Зенон Коссак-Тарнавський: "Живими не вернемось, розіп’ємо чашу з вами до кінця"

Зенон Коссак у пластовому однострої

Провідний пластун, засновник підпільних гуртків, бойовий та організаційний референт ОУН, «староста» в’язнів у польських тюрмах та міфічний «поручник Тарнавський» у Карпатській Січі — це та багато іншого вміщують сторінки біографії Зенона Коссака, якому судилось прожити неповних 32 роки. Героїчна смерть Коссака на Закарпатті, а за тим події Другої світової війни, які принесли Україні мільйони жертв, не дали можливості сучасникам прославити ім’я Зенона Коссака так, як це відбулось з іменами його легендарних ровесників — Романом Шухевичем, Олегом Ольжичем та Оленою Телігою.

ПРОВІДНИК ДРОГОБИЧА-БОРИСЛАВА

Двадцяті роки минулого століття вивели на політичну арену Галичини нову суспільну верству — українське студентство. Ті, кому належало в дитячі роки стати свідками боротьби за Українську державність, уже в студентськi роки стали засновниками підпільних об’єднань, що мали за мету здобуття незалежності.

Заперечуючи усталений стереотип про те, що Львів був єдиним центром українського громадського та культурного життя, гімназійна молодь творила свої осередки, в яких і виростали майбутні провідники. Однією з перших виникла «Організація Вищих Клас Українських Гімназій» — структура, яка об’єднала учнів старших класів українських шкіл і однією з цілей якої був бойкот польських університетів та пропаганда свого таємного університету. Останній підпільно діяв у Львові в 1920—1924 роках, не зважаючи на заборони та переслідування влади. Спільна учнівська справа дозволила створити розгалужену мережу з потужними периферійними центрами, а їх актив згодом став кістяком Проводу ОУН. Так, у Стрию найпомітнішими постатями були майбутні керівники ОУН на західноукраїнських землях — Богдан Кордюк та Степан Бандера, у Станіславі (Франківську) — Степан Ленкавський, в Дрогобичі — Зенон Коссак.

Характерною ілюстрацією тогочасних студентських взаємин є історія виключення Коссака з гімназії. Принциповим питанням, яке розглядало студентство, було згадане навчання у польських університетах. Українців, які не підтримували загального протесту й відвідували державні університети, в народі прозивали «хрунями» (свиньми). Щодо таких студентів було оголошено загальний бойкот. На Дрогобиччині — батьківщині Коссака — було кілька українців, які підлягали бойкоту, і одного разу, коли вони зайшли в українську гімназію на Шевченківський вечір — зустріли опір гімназистів. Конфлікт між студентами закінчився фізичним витуренням «хрунів» із гімназії. Особливо активно у цьому відзначився Зенон Коссак. Під тиском поліції рішення гімназійної влади було безапеляційне — виключення із гімназії.

Згодом Коссаку вдалось поновитись, але від того моменту розпочалась тривала серія безкомпромісної боротьби українського юнака із окупаційною владою.

Варто зауважити, що район Дрогобича-Борислава був особливим у Галичині. Саме тут була найвища концентрація робітничого класу, й не дивно, що тут найбільш поширеними були соціалістичні ідеї. Щоденні ідейні, а часто й фізичні сутички з прихильниками лівих поглядів неабияк гартували Зенона. Тому закономірно, що його поступ у націоналістичних організаціях — Союзі Української Націоналістичної Молоді (в яку переросла Організація Вищих Клас) та Українській Військовій Організації відбувався у двох напрямках — ідеологічному та бойовому.

Зенон Коссак одразу виділився серед своїх ровесників. Виключення із гімназії було лише початком наступних «незавершених проектів»: пізніше, через часті арешти, йому не вдалось закінчити навчання в Львівському університеті, де він здобував юридичний фах.

Парадоксально, але й у польському війську, куди його було покликано у 1928 році (останній рік, коли українців брали до офіцерських шкіл), Зенону не надали офіцерське звання через його «неблагонадійність». Цікавий епізод супроводжував присягу, яку разом із військовослужбовцями складав Зенон Коссак. Попавши у старшинську школу, Зенон організував із українців хор, а також ідеологічний гурток. Поляки з сумнівом поставилися до такої активності українців, а тому, коли відбувалася присяга, їхню невелику групу було оточено чотирма сотнями військових — щоб вище офіцерство бачило, чи українці промовляють присягу. Коссак з радістю твердив, що це була найкраща реклама для їхньої національної спільноти.

Безкомпромісності, з якою Зенон Коссак ставився до себе, він вимагав і від інших. Одного разу курінь пластунів, до якого належав Коссак, зібрався до церкви в пластових одностроях. Священик-капелан попросив хлопців зняти зі своїх капелюхів тризуби — адже слід було йти біля поліції. Коссак категорично заборонив це чинити і в результаті поліція перекрила дорогу перед пластунами. Ображений священик відмовився опікуватись куренем, але Зенон не визнавав жодних подібних компромісів.

Його хист не обмежувався організаційною та бойовою діяльністю в підпільних та легальних організаціях. У липні 1927 року до канцелярії найбільшої української туристичної бази в Карпатах «Стахова воля» прийшли троє юнаків у пластових одностроях — Зенон Коссак, Степан Бандера та Степан Охримович (двоє останніх пізніше очолюватимуть ОУН на Галичині). Управителеві оселі хлопці залишили підпільні націоналістичні видання, які, як виявилось, самі редагували, самі друкували та самі поширювали. Юні підпільники ще цілу ніч провадили політичні дискусії з відпочиваючими — українськими послами та інтелігенцією, підспівували оркестрові, а на другий день пішли далі мандрувати горами.

САЛОННИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР ТА В’ЯЗНИЧНИЙ СТАРОСТА

Зі створенням ОУН Коссак відразу ж став бойовим референтом організації. Його авторству належали перші гучні атентати (політичні вбивства), «екси» (експропріаційні акти), створення найдієвіших конспіративних націоналістичних ланок.

Інколи це супроводжувалось трагічними інцидентами та обставинами. Так, у 1930 році відбувся напад на пошту під Белзцем. Керівником нападу був Коссак, і хоч усе відбулось за планом, та все ж при відступі загинув один із бойовиків — Гриць П’ясецький. Виявилось, що під плащем він був вбраний у пластовий однострій — саме це зіграло фатальну роль з Пластом — організацію у 1930 році заборонили.

Ціна затримання Коссака була визначена сумою 1500 злотих — великі на той час гроші, які пропонувала поліція тому, хто надасть свідчення проти Зенона Коссака (на той момент він уже був організаційним референтом ОУН). Коссак неодноразово потрапляв у руки поліції, втім отримати інформацію від нього було неможливо. Коли його запідозрили в організації вбивства польського посла Тадеуша Голуфка, то над ним було випробувано «четвертий ступінь» тортур — штучне топлення, але й це не розв’язало язик Зенкові, й він, за браком доказів, знову опинився на волі.

Трагічні події при пограбуванні пошти в Городку Ягелонському (30 листопада 1932 року), коли при нападі загинуло двоє бойовиків і ще двоє — Василь Білас та Дмитро Данилишин — потрапили в руки поліції, вкотре привели Зенона на лаву підсудних. Коссаку інкримінувалась організація «ексу», відтак прокурор вимагав для нього смертної кари.

Варто згадати, що мешканці Дрогобича, Борислава й Трускавця зібрали тисячу доларів лише для адвокатів, що боронитимуть підсудних. Врятували Зенона Коссака в незвичний для політичних процесів спосіб — за тогочасним законодавством смертна кара затверджувалась одноголосною згодою усіх трьох суддів, які провадили засідання. Роману Шухевичу вдалось переконати свідомих і при цьому заможних українців про потребу підкупу одного із суддів, що в кінцевому результаті й зберегло життя Коссаку. Його було засуджено до семи років ув’язнення, що за тих обставин можна вважати щастям.

Прокурор у своїй промові лише констатував: «Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні й що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж решта, людиною. Це надзвичайно інтелігентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці й салонний революціонер. Його нелегко спіймати».

Це був перший в Галичині «наглий суд» (той, що здійснювався відразу після злочину й рішення якого негайно вступало в дію). Коссак вийшов із в’язниці в серпні 1938 року. За цей час він здобув статус «старости» не тільки для політичних, але й для кримінальних в’язнів, адже був одним із перших, хто отримав великі терміни й у в’язниці зустрічав друзів по боротьбі.

Характерний спогад залишив про Коссака А.Драган — редактор однієї з найбільших українських газет діаспори — «Свобода»: «Мало хто з нас, «дурних дітей», що «робили революцію» насамперед у Юнацтві ОУН, у середніх школах, а опісля в Академічному домі, знав Зенка особисто «на світі», себто на волі. Але всі ми знали його — можна б сказати — напам’ять власне із звітів з процесу та розмов і чуток. Його ім’я було для нас поняттям, а його особа легендою. Все це набирало ще додаткової сили тоді, коли одному чи другому з нас поковзнулась нога і ми попадали до Бриґідок (Львівська тюрма. — Авт. ) у безпосереднє оточення Зенка».

У в’язниці Коссак вважався авторитетом, до якого звертались політичні та кримінальні в’язні, щоб розсудив суперечки. До нього, єдиного із в’язнів, брутальні тюремні жандарми звертали на «Ви» і «Панє Коссак». А Зенон в той самий час організовував в’язничні політичні курси, славився перемогами з арм-реслінгу та шахів і підтримував друзів грипсами (таємними записками): «Бодріться! Пам’ятайте про справу і товаришів! Слава Україні!»

У в’язниці він написав «44 правила життя», які, разом із Декалогом націоналіста та «12 прикметами характеру», стали обов’язковими до вивчення членами ОУН. 44 правила є й по-сьогодні найкращою ілюстрацією життя націоналіста.

Згодом Зенону Коссаку довелось готовити втечу з тюрми Крайового Провідника ОУН Степана Бандери, втім цей план не був реалізований і на цьому «в’язничний етап» його життя закінчився.

«В Закарпатті радість стала...»

— ці слова із маршу Карпатської Січі, парамілітарної організації, яка ще перед офіційним початком Другої світової війни збройно виступила проти нацистських союзників, передають атмосферу, яка панувала в Карпатській Україні у 1938—1939 роках.

Не в останню чергу це пов’язано з іменами 15-ти провідних членів ОУН, які нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон і стали організаторами політичного та військового життя Закарпаття. Михайло Колодзінський — полковник Гузар, Роман Шухевич — поручник Щука та Зенон Коссак — поручник Тарнавський — три легендарні постаті з Галичини, які організували та очолили штаб Карпатської Січі.

Коссак-«Тарнавський» (з метою конспірацію оунівці не виявили своїх прізвищ) відповідав за політично-ідеологічний та інформаційний напрям діяльності Січі. Втім, йому доводилось з цих питань тісно працювати з урядом автономії та єдиною політичною силою — Українським Національним Об’єднанням (УНО). Коссак створював тут українську газету, організовував жіночі відділи Січі, готував ідеологічні матеріали та проводив вишколи. Він дійсно заслуговував прізвиська «всюдисущий», як його інколи називали приятелі.

І хоча Закарпаття переживало найбільше національне відродження, уже в цей момент відчувалась майбутня трагедія. Зазіхання на Чехословаччину нацистської Німеччини та її союзників було більш ніж очевидне. Очевидною була й неспроможність празького уряду в будь-який спосіб протистояти агресорам, і, незважаючи на це, Карпатська Січ росла й готовилась до війни.

Чи не найкраще цю ситуацію описав відомий вчений та педагог Володимир Бірчак, який відповідав за освіту в Закарпатті: «В Карпатській Січі згуртувалося все, що було найкращого, найціннішого в Карпатській Україні й суміжних українських землях. Крім місцевих, були тут і галичани, що перейшли через гори, щоб тут служити Україні, а в разі потреби над берегами Тиси й зложити свої голови. Були тут і давні українські емігранти, що досі проживали в Празі, Відні чи в Берліні, — всі збіглися сюди до хоч і малої, але своєї рідної землі.

Своїми виступами молодь Карпатської Січі просвіщала народ, поширювала національну свідомість, своєю смертю зробила ця молодь iз різних українських земель землю цю справді українською, зрошеною гарячою українською кров’ю...

Те, що зробила Карпатська Січ, не зробив ніхто із старшого покоління, тому то й казав я в Хусті й кажу нині, що найбільш нашої, української, правди було таки в Карпатській Січі...»

Але й тоді не було єдиної думки серед українців щодо ставлення до агресії німецьких союзників. Більше того, на Закарпаття прибув член Проводу українських націоналістів Ярослав Барановський з вимогою до членів ОУН, аби вони негайно покинули дану територію. На це Колодзінським було дано гостру відповідь, що вони не підкоряться і у випадку тиску діятимуть за вимогами військового часу. За означенням істориків, це була «війна націоналістів з націоналістами». Ті кілька провідників Карпатської Січі потрапили в ситуацію, коли жодної допомоги від будь-кого не доводилось чекати.

Ще в Галичині з’явився термін «хлопчаки з мотиками на сонце», що передавав ставлення окремих верств до ідеалізму націоналістів. В Закарпатті склалась ситуація, коли дійсно мало не з мотиками слід було готовитись до війни на кілька фронтів. Не бракувало й кпинів від чужого оточення, серед якого опинилась горстка галицьких оунівців. В цій ситуації Зенон Коссак неодноразово казав закарпатцям, що «живими не вернемось, розіп’ємо чашу з вами до кінця». По- суті, вони були приречені загинути на цій землі.

За переказами, німецький консул викликав до себе керівників Карпатської Січі, серед яких був і Коссак. Йшлось про припинення боротьби, адже сили були зовсім не рівні. На що полковник Колодзінський-«Гузар» відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити перед собою на коліна — ніколи!»

Тижневу оборону Карпатської Січі іноземна преса сприйняла із щирим подивом: «Мусимо чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті «січовики», а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах» («Merkuriusz Polski», №15, 1939).

Коли результат боротьби став зрозумілим, то Зенону Коссаку запропонували перейти через румунський кордон, адже румуни були гуманніші за угорців і, як правило, зберігали життя полоненим. В такий спосіб вдалося живим вибратись із Закарпаття Роману Шухевичу, проте Коссак планував організовувати в закарпатських горах підпілля.

Цим планам не судилось здійснитись — полковника Гузара та поручника Тарнавського угорці 17—18 березня 1939 року розстріляли під Солотвиним.

А Володимир Бірчак у своїх спогадах записав роздуми угорського офіцера, який по закінченні воєнних подій згадував страту 36 січовиків-галичан, що були польськими громадянами:

«Що мали ми з ними робити? — оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. — Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати й її боронити перед комуністами, мадярами й поляками... На границі поставили їх в ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула «Слава Україні!» — і впали під кулями... Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що це ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? — питав мадярський старшина».

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати