Василь Олашин: “Скульптура - найбільш мовчазний і водночас найбільш промовистий вид мистецтва”

- Василю Степановичу, отже, гостей на свій ювілей ви так і не зібрали?

- Не встиг (посміхається, - авт.). Знаєте, було в мене якесь недобре передчуття, тому й не поспішав із запрошеннями. Врешті вийшло так, що просто напередодні святкування опинився на лікарняному ліжку.

- Зазвичай у митців прийнято до власних ювілеїв проводити творчі зустрічі чи персональні виставки. Ви щось таке готували?

- Ні, не готував. По-перше, це дуже дороге задоволення, бо потрібен спеціально оформлений зал, підставки для кожного твору, власне, самі роботи. Я ж більше працюю над монументальною скульптурою, тобто мої витвори і так завжди на виду. До прикладу, статую Федора Корятовича в замку "Паланок" щороку оглядають десятки тисяч туристів, і це можна назвати моєю науспішнішою виставкою.

- Любов до мистецтва є вашою спадковою рисою?

- Зовсім ні, принаймні мої батьки не тяжіли до мистецтва. Родом я з села Горінчево Хустського району. Тато працював у млині, там же, оскільки медичного пункту поблизу не було, я й народився (фактично 18 листопада, але у свідоцтві про народження записане 9 грудня). Той млин узагалі відіграв величезну роль у моєму житті та формуванні. Пригадую, там завжди було людно: селяни приходили намолоти борошна й залишалися поговорити. Оскільки ні газет, ні телебачення тоді в нас не було, вся інформація про навколишні села та їхніх мешканців проходила через батьків млин. Я ж дуже любив слухати дорослих, особливо розповіді стареньких дідусів про війну або заробітки в Америці, Канаді чи Європі, про міста, які мені здавалися чимось фантастичним і недосяжним. Коли сонце сідало за горами, я любив дивитися на них і мріяти, що десь там, удалині, знаходяться великі міста і я обов'язково їх колись побачу.

- Як ви зрозуміли, що хочете присвятити життя скульптурі?

- Звичайно, спершу про скульптуру як таку я мало що знав. Але дуже любив малювати: позаяк спеціальних альбомів ми не мали, розмалював усі книжки та зошити, через що неодноразово мав проблеми. Згодом один мій шкільний товариш почав займатися із художником, котрий приїздив до нього аж із Хуста. На жаль, імені цього чоловіка я не пам'ятаю, та завдяки йому (хоч він і не підозрював про це, бо я був присутній на уроках лише "за компанію") отримав початкові знання з малювання. Цікаво, що мій товариш так і не зумів вступити до Ужгородського училища прикладного мистецтва. А мені вдалося, хоч із дому мене відпустили більше для того, аби не плакав, спробував свої сили, провалився й повернувся зі спокійною душею додому.

- Яким пригадуєте навчання в училищі?

- То були чудові часи! Для здобуття фаху я обрав відділення художньої обробки дерева. Наш заклад тоді знаходився на вулиці Кремлівській, поруч із Кафедральним собором, і це додавало атмосфері в училищі певного творчого духу, який, думаю, втра-чено після переїзду в інше приміщення. У нас були чудові викладачі, котрі своїм прикладом прищеплювали нам любов до мистецтва, а завдяки власному професіоналізму робили з нас справжніх майстрів. Наприклад, з моїм викладачем Іваном Гарапком та його родиною ми дружили до самої смерті цього видатного митця, надзвичайно тепло згадую Михайла Поповича й тодішнього директора училища Павла Баллу.

- Що спонукало вас вдруге стати студентом у 33 роки?

- Бажання професійного зростання. Працюючи в художньому комбінаті, я часто ловив себе на думці, що хочу далі вчитися й розвиватися. Планку собі поставив дуже високу: або Київський державний художній інститут, або нічого. Вступав тричі й домігся свого лише в 33 роки, вже будучи членом Спілки художників і батьком 2-х дітей. 6 років навчання в Києві виявилися важкими, але чудовими. Тепер, з огляду на минуле, мушу визнати, що нічого б у мене не вийшло, якби тоді я не мав усебічної підтримки й розуміння дружини, котра змушена була 6 років самостійно виховувати наших дітей. Я, звичайно, намагався якомога частіше приїздити до сім'ї, підтримувати їх, та все ж на плечі дружини ліг великий тягар, і нині я безмежно вдячний їй за можливість отримати другий фах.

- Наскільки мені відомо, ваш син - також скульптор.

- Так, але якби я знав, що він продовжить мою справу, то, певно, назвав би його інакше, щоб в Ужгороді не плуталися поміж двох Василів Олашиних. Звісно, мені приємно, що син має здібності скульптора, працює разом зі мною. Сподіваюся, він уповні виявить себе і буде більш знаним, ніж його батько.

- Наразі працюєте у власній майстерні?

- Ні, розділяю її з секцією скульптури Закарпатського осередку Спілки художників України. Власне, секція в нас невелика: всього 10 майстрів. Молоді також небагато, і це нас насторожує, адже зараз бачимо велику кількість молодих людей, котрі нехтують зауваженнями досвідчених митців і в майбутньому можуть спотворити обличчя нашого міста.

- Якими авторськими роботами ви пишаєтеся найбільше?

- Бронзовою скульптурою Федора Корятовича, яка розташована в мукачівському замку "Паланок". Над нею я працював дуже прискіпливо, бо потрібно було дотриматися історичної правди в зображенні обличчя та одягу. Коли заготовки скульптури вже майже були готові, виникла ідея, аби Корятович показував пальцем донизу, ніби промовляючи: "Ми тут господарі". Коли ж скульптуру встановили в замку, я разом із його директором вигадав легенду: якщо потриматися за палець князя Корятовича, обов'язково поталанить у житті. Ця казочка так прижилася серед туристів, що зараз палець у Корятовича блищить, мов начищений.

Якщо ж говорити не про монументальну скульптуру, то найближчими для мене є теми материнства, вічних почуттів, які я втілюю в дрібній пластиці. Скульптура наразі найбільш мовчазний і водночас найбільш промовистий вид мистецтва, тому потребує великої віддачі та професіоналізму.

- Дякую вам, Василю Степановичу, за розмову. Долучаємося до привітань з нагоди вашого ювілею та зичимо здоров'я й творчих звершень.

Тетяна Літераті

Теги: скульптор, Василь Олашин, мистецтво

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати