Свято єдності в роздумах

22 січня, в день проголошення Акта возз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося 1919 року, Україна відзначатиме День Соборності. Та, власне, для Закарпаття цей день є двічі важливим, адже саме 22 січня 1946 року наш край офіційно став Закарпатською областю УРСР.

Свято єдності в роздумах

До 65-ліття цієї дати "Ужгород" вирішив поцікавитися в істориків та простих ужгородців, як саме проходило возз'єднання, чи були в місті його противники і яким міг би бути Ужгород без УРСР.

Соборність — не тільки красиве слово, а й реальна запорука добробуту

Історик Сергій Федака має свою точку зору на події, що стали ключовими у процесі формування соборної України.  "22 січня 1919 року на Софіївському майдані Києва урочисто був проголошений Акт злуки: "Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна". Цій події передувало кілька десятиліть боротьби. Ще в гімні П.Чубинського чітко прозвучала формула – "від Сяну до Дону". Вона є ключовою в усьому тексті й пояснює, чому саме ця пісня стала національним, а відтак і державним гімном.

1918 року Павло Скоропадський став на практиці домагатися, аби всі українські етнічні землі увійшли до складу єдиної держави. Ситуація принципово змінилася на краще із проголошенням  у листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки. Уже в грудні 1918-го у Фастові вона підписала попередню домовленість про злуку з Великою Україною. Але частина галицьких політиків опиралася такій перспективі, мовляв, Наддніпрянщина все одно врешті-решт опиниться у складі Росії, а разом із нею ризикуємо й ми. До того ж було і конфесійне напруження між греко-католицькою Галичиною і православною Наддніпрянщиною. Тому справа соборності просувалася зовсім не автоматично. Її прихильникам у Галичині (а таких було теж дуже багато – не так у столицях, як у місцевих громадах) довелося активно поборотися за це.

Та врешті-решт 2—4 січня 1919 року на сесії Української Національної Ради у Станіславі було твердо вирішено йти на об'єднання, незважаючи на всі ризики. В підсумку Акт злуки таки відбувся, хоча й мав більше символічний, ніж реальний характер. Його історичне значення в тому, що обидві сторони – і західні українці, і східні – чітко продемонстрували своє бажання жити разом. Реально ж об'єднати ці території вдалося тільки через два десятиліття, в умовах Другої світової війни. Але жити разом ми не навчилися вповні навіть і понині — мабуть, цей процес триватиме ще не одне десятиліття.  

Що ж до нашого краю, то закарпатські політики та громадськість 1919 року були налаштовані не так на входження нашого краю до ЗУНР, як на значно ширше об'єднання – в рамках усіх українських земель. У ті часи наші земляки знали про Наддніпрянщину зовсім трохи: там говорять такою ж мовою, як тут, і там є хліб, багато хліба. Ці два аргументи виявилися вирішальними. В ті дні в десятках сіл відбулися сходи, на яких приймали резолюції: "Хочемо до України". Свого часу їх опублікували в збірнику документів "Шляхом Жовтня", потім неодноразово передруковували.

Але реалізувати значний поборницький потенціал краю виявилося дуже тяжко. Українські націоналісти з Галичини, на жаль, не надто переймалися Закарпаттям. У 1918—1919 роках ЗУНР планувала обмінювати свою нафту на озброєння з Угорщини, тому серйозних претензій на наш край не висувала. У липні 1944-го генерал УПА Богдан Зубенко у своєму наказі до підлеглих знову пояснював, чому УПА вирішила не воювати з угорським військом: "Ми не можемо боротися за жменьку землі й у той же час своєю найкращою батьківщиною, – територія якої більша навіть за Францію, – поступитися Москві". Так черговий раз Закарпаттям пожертвували заради здобуття сильного союзника (Угорщини).

У підсумку головну роль у возз'єднанні Закарпаття відіграли, з одного боку, місцеві комуністи на чолі з Іваном Туряницею, з іншого — особисто Микита Хрущов. Останній не мав якихось сентиментів до закарпатців, більше того — саме з його волі було репресовано тисячі наших краян та ініційоване вбивство греко-католицького єпископа Теодора Ромжі.  Але дуже кривава Карпато-Ужгородська операція 1944 року переконала і Хрущова, і весь генералітет, що більше радянські війська не повинні мати перспективу ще раз прориватися через Карпати. Перевали, а відповідно і певна територія за ними, мали увійти до складу СРСР — саме цей геостратегічний аргумент став вирішальним. Сталін, від волі якого тоді все залежало, в принципі, був на проти, але він уже грав по-великому: прагнув не відривати від сусідніх держав по шматочку, а включити їх повністю під вплив Кремля. Тому  відмовився від Холмщини (її теж пропонував приєднати М. Хрущов) і Південної Мараморощини (там розгорнув активну діяльність І. Туряниця), проте на інкорпорацію Закарпаття все-таки дав добро.   

Статус Ужгорода після возз'єднання змінився. Він став прикордонним містом, до того ж сильно мілітаризованим. Звідси вівся нагляд за новими державами радянського блоку: 1956 року цей плацдарм було використано для придушення революції в Угорщині, а в 1968-му по Ужгороду прийшли танкові колони для придушення "Празької весни". Місто перестало бути загрозою для сусідів тільки після здобуття Україною незалежності. Водночас соборність держави відіграла дуже позитивну роль у долі Ужгорода. Коли створювався наш університет, сюди прибули фахівці практично з усіх областей України. Без них становлення вузу було би значно тривалішим і боліснішим. Щедро поділилися з нами своїми зібраннями різні українські музеї та бібліотеки. На Закарпатті в перші радянські роки працювало 5000 учителів із-за перевалу, які спільно з місцевими кадрами й перетворили нашу область на край суцільної письменності. У творенні  закарпатської промисловості, особливо ужгородських заводів і фабрик, теж брала участь ціла Україна. Звісно, інші республіки тодішнього СРСР теж долучалися, але найбільше все-таки допомагали індустріальні центри самої республіки.  Таким чином, соборність для Ужгорода стала не просто красивим принципом, а однією з підвалин благополуччя нашого міста".

Ми тішилися, доки не відібрали землю

А яким пригадують возз'єднання нашого краю з УРСР ужгородські старожили? Член ужгородського Клубу ім. Т. Масарика Андрій Деметер розповідає: "Події 1946 року пригадую добре, хоч і був зовсім юним. Мій покійний батько — корінний ужгородець зі словацької родини, мама — чешка з Морави. Після того, як 1939 року Закарпаття зайняли угорці, батька, котрий служив "за чехів" фінансом (працівником митниці), направили на навчання до Будапешта. Коли ж почалася Друга світова війна, мама повезла нас до батька, аби разом перечекати війну в Угорщині. Пригадую, що приходу "руських" чекали з надіями на нове, краще життя. Саме тому після війни батько вирішив повернутися з нами до Ужгорода, міста, де жили його батьки та рідні. Жалітися на те, що Закарпаття приєднали до решти територій України, наразі не вважаю доцільним, адже 1946 року краяни самі дали на це згоду: по дворах ходили люди, котрі проводили масштабну роз'яснювальну роботу та агітували поставити свій підпис під тим, що не заперечують проти возз'єднання з УРСР. Місцеві мешканці тішилися, бо їм обіцяли багате й щасливе життя, щоправда, були й такі, хто підписувався з остраху, адже краєм уже поширювалися чутки про арешти незгодних жити в СРСР. Наша родина була з тих, хто щиро вірив в обіцянки агітаторів. Вірили аж до тих пір, поки в мого діда не забрали спершу винницю на горі Кальварія, потім земельний наділ для колгоспу. Аби якось повернути собі попереднє життя, мама 1956 року подала вищим структурам заяву з проханням дозволити сім'ї виїхати на постійне проживання до Чехії, де нас чекали її рідні. Звичайно, прийшов лише лист з відмовою... Батьки спершу переживали, а потім змирилися зі своєю долею. Врешті, до життя в СРСР пристосувалися, от тільки, як і раніше, в сім'ї говорили виключно чеською, наказуючи і дітям, і внукам завжди пам'ятати про своє коріння".

Інтелігенція чекала автономії

Донька першого мера Ужгорода Петра Сови Світлана Совіна теж добре пригадує події 1946 року. "Мені було 17 років, і я чудово пам'ятаю душевний підйом, пов'язаний із початком нового життя в складі СРСР. Усе тоді бачилося нам в рожевому світлі, все хотілося змінити. Ми відмовилися від церкви, агітували за комуністичну партію, якимось чином не бачили й не задумувалися над тим поганим, що відбувалося навколо нас. Між тим, моїх друзів, дітей місцевих священиків, піддали репресіям, батько, котрий із таким запалом допомагав комуністичній владі утвердитися на Закарпатті, раптом став їй не потрібен. На жаль, молодість і певна захопленість не дали мені можливості пильніше вдивитися в цю проблему, але пам'ятаю, що батько був дуже розчарований. Він та його друзі-русофіли з кола місцевої інтелігенції дуже чекали приходу радянських військ, визволення і подальшого об'єднання з УРСР. Вони сподівалися, що Підкарпатська Русь буде автономією, матиме певні привілеї, натомість наш край став звичайною областю, що, на думку Петра Сови, позбавило її мешканців багатьох можливостей. Він якось сказав, що до нас прийшли не ті "руські", котрих ми чекали, і в цьому до певної міри була трагедія його життя".

Два боки медалі

Тож чого більше: хорошого чи поганого принесло Закарпаттю приєднання до УРСР? Кандидат історичних наук, доцент, декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич переконаний, що однозначної відповіді на це надзвичайно складне питання не здатен дати ніхто. І не тому, що не знають, а тому, що цей історичний процес справді мав як позитивні, так і негативні наслідки. "На початку XX століття Ужгород був зовсім невеличким містом, яке, згідно з переписом населення 1910 року, за чисельністю поступалося Мукачеву, а за територією — Берегову. Лише в чехословацький період, будучи губернським центром, воно поступово розросталося, стало культурним та адміністративним осередком краю. Та, на мою думку, не варто надто сильно вихваляти тодішній уряд, адже він довгий час не бажав виконати основного — надати автономію. Так само слід відверто говорити про те, що пізніше наш край був окупований угорцями, а не повернений, як стверджує більшість угорських істориків. Саме тому я вважаю доцільним говорити, що 1944 року радянські війська визволили Підкарпатську Русь від угорських окупантів, після чого СРСР підписав із Чехословаччиною  договір про її передачу УРСР. Пізніше про це приєднання (я свідомо кажу "приєднання", а не "возз'єднання", адже возз'єднати можна лише ті речі, які колись були роз'єднані) говорили, що нарешті Закарпаття стало частиною великої дружної родини. Якщо це так, то чому тільки 150—200 тис. населення краю (з приблизно 680 тисяч дорослих громадян) підписалося під маніфестом про приєднання Підкарпатської Русі до УРСР? Власне, за людей усе вирішили місцеві комуністи, прихильники Карпатської України та русофіли — інші, гадаю, просто боялися виступити проти, адже бачили, що коїться навколо. А коїлися й справді дивні, з юридичного боку, речі. Незважаючи на те, що Підкарпатська Русь офіційно стала частиною УРСР, тільки 22 січня 1946 року, починаючи від листопада 1944-го, на її території чомусь переслідували, арештовували і навіть розстрілювали за кримінальним кодексом СРСР. І все ж, мабуть, найбільшим болючим нововведенням для традиційно глибоко побожних закарпатців стала примусова відмова від церковних традицій, наслідки якої ми бачимо й сьогодні.

Звісно, крім негативу, приєднання до УРСР принесло Закарпаттю і, зокрема, Ужгороду чимало позитивних зрушень. Хто би що не казав, та саме за радянської влади наше місто розрослося, стало окрасою Західної України, був заснований університет, вирішено багато соціальних проблем тощо. Зрештою, наразі важко навіть уявити собі інші варіанти вирішення цієї геополітичної проблеми в 1946 році. Місцева інтелігенція й справді мріяла про автономію у складі СРСР, а не УРСР, але це, на мою думку, в історії краю нічого б суттєво не змінило. Пофантазувати на тему, якою була би доля Закарпаття в складі Чехії або Словаччини, також не вважаю можливим, адже за тих політичних умов, котрі склалися в 1946 році, такий розвиток подій був практично нездійсненним. На завершення ж мушу сказати: нині дуже важливо об'єктивно висвітлювати різні політичні періоди нашої історії, адже кожен із них має як хороші, так і погані віхи. Радянський період не був винятком, тож не варто його ідеалізувати або, навпаки, надміру критикувати. Важливо те, як ми живемо зараз і що робимо для того, аби наше Закарпаття не повторювало колишніх помилок, а ставало лише кращим, багатшим, здоровішим та мудрішим".

Тетяна Літераті

24 січня 2011р.

Теги:

Коментарі

Гість сайту 2011-01-27 / 11:33:00
"Автор пише:

"Власне, за людей усе вирішили місцеві комуністи, прихильники Карпатської України та русофіли — інші, гадаю, просто боялися виступити проти, адже бачили, що коїться навколо".
Вважаю, що некоректно висловлюєтеся в адресу автора - автор передав сказане іншими людьми, і, як справжній професіонал, не коментує, не пересмикує, не спотворює їхньої думки власним баченням історичних подій.

Кришеник 2011-01-25 / 16:20:00
Селянин, 25.01.2011 15:09
Вони часто йшли за модою, наперед унюхуючи "свіжий дух часу".
Хіба на таке тільки вам неприємливі здатні?

Я насправді бажав би, щоб в обговоренні серйозних речей не лишалося б місця однооким "наперсточникам" (там я ніби все бачу, а в іншому місці - ну, зовсім осліп).
Дивуюся інколи вправній гнучкості спин окремих професійних дослідників історії мого краю, що виробилися такими за тривалий час службового користування. Свої, не свої - не так вже й важливо. Історія ж у нас одна, і в ній було помічено багато всякого. Чогось не хотілося б і згадувати. А, може, й потрібно.
Я ж бо не історик, і в чуже не втручаюся. Одначе пробую (найперше з почуттів вдячності і пам'яті) сказати трохи свого про те, що мені добре відоме з минулого життя своєї родини і власне моїх знайомих односельців. Якщо згадую про що-небудь частіше за інше, то лишень тому, що цього раніш сказати було неможливо. Минулий страх і нині багатьом зав'язує роти. Теперішня моя говірливість цілком недавня. Говорили б за мене інші - я б те послухав.
Тож, якщо вже здався комусь надоїдливим, то чиню це для кращої рівноваги і справедливості, якщо можна так виразитися.
Від усіх, хто має інші думки і уявлення, хотів би більше щирості, та щоб без дрібного пересмикування.

Селянин 2011-01-25 / 15:09:00

to Кришеник, 25.01.2011 09:43

**Вони часто йшли за модою, наперед унюхуючи "свіжий дух часу"**

Хіба на таке тільки вам неприємливі здатні? Ті, кому ви тут оди розповсюджуєте, на таке не здатні?
Ви тільки чужим схильність до політичної коньюктури діагностуєте. А ваші у цьому сенсі цілком здорові!!!!

P.S. З проф. Трояном були добрими знайомими.

Кришеник 2011-01-25 / 09:43:00
Селянин, 25.01.2011 00:46
Гаразд, окремо для вас згадаю ще й провідника ОУН на Закарпатті Василя Потушняка (брата письменника Федора Потушняка) - він так само голосував у Мукачеві за возз'єднання з Україною (ті люди вірили, що возз'єднуються саме з Україною, і так того хотіла більшість політично активного населення краю).
Наша головна біда в тому, що не хочемо згадувати нашу історію в усій її повноті. Було там всяке.
Про проф. Трояна згадали даремно, і мабуть не на свою користь. Він, як і деякі інші студенти Хустської гімназії (ті ж Василь Маркусь, Іван Маргітич, Петро Мядяр, Юрій Білинець та інші його однокурсники), відзначався в молоді роки радикально проукраїнськими настроями. Звісно, що в радянську пору з цією темою - повна тиша.
Наказано забути, аби якось вижити. Троян залишався настільки чесним, наскільки це дозволяли час і обрана професія. Не плутайте з іншими.
Про деяких професійних істориків цього не скажеш. Вони часто йшли за модою, наперед унюхуючи "свіжий дух часу".Заодно прикриваючись власною об'єктивністю (чи об'єктивізмом). Всі до цього звикли.

Селянин 2011-01-25 / 00:46:00

to Кришеник, 24.01.2011 16:41

"В цьому дійстві брали участь учасники підпілля ОУН в Закарпатті та їх симпатики (Василь Маркусь, Василь Звонар, Юрій Кришеник й інші). Історики (як Фенич) готові триматися прийнятної для них схеми."

Учасником усіх цих подій був і проф. Троян. Чомусь у нього все це носить суттєвий і прагматичний характер. І це без ОУН у вітрині, куди ви його завжди суєте.

Кришеник 2011-01-24 / 17:40:00

Дійсно, значна більшість українського населення Закарпаття (також і місцеві українські націоналісти) прихильно сприйняли восени 1944 року прихід нової влади, побачивши в цьому очікуване звільнення від осоружного окупанта.


Тим більше, що до кінцевого юридичного оформлення акту приєднання Закарпатської України до СРСР (у червні 1945 року) допори репресії майже не зачепили закарпатських українців (навіть члени ОУН не зазнали тоді арешту, а дехто навіть спробував взяти на себе керівництво комсомолом). Такою була наївна та молодь.


Тому й можливо було відбутися такому: в листопаді 1944 року білецький міліціонер Іван Кротон (Фірцак) вів конвоїром своїх арештованих земляків-угорців, а через пару років вже хтось інший ескортував його старшого сина (теж Івана) до Ужгородської міської тюрми, щоб невдовзі йому присудили 25-річний термін каторги в заполярній Інті, як українському буржуазному націоналісту.


До речі, ті білецькі угорці за місяць-другий вернулися всі до одного додому, а радянські в'язні чекали свого щонайменше до 56 року (це ті, хто вернулися).

Кришеник 2011-01-24 / 16:46:00

Можливо, що автор плутає ситуацію 1944 року з 1946. За два роки настрої й ситуація на Закарпатті (коли почалися жорсткі політичні репресії) кардинально змінилася і з'явився справді страх. В 1944 році боялися більше угорці, місцеві німці й ті, хто співробітничав з попередньою владою. Інші були настроєні позитивно до пропонованих змін.

Кришеник 2011-01-24 / 16:41:00

Автор пише:


"Власне, за людей усе вирішили місцеві комуністи, прихильники Карпатської України та русофіли — інші, гадаю, просто боялися виступити проти, адже бачили, що коїться навколо".





Все й так, і не так. Не так однозначно. Якщо стосуються ці слова листопадової (1944 року) партійної конференції - то так.


Але з маніфестом про приєднання Підкарпатської Русі до УРСР та засіданням Народної Ради в Мукачеві все було по-другому. Був там і стихійний рух народу.


Не дарма в цьому дійстві брали участь колишні учасники підпілля ОУН в Закарпатті та їх симпатики (Василь Маркусь, Василь Звонар, Юрій Кришеник й інші). Історики (як Фенич) готові триматися прийнятної для них схеми. А все в житті буває складнішим.


Ужгород
Публікації:
/ 1Справа професора Івана Запісочного живе. До 95-річчя від дня народження вченого
Від 29 травня в Ужгороді діятимуть пришкільні літні табори та мовні школи
Еволюція української освіти: від комсомольських організацій до демократії
Одяг із "других рук" цієї зими буде зігрівати багатьох ужгородів. Чому зростає популярність "секонд-хендів"
"Я тут знайшов себе", – казав про свою участь в АТО почесний громадянин Ужгорода посмертно Василь Варга
/ 1Лев Луцкер: "У моєму серці Ужгород завжди залишається казковим"
/ 6Для повноцінної реконструкції всієї системи водопостачання Ужгорода потрібно 360 млн євро
/ 2"Дорогі" школярі: сезон розпочато
Ужгород за рівнем забруднення атмосфери перебуває у другій десятці українських міст
Понад 16,5 млн грн субвенції з держбюджету в Ужгороді спрямують на ремонти доріг і фасадів та реконструкцію водогону
Ужгородці боргують за обслуговування ліфтів 3,5 млн грн
Мінеральну воду на території дитячої лікарні в Ужгороді знайшли випадково, коли бурили свердловину
Ужгород із німецьким Дармштадтом обмінюватимуться учнями й учителями
У липні рівень забруднення повітря в Ужгороді традиційно сягне найвищого піку
60 років спільного життя: подружжя ужгородців відсвяткувало діамантове весілля
/ 1Випускний за ціною відпустки за кордоном чи міні-весілля: скільки коштує шкільне свято в Ужгороді?
Безпритульні тварини – результат безвідповідального ставлення до них
Німецьку мову в Ужгороді вивчають понад 4 тисячі учнів
У трьох школах та угорській гімназії Ужгорода планують добудувати ще два поверхи
/ 3Керівництво Ужгорода налаштоване системно протидіяти стихійній торгівлі
До 35-річчя "Електродвигуна". Нині левову частку своєї продукції підприємство постачає до держав Євросоюзу
Триває підготовка до зміни тарифів на обслуговування багатоповерхівок Ужгорода
Ужгород на 90% готовий до зими
/ 1В Ужгороді дітям дали імена Золушка і Наці
Притулок для тварин в Ужгороді відкриють на початку серпня
» Всі записи