"Мені завжди снилися бої, стрілянина, штурми. Війна досі сниться, жодних мирних снів". Оборона Бахмута очима штурмовика 128 бригади

Ми змогли спокійно поспілкуватися з Віталіком, солдатом 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, через його поранення. Він потрапив під обстріл із автоматичного станкового гранатомета, коли відбивав з кулемета штурм росіян. Одна з гранат влучила в ящик із боєкомплектом від РПГ-7, який, на щастя, не здетонував, однак осколок поранив кулеметника в руку.

"Мені завжди снилися бої, стрілянина, штурми. Війна досі сниться, жодних мирних снів". Оборона Бахмута очима штурмовика 128 бригади

Віталій, мешканець закарпатського Мукачева – із першої хвилі добровольців – тих, що наймотивованіші. 25 лютого 2022 року він кинув роботу в страховій компанії і сам пішов у військкомат. Ті кілька тижнів, поки підрозділ перебував у Мукачеві, постійно просився на передову. 

У складі 128 бригади Віталій побував на всіх критичних ділянках фронту, брав участь у обороні, наступах і штурмах. Він відчув на собі війну в усіх її жахіттях: загибелі товаришів, знищенні ворогів і постійній готовності загинути самому.

"Ми були впевнені, що в посадці два відділення "лднр-івців. А виявилася рота десантників регулярної росармії"

– В кінці березня 2022-го наш підрозділ вперше поставили на бойову позицію – в крайню посадку між полями, за два кілометри від росіян, – розповідає Віталій. – І в перший же день ми потрапили в "заміс". Вилетіла ворожа вертушка "Мі-24", так званий "Крокодил", і почала поливати нас із 30-міліметрової спареної гармати. 

Вона підлетіла дуже близько, зависла буквально над нами й розстрілювала позиції впритул, а ми не мали жодного переносного засобу протиповітряної оборони. Нарешті виїхала наша "коробочка" (зенітно-ракетний комплекс "Оса" – УП) й вистрелила у вертоліт ракетою. "Крокодил" ухилився, випустив кілька снарядів у "коробочку" й відлетів геть. 

Можливо, злякався наступної ракети або просто закінчився боєкомплект. Хоча "коробочка" вже не могла стріляти – снаряди пробили броню й поранили навідника. Через кілька хвилин після авіанальоту по нас випустили цілу касету реактивних "Градів". Тоді ніхто не загинув, що можна вважати дивом. Тільки один боєць трусився з переляку, решта пережили бій нормально. 

Згодом Віталій зрозумів, що це був найвдаліший контакт із ворогом. Бо далі підрозділ перекидали на різні напрямки, де він вів дуже жорсткі бої, які нерідко закінчувалися важкими втратами. 

– Під час звільнення Херсонщини ми пережили і дальні обстріли, і ближні бої, і штурми, – каже Віталій. – Російські танки дуже грамотно по нас працювали – виїздили напереріз і лупили з відстані кілометра й більше. 

Згодом, коли ми просунулися вперед, я вперше побачив їхні старі, розконсервовані танки, не тільки Т-62, а навіть древніші. Один, здається, був серії КВ часів Другої світової – дуже великий і неоковирний. Росіяни окопували й використовували старі танки як артилерійські гармати на своїх опорних пунктах. При втечі вони кинули їх у великій кількості. 

На Херсонщині штурмовик отримав першу контузію. Снаряд із танка вибухнув за кілька метрів від нього. 

 

Віталій на лікуванні в шпиталі після поранення

– Вологий ґрунт поглинув основний удар, мене тільки сильно оглушило. Я продовжив бій, але увечері, коли ми зайняли посадку й зупинилися на відпочинок, "поплив"… Ми на БМП рванули вперед, ще одна "беха" залишилася в посадці, чекаючи команди. Через хвилину в неї прямою наводкою влучив російський танк. 

Я почув по рації командира відділення: "Мої механ і навідник – 200". За кілька хвилин до того ми розмовляли з навідником, це був мій близький друг. 

Звільнення Херсонщини відбувалося з важкими боями й штурмами, які неможливі без втрат людей і техніки. Саме тоді стало зрозуміло, наскільки важливі точні розвідувальні дані, ефективне прикриття артилерії, взаємодія між підрозділами. І якими фатальними наслідками може обернутися їхня відсутність. 

– Нам поставили задачу вибити ворога з посадки, – розповідає Віталій. – Перед штурмом по росіянах попрацювала арта – причепна й самохідна – а також танки й міномети. Наш взвод, 40 бійців на трьох "бехах", був "ударним молотом", а з флангів на допомогу мали висунутися ще два підрозділи. 

За даними розвідки, в посадці були два ворожі відділення, в основному мобілізовані з "ЛДНР". Ми думали, вони втечуть при першому ж натиску. Усе сталося зовсім не так… 

Після артпідготовки в бік ворожої посадки рвонули три "бехи" з штурмовиками на броні. Наступ був стрімким і приголомшливим, ворога застали зненацька. 

– По нас не встиг вистрелити жоден ПТУР (протитанковий ракетний комплекс – УП), тільки коли ми наблизилися метрів до 300, почав працювати кулемет. Ми з товаришами відкинулися спинами на броню й відкрили у відповідь вогонь із автоматів. За кілька секунд на швидкості залетіли в посадку й почали бій. 

І побачили, що там не два відділення мобілізованих "лднр-івців", а не менше роти десантників російських регулярних військ. У цей момент по нас вдарили з паралельної посадки, а позаду став прицільно бити міномет. Два наші підрозділи, які мали прийти на допомогу з флангів, застопорилися. Взвод опинився сам серед добре укріпленого ворога, що в кілька разів переважав кількісно. 

"Важко поранений товариш помер у мене на руках. Ми мусили залишити його й забрали тіло аж на 10-ий день…" 

Почався ближній бій, у якому піхотинці-штурмовики не мали шансів. Штурм захлинувся, через кілька хвилин по рації надійшла команда відходити. Але вийти звідти змогли далеко не всі. 

– Ми поклали багато ворогів, але й самі зазнали важких втрат, – каже Віталій. – Три пошкоджені "бехи" залишилися в посадці, десятеро хлопців загинули, четверо потрапили в полон. На своїх ногах звідти вийшли семеро чоловік, решта були поранені. 

Ми з двома товаришами зуміли відійти на кілька сотень метрів і залягти у високій траві. Один був важко поранений – куля ввійшла в копчик, а вийшла через мошонку. Він дуже мучився й стогнав, не міг проповзти й метра без пекельного болю. 

Росіяни (серед них багато з азіатською зовнішністю) були дуже близько, іноді підходили метрів на 50, поруч їздив їхній БТР, літали дрони. Але нас не помітили. Це були не тільки військові, але і якась "спецура", вдягнена у все чорне і броніки кольору "койот". Вони сперечалися з військовими, хто тут головний, потім "чорні" зібралися й поїхали. 

 

Штурмовик із бойовим товаришем

Штурмовики пролежали в траві до півночі й під покровом темряви непомітно відповзли на півтора кілометра до своїх позицій. Важко поранений товариш на той час помер від ран. 

– Ми таки вибили росіян звідти й забрали тіло загиблого, – каже Віталій. – Це було аж на 10-й день після невдалого штурму. А в сусідній посадці, яку також займали вороги, знайшли тіло одного з наших полонених – АТО-шника, котрий воював із 2014-го, досвідченого бійця й патріота. Росіяни розстріляли його, по суті стратили беззбройного полоненого… 

Потім штурм розбирали під час "роботи над помилками". Операція виявилася невдалою, але, з іншого боку, підрозділ відтягнув на себе значні сили ворога, завдяки чому вдалося зробити прорив на сусідньому напрямку. 

– Під час боїв за Херсонщину наш підрозділ тричі поповнювали, так багато було втрат, – каже Віталій. – Новобранці переважно із Західної України, більшість без бойового досвіду. Але в боях практично всі поводилися адекватно.

Після втечі росіян із Херсона бригаду перемістили на кілька десятків кілометрів від лінії фронту для відновлення. І Віталій отримав коротку відпустку додому. 

– Я з кількома товаришами потрапив у першу хвилю відпусток – командування розуміло, що нашій групі необхідно переключити мізки, бо ми не тільки воювали, а й забирали з поля бою тіла загиблих товаришів, – пояснює Віталій. 

– Було дуже важко, але хтось мусив цим займатися. Ми під'їжджали до місць боїв, підходили збоку, чіпляли тіла "кішкою" (вони могли бути заміновані) й відтягували. І пакували в чорні пакети. У багатьох наших хлопців обличчя були чорні, наче обпечені пальниками. Я не знаю, що з ними робили й навіщо… Тіла росіян ми не чіпали, їх потім забирали інші. 

Серед загиблих були й мої знайомі, з котрими ще кілька днів тому ми розмовляли, ділилися планами на майбутнє. Тепер вони лежали й розкладалися. Коли в пікапі не вистачало місця, ми клали мішки в салон прямо біля себе й так відвозили. У перші дні не було респіраторів, і той нестерпний запах неможливо було витримати… А потім ще телефонні розмови з родичами. Для багатьох важливо дізнатися, як загинули рідні люди, їхні останні хвилини… До цього неможливо звикнути, це неможливо забути.

Віталій робить паузу й опускає голову.

"Вагнери" були наче під кайфом – стріляєш у них впритул, фонтанчики крові бризкають, а вони пруть далі…"

Після нетривалого відновлення більшість підрозділів 128-ої бригади перемістили на Донецький напрямок. 

– Наші позиції в посадці поблизу Соледара постійно накривали з "Градів", мінометів, артилерії й танків, – розповідає Віталій. 

– У ті дні в результаті обстрілу загинув наш ротний – дуже толковий і авторитетний командир, офіцер нового типу. Йому було всього 27. А мене врятував бронік. Міна вибухнула поряд, і я відчув наче удар молотком у спину, плече заніміло. Потягнувся рукою й обпік пальці. Осколок врізався в бронік, але не пробив плиту. 

 

Від кулеметної кулі Віталія врятував шолом, а від мінометного осколка – бронежилет. Через безперервну інтенсивну стрільбу на пальці залишилася гематома від спускового гачка

Згодом штурмову роту перекинули до Бахмута, де вона вела активну оборону проти різних російських бойових з'єднань. 

– Ми міняли інший підрозділ. Позиція – напівзруйнована хата, по сусідству – інші групи бійців, – згадує штурмовик. – Перші дні нас у хаті було четверо. Підвіз провізії й боєкомплекту ще не налагодили, то ми вночі шукали серед руїн сухпаї і воду, що залишилися від попередників. А спали по черзі в берцях, броніках і касках. 

То був мікросон по 20 – 30 хвилин, короткі передишки між постійними перестрілками й відбиттям штурмів. І, що цікаво, мені завжди снилися бої, стрілянина, штурми. Війна досі сниться, жодних мирних снів…

Росіяни стояли в напівзруйнованих будинках за невеликим полем і річкою-каналом, метрів за 150. Там були різні підрозділи – "вагнери", регулярна армія, якісь спецпідрозділи. 

– "Вагнерів" кидали як м'ясо – вони перли на нас без броніків і касок лише з автоматами, – каже Віталій. – Частина поля перед нами була замінована, то вони намагалися прорватися з флангів. Підповзали в траві на максимально коротку відстань і закидали нас гранатами з підствольників. Були наче під кайфом – стріляєш у них впритул, фонтанчики крові бризкають, а вони пруть далі… 

Регулярні частини воювали професійніше. Їхній гранатометник міг влучити в наше вікно зі 150 метрів. Нам постійно влаштовували перехресний вогонь із трьох – чотирьох кулеметів. Пробіжиш від одного вікна до іншого й одразу отримуєш кулеметну чергу. Одна куля влучила мені в каску. На щастя, постріл був зроблений під гострим кутом, а куля виявилася звичайною, а не бронебійною. Інакше я б зараз тут не розмовляв. Ця куля разом із мінометним осколком завжди зі мною. 

 

Віталій (у першому ряду в центрі) з бійцями свого відділення

За кілька днів нашу позицію підсилили ще чотирма штурмовиками, хлопцям стало трохи легше. Вони чергували двома групами по чотири години, могли більше відпочивати. Спали почергово на одному напіврозваленому дивані. 

Часто снідали сухою "мівіною", яку запивали ковтком води. В туалет ходили в хаті – у пляшку й пакет, а нормально помитися було неможливо, тільки обтерти руки й обличчя вологими серветками. 

Щоночі одна група штурмовиків пробиралася в тил за провізією, боєкомплектом і акумуляторами до рацій. 

– Ми постійно обирали новий маршрут, бо там часто просочувалися ворожі ДРГ, – каже Віталій. – Ми знали про них, але вирахувати й знищити не могли. 

Діяли вони дуже професійно, хоча не узгоджували своїх дій із "вагнерами". У мене таке враження, що це були конкуренти. ДРГ неодноразово заходили нам у тил, теоретично вони могли підкрастися вночі й спробувати закидати нас гранатами. Але не робили цього, тільки влаштовували засідки. 

В одну з таких засідок потрапила група Віталія. У результаті двоє бійців загинули. 

– Близько 23-ої години ми поверталися з точки видачі провізії й боєкомплекту, темрява стояла така, що на відстані витягнутої руки нічого не видно. В одному місці треба було обійти зруйнований танковими обстрілами будинок – або через двір, або по вулиці. І там, і там – купа уламків, серед яких може сховатися десяток чоловік. 

Віталій пішов першим через двір, за ним троє хлопців. 

– Раптом почувся тріск шиферу під чиїмись ногами. Я зупинив своїх і прислухався. Знову тріск. Автомат був знятий із запобіжника й переведений на автоматичну стрільбу. Я опустився на коліна й спитав: "Хто?". Це могли бути й наші хлопці із сусідньої позиції. І почув звук бігу. Хтось пробіг поруч, відштовхнув одного бійця, другого й відкрив на ходу вогонь. 

Я почав стріляти у відповідь, він зойкнув. І тут по нас відкрили вогонь із двох автоматів із відстані 15 – 20 метрів. За хвилину стрілянина припинилася, ворог втік. Один із моїх хлопців загинув на місці, один отримав важке поранення в живіт. Ми понесли його назад у точку видачі боєкомплекту. Не думали, що по дорозі нас можуть скосити, треба було рятувати пораненого. Товариша донесли, але поки я доповідав по рації, що маю важкого 300-го, він помер…

Штурмовики утримували позицію в напівзруйнованій хаті 17 днів, поки їх не замінили іншим підрозділом. 

– Це було дуже важко, найважче з усього, що я пережив із початку війни, – каже Віталій. – Жодного контакту з рідними, єдиний зв'язок – при евакуації поранених. Напишеш на клаптику паперу телефон, а поранений потім подзвонить і скаже: "Віталік живий-здоровий, усе нормально, просто там немає зв'язку". Ми всі розуміли, що є смертниками, але мусили втримати позицію. Бо якби залишили, посипалися б сусідні, а далі рота, батальйон… Основний пріоритет – вижити й утриматися. І хлопці трималися як могли. 

Ніхто не намагався втекти. Та це й нереально. Втікача запросто могли підстрелити свої, сприйнявши за ворога. У хвилини затишшя ми говорили про рідних, дім, плани. Тоді дуже чітко розумієш, що щастя в дрібницях, на які в мирному житті не звертаєш уваги: у зустрічі світанків, чашці нормальної гарячої кави… 

– Чи вартує оборона Бахмута таких жертв і зусиль? – повторює моє питання Віталій. – Мені важко говорити в стратегічному плані, я бачив тільки свій невеличкий відрізок загальної картини. Ми скосили дуже багато ворогів. Стріляли по них стільки, що в мене на пальці залишилася гематома від спускового гачка. 

Але обороняти завжди легше, ніж наступати. При штурмах і звільненні територій наші втрати будуть набагато більшими, я бачив це по Херсонщині. Тому так, це того вартує…

 

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової бригади

30 квітня 2023р.

Теги: війна

НОВИНИ: Соціо

21:05
На Запоріжжі поліг 24-річний Богдан Гостев з Верхнього Бистрого Міжгірської громади
20:26
/ 23
У тренажерних залах Ужгорода працівники ТЦК роздали повістки "качкам" і тренерам
17:44
/ 2
В Ужгороді попрощалися з полеглим Героєм Василем Росадою
16:04
/ 4
За неповний рік закарпатські аудитори виявили 1,3 млрд грн порушень під час закупівель чиновниками
14:37
"Приватний" поїзд "Прага – Чоп" запустять на початку 2024-го. Оприлюднено деталі
10:45
/ 2
Проїзд вантажівок в ПП "Ужгород-Вишнє Нємецьке" зі словацького боку розблоковано
23:41
В Ужгороді визначили місця для торгівлі ялинками та новорічними прикрасами
21:36
У листопаді на Закарпатті оформили рекордні 35 тисяч закордонних паспортів
12:47
/ 1
Сьогодні в Ужгородському скансені відкриється Резиденція Святого Миколая
11:19
/ 1
В Ужгороді попрощаються з полеглим Василем Росадою
16:59
/ 2
Чопський прикордонний загін очолив Василь Вітровчак
23:33
У Мукачеві відбувся урочистий інгрес нового єпископа Миколи Петра Лучка
21:56
/ 1
Священик УПЦ МП уник реального покарання за пропаганду комунізму на Закарпатті
21:19
/ 14
У Хусті представники ТЦК силою витягли водія вантажівки з кабіни та відправили на підготовку в Рівне
20:42
/ 7
Начальник Закарпатської митниці Олександр Семирга став першим заступником голови Держмитслужби
20:15
В Ужгороді відкрили реабілітаційний центр ім.Олега Кравця для осіб з інвалідністю та ветеранів війни
13:00
/ 1
Суд звільнив від тюрми закарпатця, який застрелив з рушниці сусідського собаку
10:57
В Іршавську громаду прийшла звістка про загибель на фронті Сергія Ахрименка з Осою
22:45
У "ПАДІЮНі" відбулася традиційна виставка-конкурс котів "Міс-Кіс-2023"
20:12
/ 27
"Дружня" угорщина відмовилася пропускати через свою територію човни для українських морпіхів – Бровді "Мадяр"
18:05
/ 4
На Запоріжжі поліг Михайло Голубка з Тячева
17:34
/ 1
Головну ялинку Ужгорода відкриють 6 грудня, на День Святого Миколая
14:30
/ 1
У Мукачеві провели в останню дорогу полеглого Героя Сергія Уліганця
21:43
/ 1
ВІДЕОФАКТ. Галасливо, але дієво: в Ужгороді цигани "табором" прибирають сніг
19:10
/ 48
З 1 грудня на Закарпатті запроваджується режим перевірки документів
» Всі новини