– Від 1978-го по 1991-ий – роки моєї роботи. То був час найактивнішого розвитку міста – побудували стільки шкіл, садочків, житла, як у всі роки до і після того разом. Ще у 1975-76 роках багато ужгородців жили в аварійних будинках, підвалах, а вже у 85-му ми всіх переселили, майже зникла черга на отримання квартир, навіть практично ліквідували табори, де проживали роми.
– Наскільки це був результат роботи міськвиконкому чи ситуації у державі загалом?
– І одного, й другого. Коли я почав працювати, щороку здавали 350-400 квартир, а у 85-му – 1100-1300. У 87-му Ужгород вийшов на 1 місце в СРСР із будівництва житла, квадратних метрів на одного мешканця. Тоді ми отримували й 1-3 місця в Союзі за благоустрій, озеленення.
Не було проблем із грошима – складно було їх освоїти. Не вистачало, здавалося б, елементарного – металу, бетону, плитки і навіть цегли, хоча в Ужгороді було два цегельні заводи. Скажімо, робили реконструкцію центральної частини – міняли дахи, водостоки, а фасади нічим було оновити – потрібну фарбу, югославську, постачали тільки на Москву. Допоміг начальник відділку ужгородської залізниці Георгій Кирпа – один з найкращих керівників, чудова і дуже порядна людина. До речі, він посприяв також в отриманні піску з Києва для облаштування зони відпочинку в Оріховиці. На жаль, згодом усе знищилося.
Вважаю, головна проблема і нині – не відсутність грошей: було б бажання! Тоді, звичайно, дуже допомагали нам потужні ужгородські підприємства, які брали в розбудові участь на паях. Хоча міністерства теж не поспішали виділяти їм гроші, а якщо якусь суму не освоювали, – наступного року давали менше.
– Нарікають, що будувалося багато, але неякісно…
– Були й такі проблеми. Звичайно, панельні будинки були не найкращими. Розбудова йшла дуже швидкими темпами, за ними не дуже встигала інфраструктура. Скажімо, на вул. Заньковецької каналізація опинилася вище від теплотраси. Але квартири давали людям безплатно, і вони були вдячні.
– У радянські часи була жорстка централізація, все під партійним керівництвом. Але ж і тепер дуже залежимо від центральної влади, ситуації в державі загалом. Як би ви порівняли можливості органів місцевого самоврядування тоді і тепер?
– Тоді вони були більші. Заводи-гіганти мали серйозні фонди від своїх міністерств. Місто виділяло ділянки для будівництва, а вони зводили інфраструктуру, поруч із житлом споруджували садочки, школи, лікарні, заклади торгівлі. Дефіцит ми долали за рахунок дружніх, людських стосунків. Наприклад, щонайменше двічі на рік їздили в Донецьк, Кривий Ріг, налагодили контакти і домовлялися – кілька вагонів металу вони нам відвантажували поза всілякими фондами, правдами і неправдами.
Добру співпрацю налагодили зі словацьким Кошице – його мером тоді був Рудольф Шустер, який пізніше став президентом країни. Чимало зробили для Будапешта, відтак за сприяння мера угорської столиці біля дев’ятиповерхівок на вул. Заньковецької нам встановили дитячі майданчики. Працювали з Прибалтикою, і магазин «Таллін» один час постачався продукцією звідти.
Щира вдячність людям, які не просто працювали – вони жили цим. Ми взяли на себе відповідальність провести Дитячі олімпійські ігри. Багато країн були претендентами, а в Радянському Союзі ніхто не брався. Ми ж думали насамперед про залучення інвесторів – після здобуття права на це, погоджень, дозволів кабміну, ЦК можна було тримати додаткові фонди на метал, цемент. Один зі секретарів ЦК мені сказав: «Ти місто хочеш привести до ладу – тобі не ігри дитячі потрібні!». До певної міри так і було. Зате ми зробили готелі, дороги, багато для обладнання спортивних комплексів.
Щоп’ятниці на телебаченні я звітував, як ідуть роботи. Мене переконували: відмовтеся, бо наберемося сорому, не зможемо. Але коли зробили, голова Спорткомітету Союзу був дуже задоволений і вдячний. Тоді вперше в наш маленький Ужгород приїхали делегації по 40-50 представників з Канади, Ізраїлю, вже не кажу про європейські країни. А з Австрії нам навіть, знаючи радянські проблеми з напоями, прислали два рефрижератори з кока-колою, пепсі тощо... Після того в жодній країні не домоглися, аби Дитячі олімпійські ігри пройшли на такому високому рівні.
І тепер реально отримати кошти з резерву Кабміну під якийсь серйозний захід. Скажімо, Закарпаття межує з чотирма країнами ЄС – можна було би провести зустріч президентів. Так, це непрості питання, ініціативу треба «виходжувати», мати підтримку обласної влади. Але під це, думаю, дали б гроші і на спорудження об’їзної дороги, благоустрій, будівництво, розв’язання проблем Ужгорода.
"Треба любити Ужгород, пишатися ним"
– Порівняйте, будь ласка, роль депутатського корпусу тоді й тепер. Очевидно, те, що нині депутати впливають на розподіл земель, дозволи, об’єкти, має і свій негатив.
– (Усміхається) Тоді не впливали. Сесія збиралася раз на квартал, і всі 250 депутатів голосували одноголосно. Щоправда, і питання готувалися дуже ретельно, опрацьовувалися в комісіях. Тепер – якщо мер має підтримку більшості, – може щось зробити, інакше – ні. Тоді було простіше – повага і довіра були такі, що ніхто й подумати не міг про допущення якихось порушень.
– Демократії тепер забагато?
– Її не буває забагато. Здається, Черчілль колись казав, що демократія – не найкраще, але ліпшого суспільство придумати не змогло. Інша річ – плутаємо демократію зі вседозволеністю.
– А сьогодні ви б узялися бути мером?
– Ні! Я вдячний долі за ті 12 років, що вона дала мені можливість бути на такій відповідальній ділянці. Досі ходжу містом – люди ставляться доброзичливо, вітаються і, хоч минуло майже 30 років, але й тепер, буває, підходять, дякують: «Ви мене не знаєте, але я при вас отримав квартиру». Була відвертість, щирість, порядність. Тепер перехідний період, він занадто затягнувся, але рано чи пізно прокинеться совість, люди не терпітимуть, ситуація з цією корумпованою владою в Україні зміниться, бо так не може тривати безконечно.
– Як ви б визначили нинішні головні проблеми Ужгорода?
– Потрібні інвестиції, зокрема іноземні, – без них не може розвиватися жодне місто, жодна держава. Поєднавши зусилля міської й обласної влади та бізнесу, можна вирішити дуже багато питань. Ось, почала працювати в Ужгороді фірма АВЕ – і ситуація зі сміттям одразу змінилася.
І обласна адміністрація, і обласна рада мали б більше уваги приділяти обласному центру – вони ж тут, на собі відчувають усі проблеми міста. Я іноді не розумію: чому немає контакту міської влади та обласних посадовців?
Наприклад, транспорт – його кількість зросла неймовірно, і наївно говорити про те, що можна швидко змінити ситуацію. Це складні процеси, потрібно розробити нову транспортну схему, яка б дала можливість, у тому числі, й закінчити кільцеву довкола Ужгорода. Це зняло б напруження в центрі, бо тепер всі змушені їхати через центральну частину, відтак весь день у багатьох точках нині затори. До цього питання мала б долучитися обласна влада.
Адже бачимо: об’єкти, які нині перебувають у віданні обласної влади, скажімо, драмтеатр – тепер у належному стані. Зовні ця споруда вже має належний вигляд – сподіваюсь, буде вирішено і питання фонтану поруч.
Хотів би подякувати голові ОДА Олександру Ледиді за відновлення тенісних кортів біля спорткомплексу «Юність». Колись ми збудували його без державних коштів. То був період, коли в державі було заборонено зводити нові об’єкти – треба було сконцентрувати кошти і ресурси, довести до ладу численні розпочаті споруди. Але за згодою партійних органів і, зокрема, Генріха Бандровського, з допомогою керівників підприємств – Тлехаса, Плоскіни, Ознобкіна та багатьох інших – взялися. Вартість – близько 5,4 мільйона радянських рублів, більш ніж 6 мільйонів доларів! Очевидно, хтось написав анонімку, і з ЦК приїхав перевіряючий. Побували ми з ним на будові, вже йшло до закінчення. Він ще раз перепитав, чи без державних коштів. А потім в обкомі запевнив: обіцяю, що з цього приводу сюди жодна перевірка не приїде…
Але треба і привертати увагу людей, змінювати ставлення, свідомість, виховувати дітей, щоб вони з повагою ставилися до свого міста. Пригадаймо бодай зламані сакури – так поводяться лише дикі люди. Колись в Ужгород приїздило близько 600 тисяч туристів на рік, просто на вихідні, попити кави, погуляти. У 85-му на одну жінку Ужгорода припадало 5 кущів троянд! Досі на колишній Ленінградській набережній збереглися елементи, які створили в ті часи.
Всі повинні щось робити, аби місто ставало кращим, змінювало свій вигляд. Треба любити Ужгород, пишатися ним – інакше результату не буде. Не формально працювати, від випадку до випадку, а жити тим, що робиш.
Меру я б хотів побажати дуже ретельно підбирати собі оточення – адже стільки звинувачень у корупційних діях, а найбільше залежить від наявності команди, її злагодженої роботи.
Мало би змінитися і ставлення центральної влади. Законодавча і виконавча влада теж повинні діяти відповідно. Стільки чуємо про реформи – а де вони?
Розмовляла Олександра Петрашко
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
