"DJUICE-Гол", або Мандрівка до Тернополя

Нещодавно мені випала нагода побувати у Тернополі, від якої я вирішив не відмовлятися. Поїздка була організована у рамках Всеукраїнського шкільного чемпіонату з футболу «DJUICE-ГОЛ».

Аби у незнайомому місті нічого не пропустити та побачити все найцікавіше, без екскурсовода не обійтись. Тому організатори заздалегідь попіклувалися про це: чарівна дівчина Софія люб’язно показувала і розказувала нам про Тернопіль, адже майже ніхто з прес-групи раніше тут ніколи не бував. Як з’ясувалося, існують різноманітні версії походження назви міста. Правдоподібно виглядає версія, що назва походить від прізвища власника-засновника Яна Тарновського. Адже включно до 1939 року місто називалося Тарнопіль. Інша версія полягає в тому, що нібито назва походить від двох слів: тернове+поле, або ж тернових полів (піль). Єдиної думки нема й досі, історики все ще сперечаються з цього приводу.

Тернопіль зустрів нас по-літньому теплою та сонячною погодою, хоча дивлячись на кілька днів уперед погоду в Інтернеті, метеорологи прогнозували зовсім іншу температуру. От так, знову вони все переплутали. Поселились ми у готелі «Галичина», вікна якого виходять на чималий штучний став, збудований на річці Серет. До речі, Тернопіль – одне з небагатьох міст у світі, в самому центрі якого є така велика водойма, причому оточена відразу кількома парками. Тому Тернопільський став є своєрідним символом міста та улюбленим місцем відпочинку городян. Це дійсно так, ми самі у цьому переконалися: молодь тут активно катається на роликах, скейтах, займається спортом, старше покоління або відпочиває на лавицях, або просто прогулюється алеями парку, також було помічено кілька рибалок. Наш гід Софія запевнила, що риби у ставку багато, а от щодо купання, то це не рекомендується через глибину ставу (до 30 метрів) та коловороти. Якщо інші західноукраїнські міста пишаються архітектурною спадщиною, то гордість Тернополя – його блакитне плесо. Дійсно, видовище захоплююче, особливо коли зранку над ставом здіймається туманна димка і повільно курсує просторим водним дзеркалом.

Взагалі місто не дуже старе, йому лише 467 років. Уперше Тернопіль згадується у 1540 році, коли польський король Сигізмунд I видав краківському каштелянові, великому коронному гетьману Янові Тарновському грамоту на заснування міста та володіння землею навколо нього. Поселення на території Тернополя були і до його заснування. Зокрема, на околицях міста виявлено сліди стоянок первісних людей, тому припускають, що його територія була заселена вже в Х тис. до н. е.

Усе можна спостерігати й по будівлях міста, адже справді старовинних будинків практично не залишилось. Тут приблизно така сама проблема, як і в багатьох інших містах України включно із Ужгородом – старовинні будинки у центрі активно скуповуються комерційними фірмами та компаніями, які згодом перебудовують їх на свій смак і для своїх потреб.

У цілому, Тернопіль навіть чимось нагадує наш рідний Ужгород: такі ж вузенькі вулички, ті ж кафешки та бари у центрі, схожа поведінка людей – тут (на відміну від Києва) практично ніхто не поспішає, життя розмірене без пришвидшеного темпу. До речі, ціни також приємно вразили: вони або такі самі, як у нас, або навіть дешевші. Наприклад, в Ужгороді, мабуть, не знайдеш у жодному барі коктейль за 9 гривень, а тут – будь ласка, вхід у нічний клуб – до 30 гривень максимум. Ви таке бачили? У нас про таке забули, напевно, ще в далекі «гарячі дев’яності». Щоправда, нерухомість так само дорога, за однокімнатну квартиру в центрі доведеться викласти не менше 30 тисяч доларів. Що поробиш, життя нині недешеве.

Окрім ставу, парку Шевченка, замку, драмтеатру, кількох пам’ятників ми ще побували у Надставній церкві, яка була споруджена на початку XVI ст. на фундаменті древнього храму, історія якого сягає часів України-Русі. Будівля – це тридільний храм без бань, а стіни складені з природного каменю-пісковику. Причому вони мали оборонне значення.

Так, усю цю красу ми подивилися, нагулялися, ніби і пора вже рушати додому. Але справжні пригоди (принаймні у мене) лише починалися.

По-перше, проспав і, звичайно, спізнився на потяг. Що робити? Звісно, їхати на автовокзал. Ні, це не я такий розумний, то мені підказала касир на вокзалі, але краще б я її не слухав, бо приїхавши на автостанцію, виявилося, що маршрутів до Ужгорода нема, не було і, напевно, не буде. Тому не робіть таких дурниць, хіба що вам хочеться витратити трохи грошенят і покататися на таксі. Отже довелося купувати новий квиток на найближчий поїзд: до вароша не було, прийшлося брати до Львова, а звідти і рукою подати, як-то кажуть: три дні лісом, а от і він – Ужгород-сіті.

От сиджу на вокзалі, чекаю поїзд, робити нема чого, тому займаюся своєю улюбленою справою – спогляданням за людьми: пасажирами, проводжаючими, зустрічаючими і рештою вокзального люду. Очі та вуха працюють на максимумі, тому бачу майже все, тепер мушу поділитися своїми спостереженнями з вами. Сидить біля мене така собі нормальна бабця (старенька, у хустці, все як має бути), моститься зручніше, аби подрімати, і щось перекусує. Мій сусід турботливо каже: така старенька, слаба, тра-та-та. Я піддакую. Аж тут, бабка дістає зі своєї ташки чєкушку «пшеничної», робить такий непоганий ковточок, закусила пиріжком і далі спати. Репліка сусіда була неповторною: «Не дивно, що вона слаба, бо п’є як молода». Тихий, але тривалий сміх мало не збудив бідолашну бабцю. І це ще не все, довелося побачити прямо-таки справжній фрік-парад. Як вам таке: одна жіночка кожні 15 хвилин роз-чісувала волосся, двоє хлопців напроти так культурно балакали між собою, що аж не сказали жодного нормального слова, самі матюки. А ще одна літня жінка (це уже у Львові) ходила по вокзалу з пустим прозорим кульком, а потім ставала біля виходу у місто (там хороша вентиляція) і стояла немов зачарована: вітерець колихав у руці кульок, наче так і було задумано. Одним словом, красотіща. Ну, досить про сумне, смішне й іже з ними.

Головне, що додому дібрався завдяки «електропоїзду підвищеної комфортності» Львів-Ужгород. Про оцю «комфортність» хочеться сказати більше, але не буду, бо з язика так і хочуть злетіти самі матюки. Скажу лише одне: конструктор електрички мабуть робив цей поїзд для китайців чи для нації ліліпутів. Тому що нормальна людина сидіти 6 годин під кутом 90 градусів, причому впритул коліна до коліна із сусідом на відстані 1 метра, не може аж ніяк. До цього треба додати плач (сміх, белькотіння тощо) сусідських дітей та справжня какофонія від мелодій мобільників, адже майже половина вагону захотіла прослухати усі наявні в телефоні мелодії, причому одразу. Як у такому дурдомі можна нормально себе почувати, питання риторичне. Тому хочеться передати «пламєнний» привіт проектантам згаданої електрички і побажати їм, щоб вони ніколи з неї не вилазили.

Отже, якщо вам до вподоби пригоди, екскурсії та мандрівки, сміливо купуйте квиток туди, куди вам хочеться. Якщо ж ви екстремал чи просто авантюрист, тоді можете навмисно спізнюватися на поїзд, а потім шукати вихід із становища. Адже, як би там не було, так жити цікавіше.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати