270 років самотності

Важко пояснити це чудо соціологічними, історичними чи будь-якими іншими науковими категоріями. Якщо записати їхню долю притчево, то вийде достоту біблійна історія. У назві якої слід використовувати слова "виняток", "острів" і "самотність". 270 років самотності.

Бо перші родини руснаків-переселенців з'явилися на габсбурзько-оттоманському пограниччі (теперішній автономний регіон Воєводина у Сербії) у 1745-1746 рр. Прийшли вони з карпатських масивів північно-східної Словаччини і Закарпаття, або — кажучи соціо-культурно — з теренів Мукачівської греко-католицької єпархії. Не переповідатиму тут зайвий раз конкретні історичні дати, дозволи й назви населених пунктів, — усе це доступно в Інтернеті.

Сфокусуюся натомість на екзистенціональному вимірі дива, яким є існування бачванських руснаків (вони себе називають саме так, русинами їх кличуть інші). Отож, уявіть собі маленьку національну меншину, розсіяну по десяти селах, лише в одному з яких (Руський Керестур) вони становлять більшість. У найкращі часи загальна кількість руснаків сягала 25 тисяч, нині ж їх є 12-15 тисяч осіб. І ці 15 тисяч людей, наче маленький острівець у великому національному морі сербської Воєводини, протягом 270 років ізольованого від Батьківщини життя зберегли свою мову (бешеду), традиції й греко-католицьку віру, а також виплекали справді багату культуру.

Ні, ще раз, хай масштаби чуда допоможе нам зрозуміти порівняння: українці, яких протягом останніх трьох століть було десятки мільйонів, легко асимілювалися поляками й росіянами, у нас досі переважно російськомовна столиця (тобто "сталіца") й релігійне засилля Московського патріархату. А 15-тисячна громада (за українськими мірками — одне велике село) руснаків зберегла свою ідентичність і змогла не розчинитися в морі сильніших народів навколо. Ясна річ, зробила це вона самотужки, без жодної допомоги й уваги з боку України.

Продовжуймо міркувати у категоріях одного великого руснацького села, цей прийом дозволяє справді широко відкрити очі від здивування. Отож, це умовне руснацьке село має свою кодифіковану мову, кафедру в університеті Нового Саду, пару 1000-сторінкових словників, програми на телебаченні й радіо, 5 періодичних видань (щотижневий кольоровий журнал, інтелектуальний часопис, літературний журнал-альманах, інформаційні бюлетені), театр, церковний екзархат, кілька фестивалів і непропорційно багато видатних людей. Наприклад, академік Юліан Тамаш, який очолює всю Академію наук Воєводини (до речі, він ще й дуже цікавий письменник, якого в якості представника "малої" літератури часто розглядають у контексті Нобелівської премії, а секретар комітету навіть гостював у нього вдома у Вербасі). Або Михайло Рамач — один із найавторитетніших сербських журналістів, який у часи Мілошевича був шеф-редактором найбільшої сербської опозиційної газети. Чи Борис Варґа — відомий сербський політолог (освіту здобув у Львові), який послідовно протистоїть російській пропаганді у ефірах ток-шоу і  на шпальтах преси (остання його книжка — збірник аналітичних статей "Європа після Майдану"). Серед наймолодшого покоління інтелектуалів можна назвати Олександра Мудрого, Анамарію Фурман, Дюру Гарді, Сашу Сабадоша, Мирослава Кевежді. Окремо варто згадати про руснацьку художню літературу — щороку по-руснацьки виходить мінімум 10 книжок (а в сумі вийшло понад 600 публікацій). Руснаки мають також власне видавництво — "Руске слово" (головний редактор — письменник Микола Шанта). На марґінесі також доречно зауважити, що реалізація всієї вище наведеної активності відбувається за кошти з бюджетів Воєводини і Сербії, де підтримка національних меншин закріплена на законодавчому рівні в рамках євроінтеграційних реформ.

Словом, руснаки мають багато чого, але найбільше в них почуття самотності. Живуть вони не так далеко від України, але мають (і цілком резонно) враження, що наша держава про них забула, або й зовсім ніколи не знала, бо не цікавилася. Знову ж таки, сотні тисяч українців Бразилії асимілювалися і втратили зв'язок з Батьківщиною, в той час як 15-тисячна руснацька громада у ворожому до України сербському середовищі нещодавно зібрала три тони гуманітарної допомоги для переселенців із зони АТО. Придалося б перекласти і видати кілька найкращих руснацьких книжок, дати з десяток безкоштовних місць в українських університетах для руснацьких студентів, забезпечити тамтешні школи україномовною бібліотекою підручників і хрестоматій.

Самотність завжди спонукає до тужливої задуми. Так і руснаки: всі схвильовані тим, що скоро їхнього маленького народу (чи субетносу) може не стати. Я особисто щодо їхнього майбутнього не такий песимістичний. Можливо, через те що знаю прогнози Володимира Гнатюка, який далекого 1897 року записував фольклор бачванських руснаків. Тоді він казав, що зовсім скоро руснаки можуть зникнути. Як бачимо у 2015 році, прогноз не справдився. Хіба ж це не чудо?

zbruc.eu

 

30 липня 2015р.

Теги: руснак, Воєводина, Руський Керестур

Коментарі

Ферий 2015-08-22 / 19:26:48
"Люблю Украину, як сонце люблю..." Саме з любови до Украини, молодои держави, риднои земли, я назвав себе "украинцем", хоча я коринний закарпатець-русин. И так багато людей области. Пенсионери казали, шо им уже скоро на тот свит, та записувалися русинами. Про це не може не знати такий розумний чоловик , як Любомир Любка. Все инше дуже схоже на правду. Слава Украини без вийни!!!

май русин 2015-08-02 / 21:14:00
Справді складно зрозуміти, чому руснаки зберегли свою ідентичність. Та ще складніше збагнути, чому Україна їм не допомагає...

прозаїк 2015-07-30 / 21:27:52
Гарний нарис