
Понад 16,5 млн грн субвенції з держбюджету в Ужгороді спрямують на ремонти доріг і фасадів та реконструкцію водогону
Ужгородці боргують за обслуговування ліфтів 3,5 млн грн
Мінеральну воду на території дитячої лікарні в Ужгороді знайшли випадково, коли бурили свердловину
Ужгород із німецьким Дармштадтом обмінюватимуться учнями й учителями
У липні рівень забруднення повітря в Ужгороді традиційно сягне найвищого піку
60 років спільного життя: подружжя ужгородців відсвяткувало діамантове весілля
Випускний за ціною відпустки за кордоном чи міні-весілля: скільки коштує шкільне свято в Ужгороді?
Безпритульні тварини – результат безвідповідального ставлення до них
Німецьку мову в Ужгороді вивчають понад 4 тисячі учнів
У трьох школах та угорській гімназії Ужгорода планують добудувати ще два поверхи
/ 3Керівництво Ужгорода налаштоване системно протидіяти стихійній торгівлі
До 35-річчя "Електродвигуна". Нині левову частку своєї продукції підприємство постачає до держав Євросоюзу
Триває підготовка до зміни тарифів на обслуговування багатоповерхівок Ужгорода
Ужгород на 90% готовий до зими
/ 1В Ужгороді дітям дали імена Золушка і Наці
Притулок для тварин в Ужгороді відкриють на початку серпня
» Всі записи