Вікторія Свалявчик-Цанько: «Якщо в тобі нема стрижня, диригентом не стати»

Вікторія Свалявчик задає тон півсотні музикантів симфонічного оркестру

— То як, Вікторіє, ювілейні клопоти позаду?

—  Їхнім завершенням став спільний з естрадно-духовим оркестром концерт, що відбувся 9 грудня. Наразі ж ми  відпрацьовуємо програму, з якою поїдемо на початку січня наступного року в Брест на ХХV Міжнародний фестиваль класичної музики "Январские вечера". Мені вже доводилося бувати на цьому представницькому форумі — торік мене туди  запросили як диригента разом із камерним оркестром Луцька. А для нашого колективу це стане першим виїздом за межі України загалом.

— З яким настроєм їдете? Це ж величезна відповідальність.

— З позитивним. Дуже хочеться гідно представити наше мистецтво. Водночас розуміємо, що мусимо  показати не лише себе, а й наш колоритний край, країну загалом. Сподіваюся, нам це вдасться. Ми багато працювали, в нас гарна програма, до якої, окрім творів, що пролунали на ювілейному концерті,  включили композиції вітчизняних композиторів, наприклад "Увертюру" Євгена Станковича, а також яскраві  зразки народних пісень, зокрема  "Ішов Іван полонину косити", котру виконає  Петро Матій. Звісно, хвилювання є, але додає упевненості те, що з концерту в концерт колектив дедалі краще грає, є відчуття, що можемо більше,  тому й почали братися за складніші твори, наприклад, за симфонії. 2 роки тому взяли 9-ту симфонію Дворжака, підняли сюїту з балету  "Лускунчик" Чайковського. До речі, музика Чайковського при всій легкості сприйняття на слух надзвичайно важка для виконання. Так само й зі Штраусом. 

— Як давно ви в оркестрі?

— Уперше виступала з ним ще студенткою 4 курсу оперно-симфонічного факультету Львівської консерваторії на творчому звіті Закарпатської області в Києві. Щоправда, тоді  усталеного  симфонічного оркестру не було — музикантів (здебільшого це були викладачі Ужгородського музичного училища) збирали час від часу для окремих виступів (а сам колектив разом із духовим оркестром був офіційно створений 25 листопада 2005 року). Так от, у той раз  я  диригувала виконанням пісні "Місяць на небі", а солірували чудові вокалістки Марія Зубанич та Оксана Ільницька. Для мене це були незабутні враження. І досі, вже маючи певний досвід роботи,  відчуваю хвилювання від усвідомлення того, як оркестр відгукується на мої рухи, йде за помахом палички, а першого разу це мене так розчулило, що, вийшовши за куліси, навіть розплакалася. 

— А як студентка потрапила на сцену палацу "Україна"? Ви ж були не в Ужгороді.

— Якраз що в Ужгороді. На той час по закінченні фортепіанного факультету я вже працювала в Ужгородському музучилищі і водночас продовжувала навчання на оперно-симфонічному. А передісторія така.  Був початок навчального року, останнього для мене як піаністки  і 3-го — як диригентки.  А яке вже  на 5-му курсі  навчання?! Ти цілий рік готуєш одну програму, занять майже немає. І тут зрозуміла, що не витримаю такого одноманіття. Зателефонувала в рідне музучилище: "Може б, мені паралельно  підготувати концерт зі студентським колективом?". Мою ідею підтримала директор Світлана Іванівна Стегней. Я ж уладнала питання в консерваторії і навіть заручилася підтримкою свого викладача зі спеціальності Богдана Зеноновича Дашака. Більше того,  професор вокальної кафедри  Ганна Юріївна Дашак запропонувала  залучити до проекту своїх студентів, уже тоді хороших солістів. Ми з ними, а також студентським симфонічним оркестром училища зробили гарну програму, яку показали в Ужгороді наприкінці навчального року. А вже з 1 вересня, по закінченні фортепіанного факультету, я почала працювати в музучилищі керівником цього ж оркестру. Річ у тім, що всі основні дисципліни  пройшла, навчаючись за першою спеціальністю; на диригентському ж залишалися спеціальність і опера, а ще багато домашньої підготовки. Зі згоди викладача зі спеціальності мені, студентці-"стаціонарниці", дозволили розпочати роботу в Ужгородському музучилищі. Крім того, на 5-му курсі отримала пропозицію стати  диригентом щойно створеного симфонічного оркестру Закарпатської філармонії, тож державні, а також іспити під час навчання в аспірантурі складала з цим професійним колективом. Таким чином 2 роки я поєднувала (причому доволі успішно) роботу та навчання: першу половину тижня перебувала в Ужгороді, другу — у Львові. 

— Тобто ваш досвід доводить слушність тези про те, що починати будувати кар'єру диригенту потрібно ще під час навчання — інакше знайти роботу, переконати, що чогось вартий як музикант, буде складно...

— А воно так і є. Як музикант пов'язаний з інструментом (він же не може навчитися грати, не маючи його), так і диригент мусить мати можливість працювати з оркестром. Для нього це той самий інструмент, який слід учитися тримати в руках, а ще — спілкуватися з оркестрантами, аби вони розуміли, що саме  від них хочеш. Якщо тебе не зрозуміють, то й не зіграють так, як ти того прагнеш.

— Кажуть, професії диригента навчити практично не можна, ним треба народитися. Чи згодні ви з цим? І яким був ваш шлях до диригентського пульта?

— Не всі люди можуть бути лідерами. А диригент — саме лідер. Його головне завдання — захопити музикантів, повести за собою, а ще взяти на себе всю відповідальність за виконання твору. І ти повинен мати лідерські риси, бо можна навчитися  прийомів диригування й  засвоїти необхідну термінологію, але якщо в тобі нема стрижня, диригентом не стати. А як я стала диригентом? Найперше скажу, чому я музикант.

— До речі, чому не художник, як батько і брат (Василь та Петро Свалявчики, — авт.)?

— З дитинства батьки мене готували до музики й налаштовували, що, як мінімум, я повинна закінчити консерваторію. Так і сталося. У музичній школі вчилася гри на фортепіано у Віоли Петрівни Білей, у музучилищі — в найкращого викладача Мар'яни Степанівни Валковської. Саме вона мене виліпила як музиканта. А на 3-му курсі, як і всі піаністи, проходила факультатив із диригування у Михайла Михайловича Керецмана. Він увесь час казав, що мені "то так файно йде", і переконав  продовжити заняття й на 4-му. Тож по закінченні училища складала 2 державні іспити: з фортепіано та диригування (до речі, єдина піаністка, всі решта були  струнники).  До консерваторії вступила на фортепіанний факультет, і там моїм викладачем став наш відомий земляк Йожеф Ермінь, котрий змусив мене думати і працювати зовсім по-іншому. Так, на одному із перших занять, поспостерігавши, як я "копирсаюся" зі щойно отриманим твором, Йожеф мені сказав: "Ідіть працюйте. Прийдете до мене, коли матимете темп, характер, а я з вами робитиму музику. Репетиторством займатися не стану".  Місяць, доки твір не був готовий, я не з'являлася в нього. А при зустрічі, прослухавши мою гру, він розставив акценти, над якими далі слід попрацювати, і я знову пішла на місяць... Таким чином Йожеф спонукав мене до самостійного прочитання твору та вироблення техніки під час роботи над ним. А сам працював зі мною над його музичною стороною, стильовими особливостями. Я переконалася: якщо в тебе в руках є техніка, ти знаєш текст, то вже можеш працювати над стилем — ти  зосереджений на  музиці.

...А  Михайло Михайлович і надалі переконував мене займатися диригуванням. І таки переконав. Тож я звернулася до ректора із проханням дати мені факультатив. Та для цього треба було  "вибивати"  додаткове навантаження викладачу та 2 концертмейстерів, що майже неможливо. Виявилося простіше, попередньо підготувавшись у Богдана Зеноновича Дашака, вступити на цю спеціальність. Щоправда, прийняли мене одразу на 2-й курс. Знаєте, Михайло Михайлович таки виявився правий: коли стала перед оркестром, відчула, що це моє, що саме  цього я хочу.

— А як на ваш вибір відреагував Йожеф Ермінь?

— Схвалив його. Більше того, він грав зі мною на всіх моїх іспитах та ряді  концертів. А до 60-річчя Ужгородського музучилища (було це 5 років тому — авт.) на мої роздуми, що б такого цікавого зробити, запропонував виконати зі студентським колективом  Симфонію Сезара Франка та  "Слов'янський концерт"  Лятошинського — він саме тоді грав його з Національним симфонічним оркестром України, де диригентом Володимир Сіренко. Я була присутня на їхніх репетиціях. Це фантастичний твір! Проте  наскільки він захоплюючий, настільки ж і  складний, зі змінами темпу, метру, дуже дисонуючими гармоніями. Тож братися за нього було  "стрьомно". Утім погодилася. Одразу приступила до репетицій зі студентами. Буквально не давала їм проходу, кожної вільної хвилинки  "виловлювала" їх на прослуховування. Ті з них, котрі нині грають у нашому оркестрі, частенько згадують, як вони наче на роботу ходили до мене здавати партії. 

Йожеф приїхав за 5 днів до концерту. Причому з тим — про це я вже дізналась опісля, — аби під будь-яким приводом відмінити виступ, бо не вірив, що ми впораємося з таким важким твором. Навіть "прихопив" із собою для підтримки Богдана Зеноновича.  "Діти то не заграють ніколи", — казав він.  А вже на першій репетиції був уражений почутим, тому, звісно, відмовився від задуму. Тоді час спрацював на мене — мала в запасі чи не весь навчальний рік, тож ретельно вивчила зі студентами  кожну партію. Про свій намір Йожеф із Богданом Зеноновичем  зізналися вже після концерту, який ми відіграли у великому залі філармонії. Як мені було прикро, що вони в мені засумнівалися. Та Йожеф після того випадку відгукується на кожну мою пропозицію щодо спільних виступів. Ми з ним відіграли 7 фортепіанних концертів:  Рахманінова, Шостаковича, Лятошинського, Баха, Бетховена, Шумана, Шнітке. А 3 роки тому разом із Йожефом Ермінем та Маріанною Сокач започаткували концерти пам'яті нашої наставниці Мар'яни Степанівни Валковської. У  березні наступного року в рамках цієї акції плануємо  зіграти 2-й концерт Чайковського, що має назву  "Імператорський".  Йожеф Ермінь — знакова людина в моєму житті.  Якби не він, то й не знаю, чи стала б так швидко на ноги.

— А з диригентів хто для вас є зразком?

— Бачила роботу багатьох, але зразком залишається Караян. Мені подобається, як чітко, стримано та  лаконічно він працював з оркестром і  при цьому домагався довершеного витонченого звучання. Звісно, в нього був солідний за складом оркестр...

— А який наш, філармонійний?

— Ми маємо 4,5 перших, 4 других пульти, 3 — віолончелі та 2 — контрабаса — це вже повноцінний симфонічний оркестр.  От іще б нам фаготиста, гобоїста та валторніста... Але для цього насамперед потрібні відповідні викладачі в училищі, котрі б підготували музикантів, а ті, у свою чергу, отримали ще й консерваторську освіту,  а далі повернулися сюди. Це ланцюг років на 10—15 як мінімум. А  поки обходимося силами  друзів зі Львова, котрі на наше прохання беруть із нами участь у  виступах.

— А не хотілося б керувати якимось іншим колективом за межами Ужгорода? Тим паче вам довелося попрацювати зі львівським  "Леополісом"  та камерним оркестром із Луцька. 

— У мене  в Ужгороді чудова сім'я: коханий чоловік і любимі батьки, котрі мене в усьому підтримують, — без них я нікуди. Якщо б не було їхнього плеча, на яке завжди можна спертися, я б не мала можливості формуватися професійно.

— Родина Свалявчиків-Цаньків навіть у повному складі відвідує всі  ваші концерти...

— Так. Їхня присутність у залі дивним чином мене заспокоює перед виступом. До речі, на концерти ходить уже й мій 3-річний синочок, ясне сонечко, котре осяює, робить наповненим моє життя...  А є ще й друга родина  — філармонійна. Її складають люди, з якими хочеться працювати і є сенс, бо бачиш результат, тим паче цьому сприяє керівництво філармонії на чолі з Іваном Івановичем Микитою та художнім керівником Володимиром  Миколайовичем Гірником. Чого мені ще бажати для життя?! Переконана: треба працювати там, де  живеш, із тими людьми, котрі тебе оточують.

— Вікторіє, оскільки наша зустріч відбувається  напередодні Нового року та Різдва, розкажіть, яких традицій, пов'язаних із ними, дотримується ваша велика і дружна родина?

— Найулюбленішим, а отже, й найяскравішим для нас завжди є Різдво. У нас здавна заведено обходити в це свято з колядками  наших друзів, знайомих, сусідів. Мали навіть цілий репертуар.  Приймали і продовжуємо приймати колядників і в себе. Жодне свято не обходиться без бетлегемів. А тут якось    хор  "Кантус"  запровадив чудову традицію колядування на Різдво і зазвичай закінчував його в моїх батьків, де на них уже чекала повна хата людей. "Кантусівці"  запалювали свічки, і колядки — і наші, й не наші — лунали при їх розсіяному полум'ї.  Це було чарівно й настільки душевно!  Ці коляди навіть зняли на відео і тепер з ностальгією переглядаємо їх.

— Що побажаєте ужгородцям у переддень Новорічно-Різдвяних свят?

— Вірити і працювати. Вірити в диво і робити все, щоб воно сталося. Щоб казка завжди була в нашому житті.

Олена Макара

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати