Борис Олійник: Якщо українці не зконсолідуються, то скоро їх і кури загребуть

— Троє останніх українських прем’єрів — Тимошенко, Єхануров і Янукович — не є українцями за національністю. Це нормально?

— Я б дивився ширше, не на особистості. ”Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна”, — казав ще 1918 року Михайло Грушевський. Так і тепер. Я не прихильник гасла ”Україна — тільки для українців”, але ж титульна нація повинна хоча б дозовано бути у верхніх структурах влади. А в нас з цим неприродне перекособочення. Тому й живемо так. Взяти ту ж Францію — там усе ж французи правлять...

— Але ж найімовірніше наступним президентом Франції стане угорець за походженням Ніколя Саркозі...

— Але він вважає себе французом. Й араби у Франції, яких вже мало не половина населення, — теж пишуться французами. А наші сидять на валізах. Він в Україні квартирує, а вклади лежать у зовсім інших державах. І на тривогу ”номер один” збирає свою валізу і їде. Подивіться, хто в нас мільйонери та мільярдери, звідки вони. Усі це знають.

А щодо Януковича, то мені подобається, як він оволодів українською, і вже нею мислить. Видно ж, що говорить не завченим текстом. От треба й іншим у нього вчитися. І Юлія Володимирівна блискуче говорить українською.

— Хіба достатньо публічно говорити українською?

— Але вони хоча б демонструють потяг до цього. Це важливо. От якби в нас всі національності берегли свою ідентичність, але вважали себе українцями — як ті ж араби у Франції... Або як в Америці: кого там тільки немає, а всі вважають себе американцями. А в нас — квартиранти.

Але впадати в істерику чи в ступор теж не слід. В історії України бувало й гірше. Хоча, до речі, за радянських часів влада на чолі з КПРС уважно стежила, щоб не порушувався процент національних кадрів у республіках. Кажуть, робилося це для показухи, але все одно Україна була таки Україною. Кадри, як казав один чоловік, вирішують усе. А в нас зараз прийшли такі кадри, що скоро все порішать.

— Нинішня ситуація склалася тому, що українці сотнями літ не господарювали у себе на землі, чи це реалізація якогось плану ззовні?

— І те, й інше. Ми не входимо до так званого ”золотого мільярда” населення багатих країн. Наші землі хочуть заселити іншими. Це вже давно поставлене завдання. Колись була така теорія у німців: дві третини українців виселяють, а третину лишають для обслуги колоністів. Наглядачами і таке інше. От і зараз іде планомірне витіснення українського етносу: мільйони поїхали на заробітки, мільйони померли за часи незалежності. Нас хочуть довести, за певною версією, до 20 мільйонів. А потім заселити Україну колоністами.

Усе тонко робиться. Верховна Рада ліквідувала в паспорті запис національності. Здається, я один з небагатьох з лівого флангу говорив націонал-патріотам: може, хтось соромиться своєї національності, я ж особисто горджуся нею. Виступав за те, щоб цю графу в паспорті залишили. А з правого флангу це тоді не дуже й підтримали — нібито борючись з реліктами тоталітарного режиму. От із паспорта й почалося. Тепер незрозуміло, хто в країні господар. І преси, завдяки якій можна було б вести просвітницьку роботу, зараз у нас немає. Вона в основному неукраїнська.


Луценко зуміє створити рух

Звичайно, справа і в самих українцях. Попадали то під тих, то під інших, самоїдством займалися. Завжди виграють ті, що купи тримаються. А в нас де два українці, там три гетьмани. Це не вина наша, а біда. Даємо своїм недругам говорити про якийсь український комплекс: підставляємо одне одного, не вміємо владою розпорядитися. Кажуть, що ми добрі виконавці, винахідники, письменники — але в інших державах. А в себе вдома, мовляв, ні в тин, ні в ворота не лізе. Я, звичайно, не вважаю, що все аж так розпачливо.

— Що треба зробити, аби влада в Україні була українською?

— Цивілізовані народи у випадку, коли Вітчизна майже в небезпеці, створюють Народний фронт. У ньому об’єднуються люди з різними національними, світоглядними чи соціальними поглядами. Бо відчувають, що треба рятувати ситуацію.

У нас є окремі вузли спротиву глобалізації та космополітизму. Але як у 1941-му: порушений зв’язок між дивізіями, арміями, фронтами. А треба єднатися, усвідомити, що ми на нашій — на своїй землі. А не так, як писав Шевченко: ”На нашій — не своїй...”.

— Як ви оцінюєте дебют Юрія Луценка з його Народною самообороною?

— Гадаю, він зуміє створити рух. Бо є в нього та доза романтизму, відсутність якої не дозволяє навіть істинним патріотам іти на ризик задля загального добра. Луценко це може. Хтось каже, що все це створене штучно. Та яка різниця... У цій ситуації треба самозахищатися. Тому що нас скоро й кури загребуть.

— Чому ж на виборах українці не голосують за національно-патріотичні сили, не обирають українську владу?

— У нас особлива історія. За часів Російської імперії націоналізм подавався як сепаратизм. За радянських часів ярлик націоналізму чіпляли до всього найкривавішого, що було в русі УПА. Тому настороженість до націоналізму досі тримається. І відбивається на кожному, в кого сидять зашпори 1937 року. Вони ж так просто не відходять.

Та й люди в нас ще ті. Лають президента, уряд, парламент. А запитаєш — а хто ж їх вибирав? Не я. А потім знову тих самих вибирають. Під час торішньої передвиборної кампанії нам з Михайлом Сиротою казали: ви хороші хлопці, але ж не виграєте. Отаке мислення. Та ми таки виграли! Усе ж зараз стає відомо. Ще до виборів було розписано: хто і скільки набере. Нам як дали з самого початку 0,08 відсотка — так і довели до кінця. Я себе не переоцінюю, але ж так бездарно сфальсифікували! Подейкують, що один з колишніх американських послів був у ролі координатора. Сидів тут і страшенно боявся перерахунку голосів. Американці дуже хочуть, щоб у нас була двопартійна система. Не вийде в них. Якби ми були, скажімо, німцями, то дисципліновано виконали б задумане. Але ж ми слов’яни. Я це колись пояснював Михайлові Сергійовичу Горбачову. У нас то агент запізнився, то резидент запив чи до молодиці подався. Інший менталітет. А були б дисциплінованими — уже б лише дві партії в парламенті було.

— Що думаєте про нинішнє протистояння між президентською і урядовою командами?

— Це було б смішно, якби не так гірко. Два роки тому я був свідком, як у Раді Європи стоячи вітали президента Ющенка. Ми ходили гордо... Так піднятися і так піти сторч тільки ми можемо. Ну а теперішня вовтузня між гілляками влади — це дитячий садок. Несерйозно і неприємно.

— Вони зможуть дійти згоди?

— Дійдуть. Бо заплатили великі гроші, щоб прийти до влади. Так що все буде нормально, у найгіршому розумінні цього слова. Безперечно, минулого літа треба було оголошувати нові вибори, і в президента була така можливість. Він на це не пішов. Мабуть, є якісь гарантії другого президентського терміну.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати