Петро Таланчук: Усі зусилля влади націлені на будівництво України без українців

В умовах жорсткої комплексної кризи і агресії з боку Росії проти України український народ перебуває на межі фізичного виживання. Такий стан зумовлений насамперед тим, що посади провідних осіб держави часто-густо обіймали не українські патріоти-професіонали, а різні пройдисвіти, кар’єристи, авантюристи, злодюги, бариги, зрадники. Одним словом, “Парадокс України в тому, що її еліта завжди представляла її гіршу частину, хоча має бути навпаки…” (Л. Подерв’янський). Нині Українська держава функціонує винятково як антинародне утворення. Арифметична більшість українців (80 %) абсолютно не працює на українськість, усі зусилля влади націлені на будівництво України без українців.

Обрана восени 2014 року Верховна Рада, хоч і розбавлена кількома десятками народних депутатів-патріотів, через їх малочисельність не спроможна мати вирішальний вплив на зміну системи влади і на цій основі рішуче поліпшити стан справ.

І сьогодні, через антинародну сутність усіх гілок влади, Україна задихається в лабетах корупції, зради і масових злиднів. Представники ж правлячих кланів, загнавши державу у таке становище, розводять руками: “Ну, а кого ви поставите прем’єром, кого ви призначите міністром, у вас є конкретні прізвища?!.”

Наразі більшого лицемірства не придумаєш. Пересічні громадяни губляться, а й справді, кого можна призначити, кому можна довіритися? Бо донині колода карт державників при владі вкрай замусолена і складається з одних і тих самих перевертнів і шахраїв. За усіх спроб імітації демократичних виборів, нами правлять непатріоти і недержавники, а компрадорські олігархи та їхні поплічники, які підкупом і лукавством прийшли до влади, перетворили її на антинародну і деморалізували українців. А щоб якось прикрити цю свою руйнівну діяльність, створюють подобу проведення реформ, навіть запрошуючи для цього іноземних фахівців, щось на кшталт варягів чи легіонерів. Наразі останнє ображає національну гордість українців, бо якщо оцінити внесок нашого народу у світову цивілізацію (цю роботу ми тільки розпочали і вона ще дуже далека від завершення), то він свідчить про колосальні можливості українського інтелекту.

І якщо уважно придивитися, то ми неодмінно побачимо чимало українського елементу в житті люду європейського і американського континентів.

А тому ніякі іноземні зайди нам не допоможуть, нехай вони ощасливлюють свої народи. Перекотиполе ніколи не стане ефективним носієм національних традицій і вправним будівничим щастя чужого йому народу.

“Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі собі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…” (В. Липинський).

Не можна сказати, що ми сиділи, склавши руки. Увесь період української незалежності “пронизаний” декларуванням планів політиками і реалізацією “власних” планів можновладцями. В Україні утворювалися безліч рухів, конгресів, комітетів із гучними назвами і не менш гучними декларованими намірами. Ці “утворення” здебільшого мали неформальний статус, слугували майданчиками для політиків та державних діячів, з’являлися і зникали “за горизонтом”. Ініціаторами їх були і держслужбовці, і політики, і сотні громадських організацій із формальним і неформальним статусами. Усе завершувалося на стадії “обговорення і пошуку шляхів”. Окремим “утворенням” вдалося задекларувати наміри і скласти “бачення майбутнього”. І не більше.

Відомий український історик Стефан Томашівський, шукаючи відповідь на питання, чому такою трагічною є доля України в боротьбі за власну державність, ви­окремив дві основні причини. Перша — це небажання вчитися на помилках минулого, а тому й каже, що “ми — споконвічні неуки, і нема найменшого сумніву, що в неуцтві головна причина сучасного становища нашого народу”. Друга причина полягає в тому, що до політичного керівництва громадянство допускає “неуків, дилетантів й авантюрників”. На жаль, пише він, “у нас завжди переважали хаотики і шкідники, які десятки літ безкарно гарцювали і вщіплювали в суспільство та в її молодь найшкідливіший розвал найгіршими способами і нічого їм за те не було. Навпаки, вони виростали в очах народу на “проповідників” і вміло дискредитували тих, хто їм протирічив. Не забуваймо, що не тільки наші “проповідники” винні, але й ті, які мають змогу не дати авантюрникам руйнувати останки наших суспільних сил і надій на будучність” (Літопис. — Берлін, 1924. — № 8).

А тими, “які мають змогу не дати”…, є український народ, освічений і згуртований.

Потреба в чесних, виразних, талановитих голосах нині особливо велика. Надто гучним є тотальне безголосся. Усе, виявляється, можна перетворити на бездарне шоу. Особливо деморалізує суспільство владна “еліта”, політикум, для якого вже давно немає нічого святого. Дрібні біси. Паяци зі злодійкуватими очима, надутими щоками й широко розчепіреними кишенями. Маріонетки в руках чужих ляльководів… Утім, “соціум” також норовить не впасти з воза: он скільки тих, хто підігрує бісам, пристосовується… “Ні сорому, ні совісті”, — кажуть про таких у народі. І це дуже важлива оцінка, бо без сорому не може існувати суспільство. Функція болю покликана не дати пошкодити нашу власну тканину, функція сорому — не дати пошкодити наші соціальні зв’язки або ж вмотивовувати нас “відремонтувати їх”, якщо таке пошкодження відбулося. Хоча гречка, як ефективний спосіб мотивації до голосування за того, хто її роздає, починає втрачати свою роль: люди брати беруть, а голосують за інших. Дай Боже, прозріння швидкого і всеохопного. І таке прозріння, швидке і всеохопне, може бути здійсненим тільки на основі національної ідеї.

Українська національна ідея мобілізує інтелектуальну, духовну та фізичну енергії нації на утвердження українського способу життя. І все це, разом узяте, ґрунтується на серцевині українства — національній мові. Українська національна ідея існує для того, щоб наповнити Україну українським змістом, українським словом, українським світобаченням. Хоч би як тяжко було це робити, Україна мусить поставити національну ідею в центрі свого буття. Пройти цей шлях надзвичайно тяжко, бо не всі це розуміють, але саме він є визначальним для українського майбуття. Цей шлях — безальтернативний. Його треба пройти твердо, невідступно, безкомпромісно. І тільки тоді Україна збережеться у світовій історії як самодостатня державно-національна субстанція зі своїми самобутніми укладами: державним, культурним, релігійним, духовним…

Так ось, пошук і представлення кадрів — “націоналідейників” — кожного персонально до його справи, де він виявить себе найповніше і найкраще, а всі разом вони мобілізують українців, щоб досягти поставленої мети, — і є титанічним завданням сучасності.

Шукаймо у товщі неординарного українського народу президентів, прем’єрів, депутатів та інших патріотичних менеджерів, щоб узяти їх на службу українському народу, а не навпаки.

Правила гри повинні бути чітко визначені, однією з головних вимог має бути згода кожного претендента працювати за умови, що його посада насамперед не дуже прибуткова, його посада — відповідальна і жертовна місія!

Ця технологія дасть змогу сформувати рейтингові списки сотень претендентів на всі посади — від Президента України, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради та їх заступників до кандидатів у депутати, міністрів та їх заступників, чиновників високих рангів тощо. Таким чином ми створимо своєрідний банк даних необхідного кадрового складу та його резерву.

Це будуть люди з вищим рівнем свідомості, це будуть люди, які самі себе зробили (а не самі себе запропонували), це будуть люди, які побачили загнивання і розпад чинної системи влади. Вони готові будуть об’єднатися і зробити все для розбудови держави праведників. На їх основі сформується пласт ефективних управлінців у всіх сферах діяльності держави. Вони вибудують і наповнять структуру, створену, а не пристосовану для досягнення мети. А їхня мета й інтереси більше як 80 % громадян України будуть повністю збігатися.

Якщо народна сила з’єдну­ється із порядністю лідерів, то що може бути сильніше цього союзу? Суспільство консолідується, бо рівність і справедливість не породжує конфлікти чи війну. Людям, які, маючи доступ до державних фінансів і можливість, нічого не віддаючи навзаєм, направлять їх у свою кишеню, обминувши контрольні органи, ми протиставимо людей, які свідомі того, що найбагатший той, хто задоволений малим, бо мале задоволення свідчить про багатство натури. Будемо керуватися принципом: “Що зробив, те і маєш”. Вони зроблять усе, щоб політика в Україні із мистецтва можливостей вкрасти стала мистецтвом можливого досягати поставленої мети.

Державу, яка функціонує винятково як злочинний синдикат, ми швидко змінимо на державу, яка виконує функції захисту інтересів всіх громадян та створення умов для розвитку суспільства. Бо це природно і правильно!

І якби духовний цвіт української нації підтримав загалом зазначене вище, можна було б розпочинати практичну розкрутку процесу зміни системи влади.

І не вживати при цьому безглуздого терміна “перезавантаження”, бо коли кажуть “перезавантаження влади”, то в суспільстві стає незатишно, як на перевалочній базі.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати