Така ж доля, як і Тягнибока, чекала й на іншого представника вже лівого табору Чародєєва, якого також за антисемітські заклики відрахували з фракції "Яблуко", а потім він знайшов свій притулок у Вітренко, хоча на цьому його політична біографія закінчилася.
Під час помаранчевих подій Україна вразила світ своєю толерантністю й терпимістю. Суто мирний протест, коли щити міліціонерів прикрашалися квітами, наводив на думку, що насильство вже назавжди покине вітчизняну політику. Але не так сталося, як гадалося.
З останніх політичних коментарів цього тижня особливо розчулює гнів Т. Коробової, яка пройшлася і по С. Шустеру, і по О. Тягнибоку, і по Д. Корчинському. Останньому – штатному провокатору – вона пригадала й п’ятихвилинки ненависті, які Корчинський разом із Джангіровим вів на "1+1" напередодні виборів 2004 року. Проте у зв’язку з цим так і хочеться попросити: а чи не варто "кумасю, й на себе подивиться", бо за кількістю ненависті, жовчі й сарказму з Т. Коробовою в українській політичній публіцистиці зрівнятися не може ніхто. Її снобістська презирливість до всіх, крім власного господаря, нічим не ліпша за антисемітизм О. Тягнибока чи провокативний націоналізм Д. Корчинського.
Класичні приклади двох альтернативних шляхів виходу з кризи продемонстрували в 30-х роках минулого століття Німеччина й США. Перша, вражена комплексом меншовартості, який сформувався тому, що Німеччина не встигла вчасно пристати до колоніального пирога, а отже, прагнула реваншу. А в розпал кризи німці не знайшли інших ліків, крім культивування ненависті до всього світу. Звичайно ж, у підсумку чи не найбільше постраждали вони самі, але для того, щоб прийшло осмислення, потрібно було довгих 13 років, 50 млн жертв й океан людського горя.
Зовсім інший приклад у ці ж роки показали світові Сполучені Штати. Замість того, щоб шукати винних у світовому масонстві чи єврействі, Ф. Рузвельт застосував принципово інший підхід – довіру. Мабуть, уперше політичний діяч такого рангу запропонував людям діалог, який став можливим завдяки засобам масової комунікації. Його знамениті радіотрансляції виховували патріотизм не через муштру військових парадів, як це було в Німеччині чи СРСР, а через мозок свідомих громадян. Саме тому в Сполучених Штатах і тепер не треба нікого спонукати до шанування прапора, бо він для них природний символ єдності.
Поряд із національними штатними провокаторами, як Тягнибок чи Корчинський, на нашому, закарпатському, рівні маємо нічим не кращих. Вже майже 13 років існування бойовий листок С. Ратушняка "РІО" практично іншого завдання й не виконує – тільки розпалює ворожнечу. Пам’ятається, колись головний редактор тижневика в короткій паузі між боями говорив, що йому стає соромно за те, що він робив наприкінці 90-х, але тепер ця газета аж рябіє ненавистю, за якою прагне приховати свій комплекс меншовартості її засновник. Утім ще більше вислужується інший листок С. Ратушняка "Трибуна", де за моралізаторством головного редактора чітко простежується інстинкт слуги. Тобто журналісти в сучасних умовах відіграють роль не сторожових псів демократії, а винятково церберів при своїх господарях, які дуже часто проголошують команду "фас".
Однак у тому то й річ, що на ненависті нічого конструктивного створити не можна. Невдаха, який сичить на всіх навкруги, успіху не досягає, що ще більше його розпалює, і так по нескінченному колу. Але будь-яка війна обов’язково закінчується миром, хоча не всі до нього доживають.
Звичайно, не варто перебільшувати масштаби зазначених провокацій чи результати голосування за "Свободу". Але на тлі попередніх років ці симптоми оптимізму не додають. "Геть усіх" – це принцип люмпена, а наша пам’ять ще не встигла забути пролетарської культури. До останнього часу Україна могла пишатися, що клоуни в ній популярності не мали, а феномен В. Жириновського розглядався як суто чужинський фактор. І дуже б не хотілося вірити, що українці втрачають репутацію цивілізованої нації.
озброй 2009-03-31 / 16:07:00
Віктор Пащенко - ти дурепа бютівська. Махно, Бандера, Шухевич... теж були провакаторами??