Карпатське море

Підсумком проекту має стати видання книжки про Україну трьома мовами: англійською, французькою й українською; разом з виставками фотографій ці книжки будуть презентуватися в галереях, культурних центрах, бібліотеках, університетах Штатів, Канади, Європейського Союзу та України.

Власне я писатиму про Закарпаття. І тут постає перше й основне питання: як систематизувати й об’єднати в одному есеї все, що маємо в нашій області? Яким чином, якою метафорою показати весь цей хаос архаїки й провінціоналізму? В чому наші плюси і де причини наших невдач?

З цього моменту – детальніше. У різних сферах ми маємо прекрасних фіхівців, людей, котрі мають що сказати, і сказали вже багато. Чому ці знання не об’єднані, чому ми так мало знаємо своє Закарпаття?

Не пригадую жодної спроби зорганізувати круглий стіл чи публічну дискусію між найвагомішими інтелектуалами краю про його особливості й колорит. Що ми можемо показати світові?

Щойно сьогодні у нас зав’язалася дискусія про подібні речі з редактором одного з найпопулярніших видань області. Йшлося зокрема про вино. На всіх перехрестях, особливо в час проведення фестивалів вина, прийнято кричати про давні виноробські традиції і суперклас нашого вина. Це стало стереотипом, котрий навіть не підлягає обмірковуванню. Натомість маємо визнати, що закарпатське вино – за дуже рідкісними винятками – не "тягне" навіть на так званий "дешевий клас", ним неможливо смакувати, ним можна хіба що впиватися.
 
Добра архітектура, котру ми отримали в спадок, руйнується настільки швидко, що наші міста втрачають своє обличчя й шарм кожного будівельного сезону. Наші священики, як і політики, навіть говорити не вміють, мовчу вже про те, що не викликають жодного довір’я, тому ніколи не виникає бажання, наприклад, піти й послухати проповідь, аби замислитися про щось вічне. У наших храмах - китайські вази і штучні пластмасові квіти, старі іконостаси "реставрують" так, що Ісус на них стає схожим на Майкла Джексона; дерев’яні храми підпалюють, аби побудувати на їхньому місці "нову, нормальну" церкву. Більшість наших художників і письменників вишиковуються  перед управлінням культури чи губернатором з проханнями дати грошей на ювілейну виставку чи чергову "патріотичну" книжку". Мовчу про наш театр.

Професорів наших університетів ніхто не знає, стало добрим тоном те, що "технарі" не орієнтуються в найзагальніших гуманітарних ціносттях (які для них є синонімом радше гуманітарної допомоги), а "гуманітарії" аж так засіли в своїх запилених кабінетах, що не бачать, як змінюється світ навколо. На кафедрах немає інтернету, а персонал все ще послуговується "дискетами". Кандидатські й докторські, які вони захищають, вгрузли в регіоналізм настільки, що можуть бути захищеними тільки на спеціалізованих вчених радах свого ж, рідного університету, тобто на своїй же кафедрі.

Наші готелі і туристичні комплекси будують у найгарніших місцях, аби через рік вони перетворилися на сміттєзвалища, одразу біля турбаз працюють кар’єри, фабрики чи лісопилки. Найкраща сміттєзбиральна машина – річка.

Якщо іноземець приїде на Закарпаття й спитає дороги, тільки сьомий-восьмий перехожий зможе йому відповісти ламаною англійською чи німецькою.

У селах глобалізація і "понти" пішли настільки далеко, що почав побутувати анекдот: "Як відрізнити молодого на сільському весіллі? – На молодому спортивний костюм новий".

Перелік можна продовжувати ще довго. Звісно, у кожній з перелічених сфер є винятки, і це добре, бо вони насправді на своїх плечах і витягують загальну ситуацію. Але чому те найкраще, що маємо в різних сферах, настільки ізольоване від суспільства?
 
Чому художник, фотограф, письменник, лікар, мистецтвознавець, бізнесмен, професор, музика, актор, журналіст, які справді досягли висот, розвиваються окремо, чому їхнім досвідом і знаннями ніхто не цікавиться? Хто зможе пояснити чому не зроблено жодної спроби об’єднати найкращі уми і поговорити про феномен Закарпаття, розробити маршрутний лист того, що варто в області реалізувати першочергово?! Спільнота, яка не дослуховується до своєї інтелектуальної еліти, рухається хаотично і, як правило, розвивається в неправильному напрямку. Ті, хто за заслугами має бути opinion leaders, хто має що сказати і що порадити, виявилися непотрібними суспільству і ба більше – навіть тим сферам, в яких працюють.

Найбанальніший приклад: у Виноградові народився і дав перший коцерт видатний композитор, модерніст у музиці Бейла Барток. За різними версіями, він входить у п’ятірку композиторів всіх часів  і народів, котрі мали найбільший вплив на розвиток музики. Я чотирнадцять років прожив у Виноградові, але не знаю де стояв (чи й стоїть!) його будинок, де він любив гуляти, до якої церкви разом з батьками ходив, в якій школі вчився і хто був його вчителями. А такі знання і відповідно до них розроблена туристична інфораструктура можуть давати щороку кілька мільйонів доларів прибутку.

Розмірковуючи над всім цим, я зрозумів, яка метафора буде "ключиком" до мого есею, навколо якого все обертатиметься. Це те, чого мені бракує тут, але я майже фізично відчуваю його присутність.

Карпатське море. Море, яке колись було над нашими рівнинами й горами, залишивши по собі скелети риб і мушлі. Море, хвилі й течії якого нанесли на нашу землю десятки культур, націй, релігій, людей, пісень, думок, талантів. Море, яке потопом може знищити нас, якщо й далі так бездумно будемо руйнувати те, що дали нам наші пращури і природа.
 
Коли потяг "Львів-Солотвино" з боку Галичини в’їжджає в Карпати, то, скажімо, стає кораблем, тьмяне світло вікон якого розтинає темряву (а зайвим буде говорити, що найчорніші ночі в Карпатах!). І цей корабель з нами на борту поволі розчиняється в темряві, погойдуваний хвилями й вітром, і вперто, але по-черепашачому повільно, прямує на захід.
 
Море – прекрасне, але й небезпечне. Маємо думати як не втонути.

Теги: книжка, есей, Карпати, море

16 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати