Перший закарпатський легіонер

у складі київського «Динамо» Георгій Лавер святкував своє 90-річчя.

Перший закарпатський легіонер

 

У сузір'ї футбольних авторитетів його ім'я стоїть осібно. Він не проходив спеціальних футбольних університетів, але залишив помітний слід у спортивній історії області та країни. Наприкінці 40-х років ця людина проклала стежину із Закарпаття до найпопулярнішої й найтитулованішої команди України – київського «Динамо». Нею пізніше пішли І. Фабіян, Д. Товт, В. Годничак, З. Дьєрфі-молодий, В. Гажо, І. Диковець, А. Гаваші, З. Сенгетовський, М. Коман, Е. Юст, Т. Попович,  М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, Ф. Медвідь – усіх понад 30 закарпатців, котрі у різні часи захищали кольори столичного «Динамо». Георгій Михайлович є першопроходцем плеяди тих асів шкіряного м'яча, які прославили не лише рідний край, але й Україну на всю Європу та світ.

Фест-довідка: Георгій Лавер народився 7 березня 1923 року в с.Зняцьово Мукачівського району. У 13 років з однокласниками пішки прийшли з Мукачева до Ужгорода, аби подивитися вирішальний матч між ужгородським СК «Русь» та командою «Батя» зі чехословацького м. Зліна. Ужгородці переграли гостей з розгромним рахунком 4:1. У тому матчі 13-річному Георгію сподобався воротар господарів Олекса Бокшай. 

Перший успіх до мукачівця прийшов у далекому 1941 році, коли збірна команда Мукачівської гімназії виграла кубок Святого Василія. А вчителя фізкультури А. Тарана й директора гімназії В. Поповича вважає своїми першими тренерами.

У 1945 році – навчався в УжДУ й одночасно виступає за студентську футбольну команду, яка стала переможцем І Спартакіади УРСР. 1946–1947 роки – захищає кольори новоствореної команди «Спартак» Ужгород (на базі СК «Русь» ), у складі якої в дебюті став чемпіоном України серед команд колективів фізкультури (КФК) УРСР.  У 1948–1951 роках Г. Лавер у складі київського «Динамо». Перший свій календарний матч провів 65 років тому – 21 липня 1948 року у Москві проти місцевого «Торпедо».   Взагалі за киян провів 69 календарних ігор.

За плечима у Георгія Михайловича, крім 15-річної футбольної спадщини, ще величезний педагогічний стаж – 45 років. Він довгий час працював директором Ужгородської школи-інтернату, а у вільну годину тренував юних футболістів навчального закладу. Його підопічні довгий час були найсильнішими серед команд юнаків молодшого віку (12–14 років) на Закарпатті. Він особисто для дітей придбав футболки з літерою «Д».

Георгій Лавер також багато літ викладав історію в Ужгородській середній школі №1 ім. Т.Шевченка і тільки у 2000 році, у віці 77 років, пішов на заслужений відпочинок.

Георгію Михайловичу, ви перший закарпатець, котрий одягнув футболку «Динамо» і перший вписався в ансамбль киян. Уже потім у складі «Динамо» з'явилися закарпатські футболісти, більшість з них почала стажування в дублюючому складі.

– Я в « дублі» теж інколи  грав. Скажімо, в 1949 році наші « дублери» в Києві повинні були зіграти вирішальний матч проти московського ЦДРА. Якщо поєдинки дублерів, в основному проходили на стадіоні «Динамо», то цього разу гру вирішено було провести на головній спортивній арені столиці України. Трибуни були заповнені вщерть. Тренер резервістів Іван Натаров, як мав розмови з головним нашим наставником Михайлом Окунем, запросив мене єдиного з «основи» зайняти місце опорного захисника. Згідно з положенням Всесоюзного комітету в разі потреби з «основи» за «дубль» міг грати один із футболістів. Нашим тренерам стало відомо, що москвичі підсилили напад досвідченим В'ячеславом Соловйовим. Ми той важкий матч звели внічию – 2:2. До того ж травму одержав наш головний голеадор Михайло Коман із Виноградова, а за 15 хвилин до завершення поєдинку у ворота нашого Олега Макарова був призначений одинадцятиметровий удар. Поки динамівці переконували арбітра у полі, що не було пенальті, я тим часом організував проти Соловйова так звану «психологічну атаку». Дійшло до того, що сказав йому: «Б'юся об заклад, що ти не заб'єш пенальті». Уболівальники, затаївши подих, уважно спостерігали за нашими дебатами. Арбітр дав свисток – і Соловйов так «врізав» по м'ячу, що той від поперечини відлетів аж до середини поля. Ось так у майбутнього тренера київського «Динамо» В. Соловйова я виграв пляшку коньяку. А у завершальному матчі «дублери» легко і впевнено переграли ленінградських одноклубників із хокейним результатом 7:0 і вперше завоювали для рідного «Динамо» малі золоті медалі. Це був перший тріумф. І стократ приємно, що цю перемогу кували здебільшого прості закарпатські хлопці, яких у команді було аж 8.

– Давайте, назвемо поіменно наших героїв-закарпатців.

– Ернест Юст, Василь Годничак, Золтан Сенгетовський, Золтан Дьєрфі, Василь Гажо, Михайло Коман, Доздерій Товт (кращий бомбардир «основи» ФК  «Динамо» у 1952 р. – В. Г.), Іван Фабіян, а я (сміється) – дев’ятий. Ось вам і ФК «Динамо» на закарпатський лад.

– Мені у 70-х роках минулого століття доводилося грати в чемпіонаті Іршавського району. Чимало футбольних матчів, на жаль, завершувалися бійками. Мабуть, у командах майстрів таких оказій не було?

– Як то не було?! Відразу після війни грав за ужгородський « Спартак». Суперником були футболісти мінського ОБО (Окружний будинок офіцерів. – Авт.). 9 вересня, День танкіста. Першу половину гри програємо 0:2. У перерві матчу до нас у роздягальню зайшов сам Іван Туряниця (голова Народної Ради Закарпатської України) і попросив: «Хлопці, що з вами?! Не соромте моє сиве волосся! Ану, зберіться й покажіть крумпленикам, хто такі закарпатці!»

Уже на початку другого тайму ми скоротили результат. Не пройшло й десяти наступних хвилин, як мінчани знову гру розпочинали з центру поля – 2:2. А приблизно в середині другого тайму ми вже вели 3:2. Стадіон ревів. У гостей після такого повороту, звичайно, здали нерви. Назрівав конфлікт. І тут наш Дімка Калинич, напрочуд технічний гравець, із села Велятино Хустського району, випадково збив з ніг одного із суперників. А начальник команди мінчан – майор будучи напідпитку, звернувся до танкістів, котрі стояли збоку й теж були «під градусом»: «Ребята, посмотрите, как эти сволочи нас обижают?!». Солдати тільки цього й чекали. Вибігши на поле, стали ганятися за спартаківськими футболками, як бики за червоним. Наш капітан Д. Товт перескочив огорожу і побіг уздовж річки. Там цигани якраз пасли коней і, звичайно, миттєво оцінили ситуацію: «Дежо-бачі, сідайте на коня!» і як уперіщили батогом, то кінь аж у Горянах зупинився (5 км від стадіону. – Авт.)  Але нашому Айхерту не поталанило. Він став бігти по насипу до електростанції. Його таки наздогнали й добряче відлупцювали: більше тижня в лікарні перебував. А я з Раковцієм петляв між уболівальниками. Мене врятував лікар Куті, котрий зняв із себе піджак і накинув на мене. А ті, хто встиг забігти в роздягальню, почали барикадуватися: столи, шафи до дверей стягли. Інцидент вичерпався тільки тоді, коли приїхав комендант Ужгорода Кругляков…

Інший аналогічний інцидент стався у грі з київським ОБО. Я опікував центрального форварда М. Балакіна, який був старшим від мене на 10 років. Пізніше він  стане арбітром всесоюзної й міжнародної категорій з футболу. Після першої половини гри ми вже вели 3:1. У другій 45-хвилинці киянин почав проти мене «психологічну атаку», кажучи на мене бандерівець, фашист, іспанський тореадор. В одному з епізодів я його спеціально вдарив головою. Той розпростерся на зеленому газоні. Арбітр показав мені червону картку, а я не йду з поля. Він підбіг до міліціонера, але той пояснив йому, що він спостерігає, аби порядок був на трибунах, а не на полі. Він тоді підбіг до начальника команди Ф. Куруца з криком: «Виведіть свого порушника». Ми ще тоді вели в рахунку 3:2. Федір Михайлович зрозумів ситуацію і пояснив арбітру, що М. Балакін спровокував мене на грубу гру. Тоді арбітр показав червону картку Балакіну. З поля, звісно, пішов і я...

– А як вас «відфутболили» в київське « Динамо»?

– У той період кияни із 16 команд вищої ліги перебували на 14-му місці й могли «вилетіти» з елітного дивізіону. Терміново необхідний був центральний захисник. Не хвалюся, але, прибувши в Київ, категорично заявив: «Я студент і професійно займатися футболом не хочу». Тоді мені запропонували вчитися в Київському університеті. Довго мене агітували, але безрезультатно. Навіть у республіканському КДБ побував. Я таких мордатих генералів ніколи не бачив! І зарплату пропонували досить солідну. А коли побачили, що не зможуть мене переконати, дали зворотний квиток на поїзд. До його відправлення було більше 20 годин. Тоді вирішив зайти до свого цімбори    Юрія Титенка. Прийшов, розповів про все його мамі. «Боже, – сказала вона, – ви вже дорослий, а такий наївний! Хіба не хочете спробувати свої сили у вищій лізі?». Подумав я години з дві й...вирішив залишитися в Києві. Там усі остовпіли від несподіванки. Та я не признався, хто мене переконав у цьому.

– Якщо не секрет, яку зарплату мали в ужгородському «Спартаку», а яку в «Динамо»?

– У Києві подвійну зарплату нараховували. Якщо в нашому обласному центрі футболісти «основи» мали по 1200 карбованців, запасні гравці – 1000, то в « Динамо» отримували відповідно 1800 та 1600 карбованців. Крім того, кожний гравець був ще додатково оформлений на якусь міліцейську посаду. Я, скажімо, мав капітанську посаду й на папері рахувався охоронцем одного начальника, котрий мав військове звання генерал-майор.

– Ви були чудовим футболістом і не менш прекрасним педагогом. Діти вас любили через те, що ви могли для них організувати не тільки цікаві уроки історії, але й чимало спортивних, зокрема футбольних турнірів…

– Відразу хочу сказати, що спорт виховує в дітей і силу, і бадьорість, робить юну людину стійкою та вольовою. І я завжди намагався, аби кожна дитина до цього дійшла сама. Адже при вмілому поєднанні фізичного виховання й навчання – ефект обопільний: здорова дитина й успішна наука.

Ваші учні знали, що ви колишній гравець київського «Динамо». Невже не намагалися на уроках історії нав'язувати вам розмову про цю легендарну команду?

– (Сміється). Це здебільшого траплялося тоді, коли не вивчили урок. Коли розповідав дітям про київське «Динамо», усі 45 хвилин сиділи тихо, мов заворожені. Правда, якщо відчували, що я завершую свою розповідь, відразу було море запитань, і я знову продовжував. Правда, на другий урок усі, як один, вивчили домашнє завдання. Як кажуть, тут коментарі зайві...

– А про так званий «матч-смерті» ви їм розповідали?

– Легендарний матч 1943 року, після якого буцімто всіх київських динамівців розстріляли, це нісенітниця, яка переходить із вуст у вуста. І щодалі, то більше фантазії з'являється. А реалії такі: німецька команда, що була сформована з вояків повітряних сил, вирішила зіграти футбольний матч із динамівцями. Один бік трибун виділили для фашистів, другий – нашим уболівальникам. Матч, як відомо, закінчився з рахунком 3:1 на користь киян. Після гри хлопці приймали душ, і тут приходить німецький офіцер із двома есесівцями, котрі забрали двох динамівців. Через тиждень їх розстріляли. Чому? Інкримінували участь у підпіллі. Підтвердити це можу хоча б тим фактом, що половину гравців тієї команди я знав особисто: скажімо, Ідзковського, Ліфшиця, Щегоцького, Пивоварова, який після війни працював арбітром та інших. Радянська історіографія вимагала міфу. Його і створила...

– Велике спасибі, Георгію Михайловичу, за цікаву розповідь. У цей файний весняний день усі читачі нашої газети зичать вам найперше міцного здоров'я та щастя по вінця, сімейного благополуччя, добра, оптимізму. Хай тепло та затишок родинної оселі надійно захищає вас від життєвих негараздів, а в майбутньому на Вас чекає ще багато  наповнених корисними справами  та земними радощами  років!

Василь Гаджега, голова Асоціації спортивних журналістів Закарпаття

, Закарпаття онлайн.ЗМІ Закарпаття
15 березня 2013р.

Теги: Лавер, Динамо

Коментарі


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи