Мисливець за ворожою технікою "Цитрус"

Доля цього воїна була незвична від самого народження 4 квітня 2002 року. Його батьки – Олександр Гапак та Крістіна Штефаняк почали зустрічатися з випускного вечора в Ужгородській школі № 6, де ходили в паралельні класи. У 20 років одружилися, а в 1998 році в них з’явився первісток, названий на честь батька. Дитина після народження почала відчувати себе дедалі гірше і гірше, а через півтори місяці померла. Лікарі навіть не змогли встановити діагноз.

Через чотири роки в подружжя Гапаків народився другий син, якого назвали Романом. І знову повторилася та ж історія. Дитина втрачала вагу, не хотіла їсти, ставала млявою. Однак навчені гірким попереднім досвідом, батьки негайно доклали всіх зусиль, аби поїхати на обстеження до Угорщини, де в клініці Дебрецена встановили рідкісне генетичне захворювання – андрогенітальний синдром. Один із наднирників не виробляв гормони солі, що за кілька тижнів призводило до фатальних наслідків. Вихід був лише у щоденному вживанні гормонів, яких бракує. Тому до кінця своїх днів Роман Гапак тричі на день мусив ковтати пігулки.

^{Уже на дитячій фотографії дворічний Ромчик із пістолетом}

Перші три роки для батьків були дуже важкими: постійні виклики швидкої, лікування в реанімації. Однак із часом молодий організм адаптувався, і життя потекло рівніше, хоча раз на рік слід було їздити до Угорщини на обстеження, здавати комплексні аналізи. Через складне захворювання Роман отримав третю групу інвалідності.

Найдивніше в цій ситуації було те, що хлопчик марив військовою службою. У десять років мамин колега, який служив у прикордонниках, подарував малому свою військову форму. Роман був у захваті, коли мати її підшила, і школяр міг у ній ходити вдома. На городі у батька викопав собі окопчик, аби гратися у солдата. 

Роман дивував серйозним характером, цілеспрямованістю, логічним мисленням, ощадністю. Вчителі відзначали його начитаність, широкі позашкільні знання. Він був геть не подібний на своїх однолітків, які надавали перевагу розвагам, гулькам, байдикуванню. З малих років він був упевнений, що стане військовим. Коли  мати заперечувала, що його не візьмуть до армії за станом здоров’я, навіть ображався. Хоча сам був невисокого зросту (163 сантиметри) і худорлявої комплекції (до шістдесяти кілограмів), посилено займався фізичною підготовкою.

^{Роман Гапак – випускник Ужгородської школи №6 імені Гренджі-Донського, 2019 рік}

Після закінчення тієї ж Ужгородської ЗОШ № 6 імені Гренджі-Донського Роман з нетерпінням чекав, коли йому виповниться 18 років, аби піти служити. І влітку 2020 року, не дочікуючи осіннього призову, прийшов у військкомат писати заяву на контрактну службу. Медики не хотіли давати такий дозвіл, тож довелося викликати військового комісара, який вислухавши гаряче прохання юнака, пішов йому назустріч.

Так Роман потрапив в 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон, що дислокується в Ужгороді, де, до речі, в тій же першій роті служив і його вітчим Євген Сластьон. Спочатку новобранець вивчав ремесло гранатометника, та так вправно, що був визнаний кращим на бригадних навчаннях. Всі відзначали його неймовірне бажання досконало опанувати справу, за яку брався. Він обкладався літературою, розбирав і збирав гранатомет до пізньої ночі, поки не відчував його, як власну руку.

^{З мамою після підписання контракту в першій військовій формі,  2020 рік}

За любов до цитрусових, які міг їсти, як яблука, обрав собі псевдо «Цитрус». Вочевидь, це був один із проявів його захворювання, через що не відчував надзвичайну кислість лимонів.

У квітні 2021 року 19-річний юнак поїхав у свою першу ротацію в АТО, яку ужгородські штурмовики проводили на Луганщині, а далі їх перекинули під Маріуполь. У тому ж році Роман Гапак здобув омріяний сірий берет з едельвейсом, який видається тільки найкращим бійцям, що проходять спеціальне випробування. Тоді ж заочно вступив на історичний факультет Ужгородського Національного університету. Історія його була давнім захопленням, любив читати, а в його особистій бібліотеці знайдете книжки таких різних авторів, як жахи Лавкрафта, «Принципи ведення війни» Кляузевіца, повчання самураїв, комікси,

^{Механіки і навідники БМП першої гірсько-штурмової роти на лимані біля Маріуполя, 24 серпня 2021 року. Роман Гапак – перший справа}

Побачивши здібності і запал молодого солдата, його направляють на навчання  в знамениту «Десну» на оператора-навідника БМП, заступника командира відділення. Звідти Роман повернувся вже молодшим сержантом і перепідписав новий контракт на три роки.

Із ротації ужгородський батальйон приїхав додому наприкінці грудня 2021 року. А вже 19 лютого по тривозі вирушив на Схід. Разом із механіком-водієм Леонідом Магдюком вони на БМВ-2 зустріли початок війни у степах Луганщини та Донеччини. Перша і друга роти були направлені на підсилення до Волновахи, яку безупинно штурмували російські війська.

^{Під час короткої відпустки у Бердянську з мамою і сестричкою Веронікою, вересень 2021 року}

На жаль, у першому ж бої виявилося, що гармата і кулемет бойової машини заклинили, тож довелося воювати піхотинцями. Загалом оборонці міста, яких було до тисячі, два тижні стримували наступ росіян, які переважали їх у десять-двадцять разів, нещадно розносячи з вертольотів і літаків невеличке місто. Бої тривали у житловій забудові, і Роман проявляв особисту сміливість, викликавшись стати зв’язковим між командиром роти Юрієм Михайлюком та  їхньою групою, яка тримала оборону трохи далі разом із десантниками. Спритний, швидкий хлопчина пробігав прострілювану ворогами зону, аби отримати інструкції. Зв’язку по рації вже не було. 

Коли отримали наказ про відхід, перша рота на кількох вцілілих бойових машинах піхоти, покидала місто під обстрілом, вивозячи на собі оборонців із різних військових підрозділів.  На щастя, БМП-2 Романа Гапака та Леоніда Магдюка, яке ще їздило, але вже не стріляло, вдалося вирватися з оточеного міста без втрат. Обидва за бої у Волновасі були нагороджені 13 квітня 2022 року орденом «За мужність» третього ступеню, а командир першої роти Юрій Михайлюк – званням Героя України. Завдяки стриманню ударного угрупування росіян біля Волновахи вдалося організувати подальшу оборону Донеччини.

^{Скромне відзначення Дня незалежності з побратимами у серпні 2021 року перед виїздом на позиції.  Роман Гапак – перший праворуч, Леонід Магдюк – в тільняшці}

Другий орден Роман Гапак отримав за бої під Білогорівкою на Луганщині. Сюди вони прибули у квітні 2022 року на новій БМП-2, яку їм видали з резерву. Встигли її перевірити у кількох боях, коли Роман розніс із 30-міліметрової гармати прорив чеченців на цвинтарі села Стара Краснянка та  підпалив з кулемета російську вантажівку з боєкомплектом у селі Терни.

Росіяни розвивали свій загальний наступ і готувалися форсувати Сіверський Донець. Тому командування роти розмістилося у Білогорівці, а пости були поставлені за течією річки, аби спостерігати за ситуацією. Четверо ужгородських штурмовиків (Роман Гапак, Ігор Брезанський, Леонід Магдюк, Віталій Перерва) та десяток новоприбулих шахтарів з тероборони Червонограда Львівської області зайняли позицію на пляжі колишнього піонерського табору за двадцять кілометрів від Білогорівки. Тут за картами значився брід – наймілкіше місце для переходу через річку. Місцями Сіверський Донець сягає глибини кількох метрів.

За чотири кілометри знаходився другий пост. Ситуація виглядала настільки спокійною, що хлопці, приїхавши, навіть скупалися. Як розповідає Леонід Магдюк, вже наступного дня їх обстріляли з другого берегу. Такі обстріли тривали два тижні і відчутно було, що вони здійснюються не просто так. Тому БМП-2 сховали в безпечніше місце.

^{Перед виїздом на фронт побратимів з Ужгородського вокзалу, 6 січня 2023 року.  Роман Гапак із хусткою на обличчі}

Травневого дня Леонід почув виразний шум з того боку, який нагадував прокладку дороги. Увечері їх повідомили з наступного посту, що взяли полоненого, який попередив про ранковий штурм на їхній ділянці.

О п’ятій ранку в глибокому тумані вони помітили вогники російської техніки. До протилежного берега було менше сотні метрів. Тому вдарили з усього, що мали – гранатометів, переносних протитанкових комплексів, стрілецької зброї. Єдине БМП-2 начальство заборонило використовувати. Мовляв, занадто крупна ціль для противника.  Бій тривав з ранку до полудня. Вдалося підбити понтонну та іншу техніку, що загальмувало переправу. У відповідь росіяни «прасували» їх з усього, що могли, методично знищуючи дерев’яні будиночки табору відпочинку. В тому шквальному вогні згоріла й їхня БМП.

Двічі проводилася евакуація поранених, так що зрештою на березі Сіверського Дінця їх залишилося п’ятеро: Роман Гапак, Леонід Магдюк і три тереошники. Коли вже не було чим стріляти, і вони були змушені відійти.

Згодом зуміли відплатити росіянам, які переправилися через річку і закріпилися у колишньому піонерському таборі. 9 травня 2022 року була проведена спецоперація, коли вночі групою із залученням бійців із сил спеціальних операцій, що мали прилади нічного бачення, вони прокралися у ворожий тил.

Коли почався домовлений обстріл, росіян побігли у викопані сховища ближче до пляжу. У цю мить Роман Гапак із кількома товаришами розстріляли з переносних протитанкових комплексів усі десять ворожих БМП-2, які були приховані далі від річки.

Леонід Магдюк згадує, що командир йому доручив пригнати російську БМП-3, яка вирізняється потужнішою зброєю і обладнанням. Але, на жаль, такої там не виявилося. При цьому ніхто із загону, який брав участь у цій операції, а це десятки чоловік, що прикривали і забезпечували прохід, не був навіть поранений. Згодом російське угрупування змушене було відступити з цього плацдарму, втративши чимало техніки. За бої у Білогорівці Роман Гапак 3 червня 2022 року був нагороджений орденом «За мужність» другого ступеню.

^{Грузинський ресторан у Запоріжжі, травень 2023 року. Роман Гапак (ліворуч) перед навчанням на оператора БПЛА}

Вчергове втративши БМВ та відчувши азарт від успішно проведеної операції, Роман Гапак згадав свою попередню спеціальність гранатометника. Разом із побратимом Марком Рейнхардом, який колись служив у спецназі, вони удвох почали здійснювати полювання за ворожою  технікою. Обвішані американськими джевелінами, англійськими енлавами, польськими «комариками» та іншими західною та вітчизняною зброєю вони виходили у небезпечні рейди сірою зоною, попередньо вистеживши свою «жертву» дронами.

«Сам невеличкого зросту, Роман ніс на собі стільки зброї, що я дивувався», -- згадує Леонід Магдюк. – Він справді нагадував мураху, що тягне більше, ніж важить сама». Пам’ятає, як хлопці знищили російський танк, який досаджав батальйону прикрими обстрілами.

Однак постійне фізичне і стресове перевантаження далося взнаки організму, який, до того ж, мав свої хронічні проблеми. Роман опинився в госпіталі, а далі перевівся в пункт постійної дислокації батальйону в Ужгород. Відновившись, потрапив у резервну роту, де перебували бійці зі статусом обмежено придатних. Однак це було  не для його запальної душі. З березня 2023 року він знову знаходиться у Запорізькій області, де служить інструктором для новобранців.

^{Мисливець за ворожою технікою з підрозділу «Рубак»,  2024 рік}

А з літа пройшов уже третій свій військовий вишкіл, вивчившись на оператора безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Як зазначають побратими, Роман завжди любив вчитися чомусь новому. Майже рік молодший сержант Гапак керує відділенням ударних дронів «Немезіс», прозваних росіянами «бабою Ягою» за їхню руйнівну силу. (Може переносити до 12 кілограмів вибухівки). За цей час під його керівництвом було знищено близько сорока одиниць техніки, в тому числі -- танки, міномети, гармати, БМП. Ця робота цілком відповідала фізичному стану Романа, адже потребувала більше інтелектуальних зусиль.

На жаль, у ніч на 27 травня 2024 року Роман Гапак разом із напарником загинув неподалік лінії фронту біля Роботина в селі Малі Щербаки. Побратим Павло Бескид розповідає, що хлопці виїхали на місце підняти безпілотник, який посадив ворожий засіб радіоелектронної боротьби (РЕБ) . І там їх накрив російський обстріл.

^{Молодший сержант «Цитрус», командир відділення ударних дронів. Фото Ярослава Галаса, початок весни 2024 року}

Романові було всього двадцять два роки, але за свій короткий вік устиг чимало. Його послужний військовий список вражає. Посилено допомагав мамі та молодшій сестричці Вероніці, якій цього року виповнюється десять. (Ще має восьмирічного братика Іванка у батьковій родині). Думав про мирне життя, готуючись до нього, як завжди, ґрунтовно – відремонтував мамину квартиру, купив нову для себе. Майже півроку в нього в Ужгороді жив побратим Марк Рейхард, з яким разом полювали на російську техніку і котрий отримав важке поранення, підірвавшись на міні.

Був настільки скромним, що мати про його бойові ордени дізналася випадково, читаючи нагородний список, в якому був її знайомий. Не любив піару, публічності. Портретні фотографії залишилися тільки з випускних альбомів та ті, що зробив прес-офіцер 128-ї бригади Ярослав Галас під час інтерв’ю.

І лише російські вбивці завадили цьому сміливому і сильному білявому юнакові реалізувати успішну життєву програму. Похований Роман Гапак на Пагорбі слави в Ужгороді. Знайомі воїна закликають підписати петицію про присвоєння йому звання «Героя України».

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net

Теги: війна, загибель, Гапак, Ужгород, Герой, Цитрус

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати