Україна: Шлях довжиною в 19 років

Хоч дата далеко не кругла, до неї готуються з чималим розмахом. Зараз же взагалі відбувається певне перезавантаження усіх державотворчих програм, то ж державне свято є ще одним приводом для уточнення курсу.  Тільки тоді наступний ювілей буде веселішим.

Дев'ятнадцять років тому на політичній карті світу з'явилася нова велика за розмірами держава. Вона має дуже вигідне географічне положення, яке досі не використовується належним чином. Має значну частку світових чорноземів, які занедбані. Має великий інтелектуальний потенціал, який розтринькано. Роки незалежності позначені більше втратами, аніж здобутками. Нині остаточно зрозуміло, що суспільство таки не було готовим до власної державності, яка багатьом  звалилася як сніг на голову. Готовими було кількасот тисяч  патріотів, які боролися за власну національну державу хто роками, а хто навіть десятиліттями. Вони виявилися тією критичною масою, яка переломила настрої цілої нації. А все ж 24 серпня 1991 р. добра половина парламенту проголосувала за незалежність тільки тому, що в Москві перебрав владу антикомуніст Б.Єльцин. Була ілюзія, що відділившись від Росії, Україна збережеться як такий собі, за словами дисидента В.Мороза, "заповідник імені Берії".  Це теж парадоксально спрацювало на унезалежнення. На рівні ж обивателів побутували казки, що самостійна Україна автоматично перетвориться на молочну річку серед киселевих берегів. Багато хто вже бачив себе гоголівським Пасюком, якому вареники самі стрибають до рота. Реальність же виявилася жорстокою, багато в чому навіть трагічною.

Головним здобутком незалежності стало відродження української мови. Вона відійшла від прірви, на якій балансувала останніми радянськими десятиліттями. Хоча сказати, що мовні процеси вже стали незворотними, було би неприпустимим  самозаспокоєнням. На рівні широкого загалу вже немає надто сильного психологічного опору колись непрестижній мові, проте окремі політичні групи все же намагаються розіграти цю карту. Особливо велику тривогу викликали в цьому контексті останні президентські вибори, але наразі новому керівництву вистачає політичної мудрості. Новій команді потрібна вся Україна – ціла і єдина, а не розколота за мовною ознакою.

Іншим позитивом є значна демократизація життя порівняно з радянськими часами. Це ще далеко не європейські стандарти, а все ж певні кроки уперед зроблено. Вони далеко недостатні, але при 46 мільйонах такого різнорідного населення навряд чи могли би бути рішучішими. На сьогодні ми вже практично вилікувалися від мітингових хвороб, вчимося не вірити ніяким обіцянкам, виробляємо імунітет від демагогії. Виборець стає дедалі битим і досвідченішим.   

Інша же вирішувана зараз проблема така. Армія – це переш за все особовий склад, а держава – це перш за все чиновники. Саме від їхнього професіоналізму залежить перебіг усіх державницьких процесів, які у нас перетікають поки гірше, ніж у сусідів.  Бо Росія має майже тисячолітню безперервну історію власного державотворення. В Україні же відповідні процеси постійно переривалися, причому одразу на кілька поколінь. То ж коли в національній психології і заклалися якісь державницькі традиції, то дуже слабенькі зараз їх доводиться актуалізовувати, а більшою мірою закладати з нуля. Особливо тяжко вирощувати еліту професійних держслужбовців. Як відомо, такий прошарок найпотужніший в консервативній Англії з її віковими традиціями і у Німеччині з її вродженою пунктуальністю і правовою свідомістю. Наша же історія не сприяла подібній селекції.  Безперервна історія державного апарату у нас починається хіба що з 1944-1945 р., коли ключові посади в республіці почали посідати колишні партизанські командири та демобілізовані офіцери. З часом коло професійних управлінців усе розширювалося, але на зорі незалежності багато з них пішло у бізнес, виїхало за кордон, хтось не сприйняв нових реалій і пішов на дочасну пенсію. Ті ж, хто лишився, і забезпечили бодай часткову плавність переходу від УРСР до сучасної України. Проте таких професіоналів виявилося значно менше, ніж було потрібно. Зараз вже маємо ціле нове покоління службовців, народжених і вихованих в умовах незалежності. Наші перспективи залежать від того, що переможе у цьому поколінні – чи традиційні чиновницькі недуги, чи прагнення до цивілізації.

Дуже складним був і міжнародний контекст нашої незалежності. Багато хто в світі прагнув розвалу СРСР, але мало хто готовий був до співжиття з новими країнами, що утворилися на його теренах. Європейці сприйняли Україну як нову дорогу іграшку. Спершу вона викликала бурхливі позитивні емоції, з нею носилися як з писаною торбою, проте після нашої відмови від ядерної зброї інтерес різко зменшився. Без жорсткої і професійної влади Україна перетворилася на джерело дешевої робочої сили, об'єкт розграбування і майже бездонний ринок імпорту – особливо предметів розкошу. Власне же виробництво неухильно скорочувалося. Коли ж на порозі нового століття з'явилися перші ознаки, що Україна починає долати свої дитячі і вроджені хвороби, спалахнув касетний скандал. Багато держав проходило через таке, у США подібні скандали спалахують кожне десятиліття. Але нам судилося пережити це у надто юному віці, тому все перетікало особливо тяжко. В результаті держава кілька років перебувала в міжнародній ізоляції, скоротилися її позиції на міжнародному ринку озброєнь. Чи не єдиними, кому у ті тяжкі роки вдалося підтримати позитивний імідж України, були А.Шевченко, брати Клички, Я.Клочкова, яка перемогла на Афінській олімпіаді. І ще Р.Лижичко, яка виграла Євробачення. Для країни-ізгоя ці перемоги були потрібні як ніколи.   

Новий спалах зацікавленості викликали помаранчеві події. В результаті замість однієї банди розкрадачів до влади дорвалася інша. Це викликало ще більше розчарування з боку Заходу. До того ж схоже, що останніми роками Євросоюз став ревнувати Україну до США.  В останніх же врешті-решт змінилася адміністрація, і схоже, що на сьогодні укладено неформальний пакт Обами – Путіна, за яким Україну включено до російської сфери впливу. Возз'єднувати нас, щоправда, не збираються, бо ж тоді довелося би вирішувати купу соціальних, екологічних і економічних проблем, а Кремлю досить мороки і з власними територіями. Але і сильна Україна, яка би була собі на умі, сусідам теж не потрібна. То ж мусимо розраховувати виключно на себе самих.

А головною проблемою нашого державотворення все ще лишається людський фактор, бо життєздатність держави залежить від зрілості і свідомості її громадян.

Теги: незалежність, Україна,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати