Василю Піпашу-Косівському – 90

Невдячна справа – одним побіжним позиром осягнути масштабність діянь многотрудних знаного фольклориста, поета-коломийкаря, просвітянина Василя Піпаша-Косівського. Він добровільно і саможертовно взяв на себе ношу, під котрою упали б набагато молодші й сильніші фізично. Інші б упали – тільки не цей завзятий гуцул, бо властиво на таких, як він, і тримається українська справа в потоптаному захланними й агресивними зайдами краї.  

Національний обов’язок – ось що впродовж десятиліть зривало його з комфорного фотелю й підштовхувало до читальні й робочого столу. От і пре свого плуга, підіймає досі не знані горизонти, наче сумлінний ратай, сіє до­бірне зерно у сподіваннях на щедрий ужинок. Його праця – будуюча, а книги – помітний внесок у скарбницю національної культури. 

Кожен ювілейний спіч за давно усталеною традицією мав би містити згадку про першу зустріч із соленізантом. Скажу відверто – не пам’ятаю, оскільки мав тоді всього кілька місяців, і «познайомив» нас мій батько – закарпатський  журналіст Іван Масляник, який тривалий час працював з  Василем Піпашем-Косівським у тячівській та рахівській районних газетах. Їхні долі-біографії тісно переплетені – обидва сповна відчули на собі «принади» кількох окупаційних режимів, служили в гортіївській армії і втекли на бік червоної, неодноразово були пресовані райкомівськими партопричниками.

Як і Піпаш-Косівський, батько теж досліджував Закарпатську Гуцульщину, пішки обійшов усі полонини Рахівшини, був знайомий з бокорашами, вівчарями, лісорубами. У нашій хаті неодноразово гостювали майбутні класики української закарпатської літератури Іван Чендей, Михайло Томчаній, Андрій Патрус-Карпатський. Любив спілкування з простими людьми, захищав горян від сваволі можновладців, чим викликав їхнє невдоволення і переслідування. Своїм синам інфікував любов до України і внутрішній опортунізм та несприйняття тодішньої брехливої комуністичної ідеології. У лемківсько-верховинській родині з пошанівком ставилися до гуцульських традицій, ба більше – ті традиції стали родинними. 

Василь та Юлія Піпаши у національно свідомому дусі виховали своїх дітей – доньку Наталку і сина Володимира – нині знаного історика, який нещодавно потішив загал ґрунтовною розвідкою «Закарпатська Гуцульщина».

З простої гуцульської родини походить Василь Піпаш-Косівський. Його мала батьківщина – мальовниче село Косівська Поляна на Рахівщині, яка у роки визвольних змагань нашого віку була П’ємонтом українства в Карпатах, своєрідним центром боротьби за нашу незалежність, за українську державність. Гуцульщина – саме вона стала його найбільшою любов’ю і покликанням.

Ще в юнацькі роки  почав захоплюватися збиранням фольклорних та етнографічних матеріалів, записував народні пісні, перекази. Під впливом то веселої й жартівливої, як і сам народ, то сумної й бунтівливої гуцульської пісні-коломийки юнак і сам почав писати вірші та оповідання.

З 1936 року свої вірші, оповідання, перекази та фольклорно-етнографічні матеріали друкує у часописі О. Маркуша «Наш рідний край», а в роки окупації – в «Літературній неділі», «Руській молодежи» та «Благовіснику». У 1941 році в Тячеві надрукував «Збірничок гуцульських коломийок», а в 1942 році – збірочку оповідань для молоді «Дві зірки…». Як відомо, в роки окупації українська мова на Закарпатті була заборонена, мадяри насаджували своєрідний суржик – «угро-руський язик». Учасник тих подій Василь Марко (В. Маркусь) у своїх «Споминах»  стверджує, що «поява збірки оповідань В. Піпаша «Дві зірки…» стала подією на Закарпатті, бо то була ще «одна проба публічного вияву української літератури в Закарпатті в 1940-х рр.» й вона «якось піднесла українську інтелігенцію, а зокрема молодь, й сповнила її новими надіями», вірою в невмиру­щість українського слова. 

Еволюція світоглядних поглядів Василя Піпаша-Косівського, як і кожної мислячої  людини, тривала кілька десятиліть. Його залюбленість рідним краєм вражає – що лиш мова заходить про рідну Гуцульщину, як оживає перед нами у невимовній красі і величі, у многотрудних ділах чарівне високогірне село Косівська Поляна (звідси й додаток до прізвища – Косівський), знане на всю округу піснею своєю і дивом-садами, і соковитими гронами винограду, і людьми своїми волелюбними, працьовитими, щедрими на радість, багатими на світлу любов, добрими, богобоязними та зичливими до всього світу. 

Василь Піпаш-Косівський мав високе покликання сіяти на Закарпатській Гуцульщині зерна любові до всього українського. Сподвижницька праця ця не всім до снаги і не завжди лаврами устелена. Його внутрішня, а не показова українськість настільки органічно вмотивована, така послідовна й невідступна, що вже стала добрим брендом і сприймається як домінанта й константа при персоніфікації цього літератора. Він не зважає на приховані загрози й послідовно робить свою справу, не розраховуючи на визнання, премії чи ордени.

Нинішня влада як виразник і провідник інтересів олігархічних кланів не зацікавлена у зміцненні національних основ держави. На жаль, доконаним фактом є те, що вітчизняна буржуазія безнаціональна, від неї годі чекати інвестицій у розвиток української за духом культури – зате вони не шкодують грошей на російськомовну низькопробну попсу, на нескінченні фестивалі й конкурси з абсолютним домінуванням чужої мови й ненашого менталітету. Нове тисячоліття принесло нам нові загрози від давніх недругів, які на нашій предковічній землі взялися «обустраівать рус­скій мір», в якому місця для українців не передбачені. Віками «зачищають» вони нашу територію від мови, культури, традицій, національного духу – і ніколи не зупиняться, бо мають добровільно-примусових помічників-поплічників – хахлів-малоросів, манкуртів й перекинчиків, що за іудині срібняки продали матір-Україну й найнялися на службу новітнім окупантам.

Власне етнологія, коломийкарство, суспільно-політична діяльність на зорі відновлення української державності виокремили Василя Піпаша-Косівського, поставили його у першу шеренгу закарпатських будителів, просвітників, провідників. Залишимо літературознавцям творчі дискусії навколо поетичного доробку рахівського журналіста й літератора – громадськості більш цікава й близька його громадсько-політична діяльність, якою прагнув повернути історичну правду, вирвати Срібну Землю зі смертельних обіймів сепаратистського спрута й услід за Духновичем («оставте свій глибокий сон») взявся будити земляків з летаргії безпам’ятства.

Як фольклорист В. Піпаш-Косівський невтомно збирає й систематизує народно-пісенний матеріал. У 1962–1964 роках у видавництві «Карпати» в Ужгороді під назвою «Трембіта» він опублікував збірку коломийок, записаних у різних селах дорогої його серцю Рахівщини.  Написані і літературно записані Піпашем-Косівським коломийки вміщені також у книжці «Коломийки» (Київ, 1969) та в збірниках «Пісні Карпат» (1972), «Співанки – хронічки» (1972), «Від пиття – нема життя» (1987), народні пісні – у збірнику «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975), легенди – в книжках «Легенди Карпат» і «Ходили опришки», а народні жарти – у книжках «Сміховинки» та «Добридень, сусіде». В його особі гуцульська пісня – коломийка має видатного збирача і популяризатора. Перша збірка власних віршів  з’явилася лише у 1973 році, коли видавництво «Карпати» випустило в Ужгороді невеличку книжечку Піпаша-Косівського під назвою «Сінокіс», а у 1998-му – «Заспів з полонин». Не претендуючи на винятковість, поет-коломийкар  у своїх віршах розповідає читачам про життя і красу Рахівщини, про прожите й пережите.

Великою драмою сучасного полі­тичного моменту є те, що не востребувані люди креативні та пасіонарні, інтелектуали та правдолюби – хіба по­трібні вони нинішнім вискочкам з фаль­шивими атестатами, які за вкрадені у нас гроші купують собі партійки й громадські інституції з гучними назвами?!! Ініціативу в демосу перехопив охлос – проффессори з підробленими дипломами, псевдоінтелектуали, люди з викривленою психікою, а справжню інтелектуальну еліту випхано на маргінес, однак тільки вона – і ніхто інший! – володіє стратегічним масштабом мислення та багатомірним баченням цього вкрай ускладненого, взаємозалежного і хиткого глобального світу. Не до снаги політичним пігмеям осмислити цивілізаційний, геополітичний та глобальний сенс нашого українського по­лі­тичного буття.

За Кучми було закладено основи олігархічного режиму, а Ющенко і Янукович довели цей режим до абсолюту, що не має прецедентів на всьому посткомуністичному просторі. Із 27 новоутворених режимів український відзначається найглибшою і тотальною олігархізацією.

Блискучий американський мислитель Даніель Белл сформулював три види еліт: «еліта крові», яка володіє владою завдяки силі, «еліта багатства», яка володіє владою завдяки грошам, «еліта знань», яка володіє владою завдяки розуму.  Найбагатший на планеті Білл Гейтс не володіє ні газом, ні нафтою, ні золотом. Він продукує інтелектуальні продукти – найціннішу валюту ХХІ століття. Нині не гроші, а розум може зробити ще більші гроші. Уже не демократія, а меритократія – влада мудрих – буде обертати планету своїми ногами навколо осі у ХХІ столітті. А поки що, за Джіласом, – маємо «поневолений розум», чи, за Грибоєдовим, – «горе від розуму», проте  найближче до істини, як завше, наш національний геній Іван Франко:

«Горе вам,

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні».

Мусимо доземно вклонитися йому за щиру синівську сповідь – змістовні книги, за подвижницьку працю, за те, що не зламався, не продався, не втік у ворожий табір.

У святочному очікуванні Різдва Христового й нового, 2013 року ввійшла у  90-ліття  глибокої душі людина – Василь Піпаш-Косівський, який на сторожі рідної мови і держави поставив своє пристрасне, сповнене синівської любові Слово. 

З роси і води, многая  літ!

Теги: фольклорист, Піпаш-Косівський

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати