Ковнер-1942: антиукраїнський терор на Закарпатті

Зустріч "ковнерівців" з усього світу

Більшість підпільників було засуджено на різні строки ув'язнення – від кількох місяців до 12-и років – за те, що боролися за відокремлення Закарпаття від Угорщини й возз'єднання з Україною, у разі потреби – й революційним шляхом. На захист молоді стала небайдужа громадськість. На клопотання єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Олександра Стойки та хорватського маршала Славка Кватерника, майже всі, окрім керівників, були амністовані. Загалом у стінах катівні "Ковнер-каштею" терпіли муки понад 180 закарпатських націоналістів і не тільки. Нині живе лише один колишній оунівець – Михайло Копинець із смт. Буштине Тячівського району, 1924 р. н., який 2007 року після смерті дружини повернувся із США на рідне Закарпаття.

Так звані три "Ковнерівські" закриті судові процеси 1942 р. над українськими патріотами Закарпаття були не маргінальним фактом, як це намагалася подати угорська та совєцька історіографії. Це було природне явище довгого процесу національного самовизначення Закарпаття в його змаганні до державної єдности з Україною, а також рішучою реакцією угорських шовіністів, які намагалися за всяку ціну зламати український національний рух у краї. Антиукраїнський терор або судилища членів молодіжної підпільної організації Юнацтва ОУН (Б) у працях науковців отримали назву "найпримітивнішої події доби угорського панування над українським Закарпаттям 1939-1944 рр." Сп'янілі від шовінізму прихильники Горті, його намісники в краї 1942 року виконували ганебну місію окупації на Україні – ліквідацію українського визвольного руху на Закарпатті. Катування ув'язнених, зокрема середньошкільної молоді, відбувалося в палаці Адольфа Ковнера, звідки й походить назва процесів. Після Віденського арбітражу та здачі Закарпаття гортиській Угорщині 1938 року тут розмістилася мадярська контррозвідка, яка не відзначалася дотриманням прав людини та гуманним ставленням до підозрюваних. До націоналістів застосовували найновіші засоби тортур лиш за те, що були свідомими українцями. Одна із перших журналісток, яка висвітлювала цю тему, Юлія Зейкан (нині покійна) 1991 р. писала: "Розкішного липня 1942 року тут розігралося трагічне дійство. У стінах Ковнера коїлося несусвітне: бальний зал перетворився в місце вибивання свідчень від тих, хто потрапляв сюди. А це – студенти – вихованці семінарій, торгівельної академії, одне слово, молодь, патріоти, ті, хто мріяв про свою Українську державу".

"Вони потрапили на благодатний ґрунт"

Чимало діячів Карпатської України, зокрема членів ОУН, яким вдалося емігрувати після березневої трагедії 1939 року, продовжили боротьбу на инших теренах. Після розколу ОУН, у його крилах були різні погляди на можливість відновлення націоналістичної мережі в Закарпатті. Іншої позиції щодо Закарпаття притримувалися в ОУН Степана Бандери. Восени 1939 р. його Краківський центр направив сюди Михайла Габовду та Дмитра Бандусяка із завданням організувати націоналістичне підпілля. Як зазначає історик-дослідник УжНУ Володимир Піпаш, "вони потрапили на благодатний для цього ґрунт". Адже дії гортіївського режиму із нещадною забороною будь-яких проявів українства, репресії окупантів, викликали в середовищі національно-свідомих українців організований спротив. З літа 1939 р. у Закарпатті починають виникати гуртки з числа колишніх пластунів та членів ОУН, які пам'ятали злет національного духу під час творення Карпатської України.

Утворення підпільної Закарпатської крайової організації ОУН(Б) започатковано в лютому 1940 р. у м. Хуст, де відбулися збори націоналістів, на яких були присутні А. Цуга, М. Габовда, М. Орос, В. Маркуш, І. Романець, П. Погоріляк, С. Пап. Упродовж 1940–1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіяльно підпільна організація охоплювала все Закарпаття, що свідчить про її швидкий розвиток. Членами організації переважно стали учні й студенти середніх навчальних закладів краю, а основні осередки діяли в Хустській, Мукачівській та Ужгородській гімназіях, Мукачівській Торгівельній академії та вчительській семінарії, Ужгородській духовній семінарії. Як зазначає у дослідженні науковець Володимир Піпаш, "окрім них було 9 священиків та слухачів духовної семінарії, 9 службовців, 4 вчителі, 13–15 селян, 12 робітників, зокрема й 4 безробітні, 5 торгівців тощо". В Закарпатті ОУН(Б) відповідала всім нормам суворої конспірації. Члени кожної структурної одиниці знали лише тих, хто входив до неї, що дозволило організації продовжувати підпільну діяльність, залучати нових членів ще понад рік після перших арештів.

Крайовий провід очолював Андрій Цуга, округами керували: о. Петро Погоріляк (Східним), Середнім – Дмитро Бандусяк (організаційний референт та заступник КП), Західним – Михайло Габовда (референт зв'язку із вищим керівництвом ОУН у Кракові та Львові). Підтримуючи контакт із центральним керівництвом, закарпатці нелегально переходили кордон, прибували посланці й до них. Навесні 1941 р. закарпатці взяли участь у ІІ Великому зборі ОУН, а у Кракові окремі керівники отримали вишкіл. Молодіжну секцію крайової організації "Юнацтво ОУН" було утворено восени 1940 р. Незабаром вона стала базовою і складалася із трьох осередків: Хустського (Василь Маркуш (Маркусь), Мукачівського (Василь Ліба) та Ужгородського (Андрій Грицак, пізніше – Василь Шимоняк). На базі місцевої торгівельної школи у Виноградові діяла ще одна юнацька "ланка". "Юнацтво ОУН" очолював спочатку уродженець с. Буштино Михайло Орос (псевдо – "Хміль", "Данило"), а після його арешту 1941 р. – В. Маркуш. Цікаво, що окремо від юнацьких функціювали дівочі "клітинки", зокрема дві в гуртожитку сестер Василіянок в Ужгороді, які гортіївцям викрити не вдалося.

Закарпатські патріоти свято вірили, що визволення Закарпаття з-під угорської окупації та приєднання його до майбутньої Великої України обов'язково настане. Для боротьби не відкидалися і збройні методи – організація повстання проти окупантів. Для цього інтенсивно поповнювали бойовий арсенал, проводили навчання та планували створення партизанських загонів.

15 березня 1941 р., до другої річниці проголошення незалежности Карпатської України, І. Романець з побратимами зірвали з Хустського замку угорський прапор і на його місце вивісили український. На Красному полі таємно було встановлено дубовий хрест за загиблими карпатськими січовиками із написом "Борцям за волю України". Такі дії підпільників дуже стурбували угорську владу, й почалися розшуки та арешти. До рук жандармів потрапили Д. Бандусяк, М. Орос, І. Романець, П. Кришка, М. Бісун, А. Шевера, Ю. Неймет, В. Обручар, М. Човганин, однак організація продовжувала діяти.

Серед напрямків діяльности націоналістів був і випуск нелегальної антиугорської газети "Чин". Загалом вийшло від 4-х до 6-и номерів накладом по 50–60 примірників. Зберігся тільки третій номер, редагований Степаном Папом-"Пугачем". У ньому опубліковано програму діяльности крайової екзикутиви ОУН на Закарпатті, з якої чітко видно, що метою організації було визволення Закарпаття від угорської окупації та возз'єднання у Великій Українській державі. У програмі, зокрема, зазначалося (мова оригіналу):

"…1. Кожний закарпатський українець мусить бути переконаний, що Закарпаття має і мусить належати до України і всіма своїми працями мусить співділати до найскорішого здійснення цього.

2. У першу чергу мусить поширювати в народі ідею злуки Закарпаття з Україною і поборювати мадярську продажницьку "угроруську" пропаганду проти злуки і т. под.

3. Коли б ми на якийсь час мали залишитись при Мадярщині, то мадярська влада, якщо і узнає на Закарпатті український культурний рух, – то всіма силами буде підпирати т. зв. "русинізм". Кожний закарпатський українець від цієї хвилі мусить безкомпромісово поборювати всякі ворожі напрямки.

6. Можливо, що Закарпаття буде рішати голосуванням (плебісцитом), куди хоче належати. Тому вже тепер вщіплюйте в народі ідею Соборності Українських Земель.

…Кожен хай стоїть на своєму місці аж доти, доки з Києва не почує весь світ новий універсал: "Український народе – волею і поміччю Великого Бога – й Твоєю працею та жертвою Твоїх найбільших синів віднині злучаються воєдино навіки всі Землі українські в одну Велику, Соборну, Самостійну й Суверенну Українську Державу!".

Слава Україні!

Смерть ворогам!"

Газету друкували на ротапринті (доставили із Кракова), яка зберігалася в хаті В. Хромея, що була розташована в лісі. Влітку 1941 р. там же було видрукувано нелегальну брошура "Обвинувачую Мадярщину", що складалася із 95-и пунктів злочинів Угорщини проти закарпатських українців. Автор тексту Степан Пап у ній писав: "УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

Я, син Твій, подаю скаргу перед Тобою на народ мадярів, –

який від віків веде боротьбу проти Твоєї свободи й самостійности, –

який віками нас душить. Мадяри протягом століть тримали над нами свої залізні руки, жили з нашого поту, це народ, якого кожна сторінка в історії Закарпаття, наші предки – діди і батьки, матері й діти, називають вбивцями духа і тіла тисячів і тисячів синів Закарпаття. Я один з тисячів тих, що в новій неволі після тюрми, концентраційного табору і поліцейського нагляду, стаю до нової боротьби проти Мадярщини, в надії здобуття волі, і в ім'я замучених кладу скаргу на народ мадярів за всі побої, за рани і за кров, у вірі, що український народ заступиться за своїх синів.

Перед тобою, Український Народе, обвинувачую Мадярщину:

- за розбиття руського князівства наших предків Закарпаття і вбиття князя Лаборця,

- за поневолення українського народу Закарпаття,

- за закріпачення українського народу Закарпаття,

- за мучення українського народу Закарпаття на будовах замків, фортець, каштелів і латинських костелів,

- за продавання закарпатських кріпаків у неволю,

- за вигнання з міст Закарпаття українського населення,

- за ліквідацію руських церков у містах, за заборону русинам оселюватись у містах Закарпаття, - за нищення й фальшування документів про Закарпаття,

- на насильне переводжування русинів на протестантизм і проголошення русинів протестантами,

- за ув'язнення єпископа Василя Тарасовича і вигнання його з його монастиря та за знущання над іншими мукачівськими Єпископами,

- за недотримання пунктів договору про заключення Унії,

- за погірдливе відношення до мукачівських руських єпископів, за покладання їх суфраганами латинського єпископа,

- за заборону руським єпископам Закарпаття висвячувати руських священиків і будувати нові руські церкви,

- за побори десятини від русинів латинськими плебанами і протестантськими пасторами,

- за примушування русинів святкувати латинські свята,

- за забрання чудотворних руських ікон з Клокочова, Вовчі, Миколи і Павлова,

- за забрання Спішських руських парафій та парафій Липтова і їх златинизовання,

- за вигнання з руських сіл руських священиків і посадження туди латинських,

- за виготовлення плану цілковитої ліквідації руської Церкви на Закарпатті,

- за неохоту випустити з кріпацтва руських священиків навіть за викупне,

- за намагання зліквідувати руську богословську школу в Мукачеві,

- за погорджування руським священством і народом,

- за наганяння русинів у руські свята на роботу,

- за насилля над з'єдининими Мукачівськими єпископами зі сторони латинських ягерських єпископів,

- за висміювання руських богословів і їх віри і за переводжування їх на латинство,

- за роблення перешкод, щоби Апостольський Престол не канонізував Мукачівську єпархію, заборону засновувати руські школи по селах,

- за змадяризовання Потисся й Залісся,

- за матеріальне нищення русинів визискуванням магнатами, латинянами, протестантами, війнами, розбоями,

- за ставлення перешкод у засновуванні Кошицького, а потім Пряшівського вікаріяту й єпископства,

- за поступову ліквідацію руських шкіл, за мадяризацію руських шкіл,

- за закриття Літературної Спілки Пряшівської й заборону видавати руські книжки для народу,

- за арештування й биття Олександра Духновича та переслідування інших священиків,

- за поставлення Олександра Духновича під поліцейський нагляд,

- за атентат на життя Олександра Духновича, за стріляння на Адольфа Добрянського в мадярському парламенті,

- за стріляння на Адольфа Добрянського на вулиці Пешту, за атентат на Адольфа Добрянського в Ужгороді,

- за відмовлення допомоги руському населенню в роках голоднеч,

- за перекладування руської інтелігенції з Закарпаття в глибину Мадярщини,

- за назначування єпископами Закарпаття мадярофілів і мадярів,

- за насильне впровадження в богослуження руської греко-католицької Церкви мадярської мови, за видання мадяризаційних законів,

- за нелегальну мадяризацію,

- за витворення групи ренегатів із метою ведення пропаганди мадяризації,

- за настрашування свідомих русинів жандармами, робленням обшуків, переслідуванням за передплату чи читання руських газет,

- за будовання на руських селах мадярських латинських і реформатських костелів з метою мадяризації русинів,

- за нагінку на Володимира Гнатюка й запричинення йому важкої хвороби,

- за ожебрачення Закарпаття так, що стотисячі русинів Закарпаття були примушені іти в еміграцію в чужину,

- за святкування мадярами Міленніума – тисячоліття ювілею поневолення закарпатських українців,

- за ліквідацію всіх проявів руського культурного життя,

- за посилання між русинів до США мадярофільських агентів для пропагації між русинами - переселенцями в США мадярофільства,

- за планову мадяризацію греко-католицької Церкви Закарпаття, за введення мадярської мови до руських церков Потисся проти волі вірників,

- за забрання з руських церков і парафій в Потиссі руських і церковнослов'янських книг,

- за фальшування виборів до парламенту і за побої та вбиття багатьох русинів під час виборів,

- за насилля над Товариством св. Василія Великого в Ужгороді, за поставлення його під поліцейський нагляд і за постійну присутність поліцайта на засіданнях Товариства,

- за переслідування, мучення і ув'язнення мужчин і жінок, які під титулом повороту до православ'я поставились проти мадяризації церкви й школи на Закарпатті, і за їх несоромне відсудження на роки в'язниці,

- за заборону азбуки і введення мадярських букв до богослужебних книг руської Церкви,

- за мадяризацію назв сіл, гір, рік, хотарів, щоби так закрити первісні руські назви,

- за введення в першій світовій війні латинського календаря з метою мадяризації,

- за поставлення проти автономії греко-католицької Церкви Закарпаття,

- за повішення й розстріли соток закарпатських українців під час першої Світової війни,

- за вічну боротьбу проти української самостійности й вічне прагнення уярмити закарпатських українців,

- за фальшування історії,

- за вічне спільництво з ворогами українського народу в боротьбі проти українського руху боротьби за самостійність,

- за витиснення українського народу з низин, із споконвічної його землі в гори,

- за кроваве здавлення кожноразової спроби нашого народу визволитися з мадярського ярма,

- за постійне фальшування статистики про число українців на Закарпатських землях,

- за колонізацію Закарпаття німцями й мадярами,

- за планове тримання народу Закарпаття в неграмотності,

- за насильну мадяризацію прізвищ,

- за ліквідацію всіх культурних українських організацій і установ,

- за економічне нищення українського народу,

- за віддання нашого народу на сваволю й повне визискування жидам, які зробили його вічним довжником і підданим,

- за повсякчасне неузнавання природних прав нашого народу,

- за утримування постійної нужди на Закарпатті,

- за неузнавання української національности й надання народові поневолюючої назви: "мадярський рутен, мадярський русин, мадярський греко-католик, мадяр греко-католицького обряду тощо",

- за вічне прагнення до мадярсько-польської спільної границі коштом поневолення українського народу Закарпаття,

- за персекуцію українського духа й національности в інтелігенції й народі Закарпаття,

- за Лекс Аппоніяна, яким заперто всі українські школи Закарпаття, навіть і релігію заборонено вчити по-українськи й примушувано дітей молитись по-мадярськи,

- за закривання пропагандою перед світом своїх злочинів на українському народі Закарпаття,

- за спробу знову обманути закарпатських українців після програної першої Світової війни різними обіцянками, вирахованими на обман,

- за утримування на Закарпатті в роках 1919-39 плачених агентів Бродія, Фенцика і інших з завданням туманити народ, розбити його на москвофілів і "тутешняків" та ніяк не допустити до українського національного освідомлення закарпатців,

- за фальшиву пропаганду, поширювану в світі про Карпатську Україну,

- за висилання в роках 1938-39 на Карпатську Україну терористів,

- за насильне відобрання у 1938 році південних частин Закарпаття з Ужгородом, Мукачевим і Береговим,

- за окупацію Карпатської України, розбиття самостійної, незалежної держави закарпатських українців у 1939 році й нове поневолення народу,

- за розстріли полонених оборонців волі Карпатської України, ограбування трупів полеглих, за вбивання свідомих українських інтелігентів і селян, за ув'язнення тисячів,

- за переміни шкіл на тюрми, за побої, за відвезення ув'язнених в концентраційний табір,

- за насильну експортацію з Хуста єпископа Діонизія Нярадія, та насильне вивезення з Закарпаття оо. Василіян,

- за закриття українських гімназій, горожанських шкіл, торговельної академії й народних шкіл, за перемінення їх на мадярські,

- за палення українських книг з бібліотек Закарпаття,

- за матеріальну експлуатацію Закарпаття протягом років окупації, за причинення шкоди Закарпаттю в висоті понад три і півміліарда долярів,

- за персекуцію населення в роках окупації перекладуванням інтелігенції в глибину Мадярщини, за ув'язнення, мучення у в'язницях, розстріли й вішання,

- за знищення пам'ятників карпатоукраїнських будителів Митрака і Добрянського в Мукачеві і Ужгороді,

- за план виселити закарпатських українців із Закарпаття.

Народе мій!

Це уведені лише найголовніші точки обвинувачення. Мадярів обвинувачує кожна сторінка нашої історії, тому, – суди їх у своїй справедливості,

суди їх у своїй величі, як вільний і самостійний народ, народ з великою історією боротьби за свободу й самостійність,

суди їх гідно великих вчинків твоїх великих синів,

суди їх твердо й по-лицарськи, –

й відплати їм за все, що настраждали Твої сини й дочки, за час довгих

віків поневолення, – відплати їм і за побої, і за рани, і за кров!"

Серед напрямків діяльности була й легальна пропаганда. Зокрема, вона вбачалася у спробах видання літератури українською мовою легально. З цією метою на початку 1941 р. референт із пропаганди крайового проводу ОУН Василь Потушняк–"Донський", мешканець с. Осой Іршавського району, випустив у Виноградові накладом 1000 пр. "Наш календарчик. 1941". У другій половині червня 1941 р. у Тячеві вийшов накладом 1000 пр. "Збірничок гуцульських народних пісень "коломийок" В. Піпаша-Косівського, а на початку 1942 р. він же видав "Дві зірки… і інші оповідання для молоді". Всі три книги написані літературною українською мовою. Через структури "Юнацтва ОУН" книги розповсюджували по всьому Закарпаттю, а кошти за реалізацію йшли на потреби організації. Перший номер легального журналу "Гуцульське слово", випуск якого планувався здійснювати щоквартально, конфісковала поліція під час набору у друкарні в м. Тячеві.

Арешти почалися з квітня 1941 року

В'язнів надзвичайно жорстоко катували. Всі вони, окрім Андрія Ворона, трималися дуже мужньо, соратників не виказували. Андрієві Глуханичу вдалося втекти із в'язниці, а частина українських патріотів уникли арештів та суду. Угорська влада із пропагандивних міркувань не прагнула, щоби число засуджених збільшувалося, бо тоді довелося би визнати те, що заперечувала, – у Закарпатті існують і українці, і масовий український рух.

Після звільнень дехто із "ковнерівців" відновив зв'язки із ОУН-УПА. Цікавим є той факт, що, коли Червона армія наблизилася до Карпат, з проханням "зв'язати його з УПА, мовляв, мадярська армія згідна здати УПА зброю, тільки б УПА пропустило армію без бою" до Юрія Бандусяка звернувся угорський полковник Ожват – той самий, який керував слідством над "ковнерівцями". У грудні 1943 р. угорським військовим літаком до Будапешта вилетіла українська делегація на переговори, де між УПА та Угорщиною було укладено угоду про нейтралітет, а при угорському генштабі в Будапешті було утворену військову місію УПА. Цікаво, що з угорського боку в переговорах брав участь начальник генерального штабу генерал Ф. Сомбатгеї, за наказом котрого відбувалися ковнерівські судові процеси, а з українського – Є. Врецьона (Волянський), один із організаторів збройного опору Карпатської Січі угорській агресії в березні 1939 року.

Існування у роки Другої світової війни у Закарпатті в умовах нещадного переслідування окупаційним гортіївським режимом будь-яких проявів українства, крайової організації ОУН (Б), метою діяльности якої була незалежна українська держава, підтверджує український характер краю, єдність закарпатських українців зі всім українським народом.

Спогади в'язнів

Василь Худанич (1922–2006): "Каштель Ковнер було обрано не випадково. Це одноповерховий будинок з підвальними приміщеннями, який знаходиться далеко від дороги, обнесений муром і навколо нього старий парк. Підвальні приміщення стали місцем катувань, де застосовували всі найновіші засоби тортур. Крик катованих не було чути на вулицю, парк поглинав стогін жертв, мук, що його терпіли нові мешканці каштелю… Були підібрані слідчі з великим досвідом. Це були два поляки, які пройшли німецьку фашистську школу катувань на Західній Україні. Це були і місцеві німці-шваби, які знали історію Закарпаття, його традиції і звичаї. Це були колишні вчителі-русини, віддані святостефанській короні, які ненавиділи все українське. Нарешті, це були і угорці, з яких мало хто знав українську мову. Для одержання бажаних для слідства матеріалів об'єдналися всі антиукраїнські сили. Один і той же в'язень передавався з рук одного до рук другого ката. Не питаючи прізвища, кожний з них починав свою діяльність через застосування так званого бойового хрещення, тобто бив політв'язня куди попало, заставляв з опухлими ногами танцювати. Тільки після цього починався допит. Незважаючи на всі тортури, ковнерівці тримались мужньо".

Отець Юрій Станинець (1906–1994): "Мене катували і судили за те, що "брав участь у підпільній організації, яка ставила собі за мету прогнати угорських окупантів із Закарпаття". Після суду нас перевели через вулицю в школу. Там, на підлозі класу, лежав зі мною поруч молодий чоловік, років 25. Пошепки запитав моє прізвище. Коли я назвав себе, то він перепитав: "Не ви будете той письменник Станинець, котрого оповідання я читав у газетах?" Довідавшись, що це я, він з болем у голосі промовив: "Видно, мадяри хочуть знищити всю нашу творчу інтелігенцію". Ще встиг мені передати, що він з села Великі Ком'яти (Виноградівський район – І.Г.), вловив і прізвище – Козуб. Більше нічого він мені не зміг сказати, бо грубо закричав озброєний жандарм, щоб ми замовкли і не перешіптувалися".

Маргарита Бабота (1917–2009): "Рік 1942-й. Катівня Ковнер у Мукачеві переповнена в'язнями-чоловіками. Їх б'ють немилосердно. А хто вони такі, оті в'язні? Ну, свідомі закарпатські українці – студенти, вчителі, священики та інші представники інтелігенції. Узяти докупи – еліта народу. Їхня провина страшна! Всі вони – українці. Це найбільший злочин, непростимий гріх, який треба в корені зліквідувати.

…Коли мене арештували, на залізничній станції майор сказав одному фіакристові відвезти нас у Ковнер. Той відповів, що до скотобійні не везе. Майор показав йому таємний значок і фіакрист більш не противився. Після того, як передав мене ковнерівській сторожі – жандармам, майор відійшов. Там вже чекали й дивилися на мене із зацікавленням. На запитання, які книги мають для читання, сильно реготались, мовляв, буду читати… Я так знала, що в культурних державах політичні в'язні мають право читати і цим правом вони користуються.

Відвели мене у велике приміщення, де було багато в'язнів, які лежали на голій підлозі. Де в одного була голова, у другого були ноги… і так довкола. Мені дали покривало (коц), яке о 5-ій годині вранці взяли і вже ніколи більше не дали. Прийшлось у костюмі лежати на підлозі.

…У приміщенні, на великім письмовім столі, було повно інструментів для мучення, а за столом двоє слідчих… Наказали наставити долоні й почали бити по них пендриками. Я не могла з дива вийти, що то власне роблять, чому б'ють. Потім приказали мені зняти панчохи, лягти на брудну підлогу лицем вниз, тепер по підошвах, ревіли на мене, щоб я не дотикалась руками підлоги, а вільно їх держала. Коли думали, що биття досить, наказали встати й "потішили" мене проголошенням, що наступного дня будуть продовжувати… На щастя, мала я з собою штани, які опісля одягла й вони мене в майбутньому захистили від неабиякого сорому…".

Історична будівля зазнала занепаду

Як історичне явище "Ковнерівські" закриті судові процеси до 1991 р. були білою плямою в українській совєцькій історіографії про національно-визвольні рухи періоду Другої світової війни та після неї. Документальні матеріяли, які опублікував науковець Василь Ганчин "Знайдено в архіві. За сторінками вироків 1942 р." в обласній газеті "Новини Закарпаття" та інші публікації справі надали резонансу. І вже наступного року 4 липня за ініціятиви й організації "ковнерівців" – професора Ужгородського національного університету Василя Худанича та професора Чикагського університету Василя Маркуся – в м. Мукачеве відбулася зустріч побратимів через 50 років та науково-практична конференція. Тоді ж на будинку Ковнера було встановлено меморіяльну дошку, а отже в Мукачевому згадали про той внесок, який зробили "ковнерівці" в українську справу. Як підсумок – побачили світ дві книги спогадів учасників "Ковнерівських" процесів у співавторстві В. Худанича та В. Маркуся "За Українське Закарпаття" (1994) та "Український чин Закарпаття" (2003).

Місцеві очільники так і не спромоглися до гідного вшанування тих, хто виборював суверенну державу, а історична будівля зазнала занепаду. Міська влада мала намір перевести її в комунальну власність, а меморіальну дошку, встановлену за участи "ковнерівців", заховано подалі від людського ока. Процес припинила Закарпатська обласна організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" 2012 року, надавши проблемі широкого суспільного резонансу. Під керівництвом голови організації Олега Куцина 17 березня в Мукачевому відбувся велелюдний смолоскипний хід на честь Юнацтва ОУН, конференція, в якій взяв участь Голова ВО "Свобода" Олег Тягнибок, а 22 липня – урочисті заходи та науково-практична конференція до 70-х роковин "Ковнерівських" процесів. Щороку свободівці проводять пам'ятні заходи, як 19 липня цього року – марш вишиванок та мітинг-реквієм.

Професор Василь Маркусь (1922–2012) 18 липня 2012 р. надіслав учасникам науково-практичної конференції вітання з Чикаго, яке виявилося останнім. У ньому, зокрема, він зазначив: "Злочином, в якому нас звинувачували, було те, що ми хотіли захистити права нашого народу і припинити репресію нашої мови і культури. За це мене засудили на шість років тюрми та 10 років позбавлення політичних прав. Не зважаючи на те, що я тільки агітував за політичні права, але мене посадили в тюрмі до камери разом із небезпечними злочинцями. В грудні 1942 р. за сприяння міністріра внутрішніх справ Хорватії С. Кватерника, який звернувся до свого друга та однокласника Ф. Самбатгелі – міністра внутрішніх справ Угорщини – всіх було амністовано.

Багато чого сталося за останніх 70 років, але одне залишилося тим самим – наш заклик захистити права нашого народу, наших людей, і нашої землі. Сьогодні маємо самостійну Українську Державу, до котрої залучена і наша Срібна Земля, але навіть в тій державі є елементи, котрі хотіли б нищити нашу рідну мову, культуру та ідентичність. В час "Ковнерівських" процесів ми зустрічали подібні, хоч поважніші, загрози… Бортьба за Карпатську Україну не закінчилася в 1942 році. Після мадярської окупації Карпатської України прийшли ще жорстокіші окупанти – совєти. Але попри все те, бажання нашого народу мати свою мову, свою культуру, своє самовизначення ніколи не було знищене.

Сьогодні Закарпаття є частиною самостійної держави України. Але ми бачимо в політичних подіях, що самостійна держава не є точно те саме, що Українська держава. Я вітаю і підтримую Вас, академіки і науковці, що цікавляться Карпатською Україною і спробами захистити права українців на Закарпатті і деінде. Рівно ж заохочую Вас у вашій праці, бо наша історія і наше завдання ще не закінчене".

Далі буде

Під егідою Закарпатської "Свободи" готується перевидання книги-спогадів "ковнерівців" "Український чин Закарпаття", а також Степана Папа "Велика боротьба", рукопис якої понад 20 років зберігав академік, іноземний член НАН України Микола Мушинка в Пряшеві (Словаччина). Того самого Степана Папа-"Пугача", який 1942 року був автором нелегальної брошури "Обвинувачую Мадярщину". Дуже важливим для закарпатців нині є втілення ідеї створення в "палаці Ковнера" Музею-меморіялу визвольної боротьби Закарпаття, що потребує значних фінансових вкладень.

Ірина Гармасій

Теги: Ковнер

50 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати