Закарпаття: Сьогодні допомога селу потрібна як рибі вода

— Воно справді так є, Павле Антоновичу?

— Майже все моє життя було пов'язане з сільським господарством: цим займався на всіх посадах - від колгоспу до голови АПК області. Але такого ставлення до села, як нині, я не бачив у будь-які часи...

— Але ж маємо закони: "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року" та "Про державну підтримку сільського господарства в Україні"...

— Скажу, що в останньому передбачені, зокрема, підтримка виробництва стратегічно важливих продуктів; державні гарантії банкам при залученні кредитів сільськогосподарським товаровиробникам; фінансові інтервенції. Проте на державному рівні цей закон не виконується.

— Не надто критично оцінюєте ситуацію в сільському господарстві, чи, можливо, просто хочете нам нагадати про існування Селянської партії України?

— Про це ж говорять люди, які безпосередньо мають стосунок до сільського господарства. Хіба можна з ними не погодитись у тому, що земля, причому орна, і продуктивні пасовища пустують, а продукти тваринництва завозимо з-за кордону. Адже, вирішивши життєво важливу проблему раціонального використання землі, ми б зрушили з місця виробництво сільськогосподарської продукції, і що не менш важливо — працевлаштування селян. Хіба можна змиритися із ситуацією, коли розпайовані землі беруть в оренду керівники, і виростивши зерно, збувають його, а тваринництвом на селі взагалі ніхто не займається. Це можливо більше стосується зерносіючих районів, але можу зіслатись і на інший приклад, який свідчить про кризу на селі. Колись тільки в сільгосппідприємствах Свалявщини утримувалось до 9 тисяч овець. Що маємо тепер? Десяток-другий — і все...

На село треба дивитись у комплексі. Візьмемо особливості розвитку гірської зони Закарпаття: суворий клімат, грунтові умови, малоземелля. Було, що держава знаходила кошти для поліпшення економічного становища гірських районів. Вони виділялися на дотацію за вироблену продукцію тваринництва. Як нещодавно висловився з жалем мій однопартієць Сергій Гребенюк, по лінії державної підтримки цього року не надійшло жодної копійки. А що робиться в гірських районах по підвищенню родючості земель? Чому селянин торгує власно вирощеною продукцією на тротуарі, а на прилавках ринків реалізують товари здебільшого турецького та китайського виробництва?

Людям боляче, що мешканці гірської зони залишилися один на один із своїми проблемами. Тисячі горян в пошуках кращого життя подалися в Європу. Хіба когось хвилює, що останнім часом через високі
ціни на оранку, придбання добрив, засобів захисту рослин чимало землі пустує.

— То виходить, що й засади державної аграрної політики належним чином не задіяні?

— Я говорив про це не раз. Значні площі пасовищ у низинних районах Закарпаття, на яких утримувалось чимале поголів'я овець, пустують, сіножаті заросли чагарниками. Хіба це не реЗерв для виробництва баранини, вовни. Зрештою, це й зайнятість сільського населення, безробіття серед якого останнім часом ще більше зросло.

— Відомий постулат: хто виробляє молоко і м'ясо, ніколи багатим не був...

— Якщо точніше, то не розкошував. Ба ще й потерпає від оббирання державними структурами, які створили під себе різні комерційні фірмочки і за довідку чи підпис чиновника на висновках, затвердження розрахунків здирають із сільських бідерів величезні суми. Це особливо зачепило розпаювання землі: через грошове здир-ництво люди не в змозі оформити акти власності на землю. В цій справі вкорінилася справжня бюрократична тяганина. Конкретних прикладів можна навести дуже багато.

— Звісно, село — це величезний живий організм із величезною кількістю соціальних проблем...

— Ми не можемо обходити увагою сільського вчителя, медика, культосвітнього працівника, рівень заробітної плати яких залишається низьким. Хіба можна назвати нормальним становище, коли прийом у вищі навчальні заклади на держзамовлення відбувається не прозоро. Чи може мріяти про вуз юнак чи дівчина із далекого села?

Руйнуючи зроблене в селі за багато-багато років (колишні консервні заводи, автотракторні парки, підприємства сіль-госпхімі'і), влада мало дбає про облаштування побуту сільського жителя і, зокрема, товаровиробника. Хіба не прикро бачити, як сільська жінка торгує огірками чи молоком, сметаною ледь не на проїжджій частині міських вулиць.

Разом з тим маємо по-діловому підійти і до такої проблеми, як пайові внески у сільську споживчу кооперацію. Відомо, що в Україні в 1991 році налічувалося близько 12 мільйонів пайовиків. Скориставшись перехідним періодом, а простіше—хаосом у державі, більшість членів організації було виключено зі списків, і, як повідомлялось у різних засобах масової інформації, списки знищено.

Керівники різних рангів споживчої кооперації, особливо районного рівня, останні 18 років без відома рядових членів, не запрошуючи їх на збори, приймають рішення з кадрових питань, розпродають майно спілки. В той же час забувають, що кожен із цих пайовиків має право на свою частку майна кооперації, яке оцінюється у 20000 гривень.

А згідно зі статутом споживчої організації на цю суму повинні були б видаватись сертифікати, які дають право на частку майна.

Тому пайовикам слід роз'яснювати анти-законність відчуження об'єктів споживчої кооперації.

Теги: село, допомога, АПК, фермери, виробництво, сільське господарство, споживча кооперація

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати