В’ячеслав Корсак: «Завжди треба тримати планку, щоб вести публіку за собою»

— Славику, в дні новоріччя  прийнято підсумовувати рік попередній. Тож яким був для тебе 2010-й?

— Шалений і успішний. Певним трампліном у творчому житті можна вважати мою участь у конкурсі "Україна має талант". Нині нерідко доводиться чути навіть від студентів академії (нагадаємо, В'ячеслав навчається в Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського, — авт.): "Та ти вже зірка і можеш далі нічого не робити...". Але насправді ж воно не так. Навпаки, я зрозумів, скільки мені ще треба працювати над собою, над голосом...

— До речі, як ти  потрапив на талант-шоу?

— На кастинг ішов, навіть не будучи твердо впевненим у правильності свого кроку, — просто було цікаво. А після відбору (було це наприкінці 2009-го) поринув у сесію і про конкурс геть забув. Аж тут під час канікул, напередодні маминих народин, мені зателефонували з каналу СТБ і повідомили, що я пройшов далі, й 9 числа розпочинаються зйомки. Довелося терміново повертатися до Києва,  маму ж привітав телефоном...

А далі настав досить напружений період, коли навчання чергувалося з участю в шоу. Благо, в академії було лояльне ставлення викладачів до мене. Всі хвалили: молодець, вийшов на телебачення... Телебачення ж виявилося не такою простою штукою. Участь у шоу не обмежувалася лише  репетиціями та власне виступами — чимало часу забирали пробні зйомки з "прикидкою" освітлення, макіяжу, одягу. Знаєте, я ніколи не думав, що так важко вибирати одяг. На це йшли години, і в його пошуку часом доводилося об'їздити чи не пів-Києва. Страшно втомлювався від цього, хоча, здається, нічого не робив.

— Підтримку Ужгорода відчував?

— Ще й яку! Усім велике спасибі за це. Коли закінчилося голосування в півфіналі  й Оксана оголошувала: "Фіналістом стає...",  думав, що це маю бути я, бо там, удома, стільки людей за мене вболівають... я просто не можу не вийти у фінал. І коли пролунало: "В'ячеслав Корсак", мав таку радість, що Закарпаття вперше пробилося в шоу!

 — Розчарування було велике, коли за крок до перемоги зійшов з дистанції?

— Його майже не було. Звісно, коли йшов на конкурс, хотів зробити щось таке, аби неодмінно перемогти. Але, "поварившись" у шоу,  розумієш, що це проект каналу, і ти граєш (або ні) за його правилами... Оскільки це змагання, всі переможцями бути не можуть.

— І все ж, напевно, шоу має свої безперечні плюси. Які вони для тебе?

— Я став упізнаваним.

— І тобі це подобається?

— Так. Спочатку було страшно. Якось у метро до мене підійшов хлопець: "А можна з вами поговорити?" Я злякався. Думаю, зараз гупне по голові... "Правда, ви брали участь в "Україна має талант"? Можна з вами сфотографуватися?". Це приємно. Але впізнаваність упізнаваністю, а працювати треба далі.

Другий плюс — отримав безцінний досвід роботи на телебаченні, який не здобудеш ніде інде. І мені це дуже сподобалося.

Та найголовніше: на шоу зустрів багато талановитих людей. І нині спілкуємося з ними, з кимсь бачимося, з кимсь — передзвонюємося. Найчастіше зустрічаю Антона Каргатова (балалаєчника-віртуоза з Луганщини, — авт.). Він оселився в Києві і разом із Олександром Туліновим продовжує часть у проектах СТБ.  Передзвонююся з Олександром Божиком — наразі він  у Львові —  та Лєною Ковтун. Улітку вона відпрацювала концертний тур по Криму, в якому брали участь кілька фіналістів 1-го і 2-го сезонів, а потім повернулася в Полтаву, де отримала квартиру від СТБ. До Києва не збирається, а продовжує співати вдома на різних заходах. Фактично проект закінчився для кожного з фіналістів тим, що вони стали регіональними зірками.

— Напевно, єдина Ксенія Симонова пробилася...

— Гадаю, тому що в неї дуже рідкісний талант... Загалом, з одного боку, участь у шоу — це дуже класно. Уся десятка фіналістів отримала порцію слави. Це свого роду поштовх на сцену. Але що далі? Саме цього "далі" й немає. От, наприклад, Олександр Божик, котрий, попрацювавши за кордоном, повернувся  з тим, що знайде себе вдома, зізнається: йому дивно, чому далі не працюють із нами. Можливо, через те, що завдання каналу лише відкрити талант, а  займатися ним має хтось інший. Та в нас в Україні продюсерські центри лише стають на ноги... Тому поки СТБ  залучає нас до окремих вечірок, корпоративів, концертів. Таке мене не зовсім влаштовує, хотілося зразу своїх контрактів, записувати власну музику. Це нормальне бажання творчої людини.

— Якби була можливість, ти б наважився ще раз піти на таке шоу?

— Швидше, ні. Що багато плюсів — так. Але психологічно витримати ритм реаліті-шоу надзвичайно важко. Тебе буквально вивертають назовні й показують, що ти собою являєш. Виходить, ти маєш позбавитися всіх табу. Мені таке не до вподоби. Я вважаю, що людина має право на приватне життя.

— Які в тебе поради тим, хто таки наважиться на участь в одному з талант-шоу?

— Швидше, побажання мати біля себе таких людей, які тебе підтримають і знайдуть для тебе ті самі слова. В мене таких було багато: мама, тато, брат, моя перша вчителька музики Софія Лелекач... А ще триматися і вірити у свої сили.

— Чим ще позначився попередній рік?

— Улітку  склав кандмінімум, оскільки навчаюся в аспірантурі Закарпатського інституту агропромислового виробництва, а на католицьке Різдво дебютував в опері на сцені нашої оперної студії. У "Травіаті" Верді мені дісталася роль друга головного героя Гастона. Коли попередньо здавав партію диригенту, вона пожартувала: "От подивлюся на прем'єрі, чи реально Україна має талант".

— Тож має?

— Їй сподобалося. І мені такий досвід теж припав до душі.

— Отже, ти мав можливість спробувати себе і як естрадний, і як оперний співак. Та все ж: ким  себе бачиш?

— Мій наставник, у класі котрого я займаюся з кінця жовтня 2010-го, Валерій Буймістер, сам камерний співак,  каже, що різниці немає, в якому жанрі працюватиму, головне, аби правильно йшов звук. Що ж до себе, то суто в театральній виставі я не дуже себе уявляю. Хочеться концертуючої діяльності. А радше б поєднувати оперу з естрадою, як Андре Бочеллі чи Сара Брайтман. А ще хочеться джазу, блюзу, жару дати на сцені, словом, ускладнити собі життя. Але це цікаво, кайфово. Точно знаю одне: чогось на кшталт "Джага-джага..." не співатиму. Завжди треба тримати планку, щоб вести публіку за собою.  

Олена Макара

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати