Олег Куцин: «Мої батьки охрестили мене по два боки Карпат…»

– Пане Олеже, коли відчули себе причетним до процесів державотворення?

– Все почалося 1988-го, у 22 роки. До того часу фактично не знав, що таке Україна, що означає герб Тризуб та синьо-жовтий прапор. Одного разу побачив стяг на якомусь мітингу  у Львові, коли був студентом Політехніки, і мене це запалило. Також мало вплив виховання в сім’ї – батьки відзначали українські свята, здійснювали поїздки по місцях української слави. В дорозі завжди, пам’ятаю, звучала українська пісня, велися розмови про рідний край, про Україну. Тобто, мені з братом Миколою, який, на жаль, передчасно пішов з життя минулого року, закладалися не космополітичні цінності, а любов до свого, рідного. Також по маминій лінії багато членів родини загинули в УПА, або були виселені на Сибір. Тоталітарна система їх практично знищила, але в сім’ї про це не говорили. Моя майже 90-річна бабця відкрила мені очі на ці події у той час, коли я сам вже проявляв зацікавлення, більш детально – перед смертю.

– Родинне виховання мало вплив на подальше формування?

– Коли під час пар в Івано-Франківському інституті нафти і газу в «акваріумах» – великі аудиторії, де читалися лекції для всього потоку, виявляли бажання хоч би два студенти слухати пари російською, то викладач переходив на російську мову. Ми, кілька свідомих хлопців, протестували. У 1982-84 роках нас викликали в райком комсомолу, «виховували», і ми відчували до себе загострену увагу керівництва інституту. На третьому курсі мене призвали в армію, а потім я продовжив навчання у Львівській політехніці.  

– Строкова служба зробила Вас лицарем?

– Загартувала до певної міри. Я служив недалеко від Чорнобильської зони і демобілізувався за день до трагедії. Напевно у той день батьки молилися за мене.

– Тож коли Україна посіла у Вашому серці?

– У 1989 р. телебачення і газети почали говорити про «якусь Україну». Я мав обмежену інформацію, а тому не було відповідного розуміння. Більше мені розказував брат Микола, який вчився на стаціонарі у Львові, бо я працював на заводі і керувався загальнодоступною інформацією.

– Ваш внутрішній пошук «нового вітру» таки матеріалізувався?

– Так, я знайшов своє середовище та інтуїтивно відчув, що це моє… Я мав усвідомлення, що повинен долучитися до тих процесів. Не один раз задавав собі питання: чого варте те, чим я зараз займаюся?.. Розпадалася імперія, а я осторонь процесів. Я зовсім випадково зустрів у Тячеві знайомого, який ішов саме на засідання Товариства української мови, яке я шукав півроку, і пішов разом з ним. Ми збиралися у досвідченого просвітянина ще 30-х років пана Левдара на вул. Івана Франка. У нього в домі на другому поверсі все й відбувалося. Ми читали літературу про Україну, хто яку приносив, обговорювали, готували статті, розповсюджували неформальні, як тоді казали, газети – «Поступ», «За вільну Україну!». Ми їздили у Львів, купували ї за свої гроші. А коли у 1989 р. був створений НРУ за перебудову, я відразу долучився до організації, а потім брав активну участь у виборчій кампанії 1990 р. до Верховної Ради.

– Перші кроки у велику політику?

– Це були свідомі кроки… З 1990 р., коли звільнився із заводу «Зеніт» через обставини, які мені створили під час виборів, політика стала моїм пріоритетом. Ми свідомо створювали страйковий комітет в Тячеві під час ПУТЧу в серпні 1991-го. Ми друкували на друкарській  машинці тексти, які передавали по радіо «Свобода», вивішували на стенді РУХу, щоб люди були поінформовані. Кадебісти приходили і їх фотографували. Пам’ятаю, як отримали інформацію, що з райкому партії вивозять документацію. Ми не мали змоги, як у Львові, вилучити ці документи, а організували стеження за машинами. Так, 1991 року всі партійні архіви Тячівського району трьома машинами вивезли у с. Вільшани, де їх спалили у печах. Які саме це були документи, можна лише здогадатися, або співставити на основі львівських – списки стукачів, плани їхні тощо.     

Також свідомо поїхав в Київ на голодування із студентами, коли побачив по телевізору акцію протесту. Сказав своєму товаришу: «Василю, що ми тут робимо? Там будується Україна, а ми п’ємо пиво. Я завтра їду до Києва». Він теж погодився, але так і не зміг поїхати через стан здоров’я, проте мені оплатив таксі до столиці. Уявіть, о шостій ранку збираю рюкзак, а в дверях з’являється чоловік: «Таксі до Києва замовляли?». Таксист мене завіз тоді до самого табору голодуючих на майдан Незалежності. Там, серед тисячі наметів, більше тижня стояв і мій, з написом «місто  Тячів». Нас троє із Закарпаття голодувало, другий – Едуард Шуфрич, який нині очолює в області УНА-УНСО, та ще один ужгородський студент, але не місцевий.

– Це був Ваш перший політичний майдан? Чим він запам’ятався?

– Перший та не останній… На третій день голодовки ми здійснили план по захопленню плацдарму перед Верховною Радою. Кожен день робили марші по Києву, піднімали молодь, яка активно долучалася до табору голодуючих. Перед  Верховною Радою стояло чотири шеренги міліціонерів, через які треба було пробитися. Хлопцям вдалося перекинути намет і спальник через міліцейський кордон, якогось хлопа штовхнули туди, міліція заметушилася, і ми в той момент прорвалися. Забили цвяхи між плити і встановили намет. Посідали, скрутилися руками, на голові пов’язки «Голодую». Міліція тоді ще була совєцька і не знала, як поводитися. Це сьогодні ідуть в рух кийки та сльозогінний газ… Так в історію увійшли два табори голодуючих – верхній, малий, перед Верховною Радою, та нижній, великий, на майдані Незалежності.

– Із нинішньої команди свободівців хто був з Вами?

– Олег Тягнибок, Андрій Міщенко, наш Руслан Поливко із Мукачева… Але тоді я їх ще не знав. У нинішній «Свободі» половина членів партії, які тоді голодували на майдані. Був ще один цікавий момент. Коли серед молоді супротив наростав, Верховна Рада прийняла рішення створити погоджувальний комітет для переговорів – по п’ять народних депутатів від більшості та меншості, і п’ять представників від голодуючих, до якого включили і мене. Однак стало погано дівчині із Партії зелених, і я з товаришами змушений був її перенести на майдан. За цей час переговори вирішили провести на півгодини швидше і я не встиг повернутися. Так я не потрапив до історичної групи на переговорний процес. Я, до речі, був проти завершення голодовки, бо наші вимоги прийняли тільки частково – три із п’яти пунктів. Тоді так і не розпустили Верховну Раду, як ми вимагали, не призначили нові вибори. Якби тоді вдалося «дотиснути» всі вимоги, сьогодні Україна була б у зовсім іншій ситуації. Наші так звані демократи переконали керівництво табору, що це й так багато зроблено. Думаю, що ми зарано здалися, треба було домагатися виконання всіх умов. Але ми були молоді, недосвідчені. Ось таким було моє перше політичне загартування.

– Як Вас помітили у таборі голодуючих?

– Завдяки моєму товаришу з Ужгородського університету, який знав актив і мене запропонував. Хоча у мене й на гадці не було «піаритися», а тільки чесно витримати все до кінця. Біля мене голодувала Лариса Скорик. Тільки завдяки їй я не замерз на майдані, бо кияни її пізнавали – була активним депутатом. Їй принесли кілька бушлатів, один з яких дістався мені.

Мою маму на заводі називали «Мама РУХу»

– Батьки, дружина не знали про Ваш особистий майдан?

– Знали, що поїхав до Києва у справах… Побачили мене в останній день голодування по телевізору з пов’язкою на чолі, коли всі кричали «Ура!..». Батькам за мою діяльність і погляди діставалося сповна. Коли відбувалися в Тячеві установчі збори по створенню РУХу, то я мав встановити синьо-жовтий прапор у залі замість червоно-лазурового. Ще збори не закінчилися, як моїх батьків вже викликало керівництво заводу, КДБ і показували їм фотографії, на яких я замінюю прапори, кидаючи комуністичний на підлогу. Мою маму на заводі «Зеніт» називали «Мама РУХу», довгий час тримали її в психологічній ізоляції, директор забороняв з нею спілкуватися, погрожуючи людям  звільненням. Працівники заводу боялися до неї підходити, хоч вона працювала заступником директора з будівництва. На неї було підготовлене подання на звання «Заслужений будівельник СРСР», але за умови вступу в комуністичну партію. Мама відмовилася принципово, ще й тому, що її мати сказала, що її прокляне… В дитинстві я бачив свою маму дуже рідко, як і батька, інженера-будівельника, котрий постійно був зайнятий на будівництві доріг та нових будовах. Нині мама шкодує, що мало приділяла дітям уваги, а більше віддавалася «дурній» роботі.

– Як Ви стали націоналістом?

– Після ейфорії…, що Україна відбулася – на початку 90-х. Підготовка до референдуму, сльози на очах.. А потім – фатальна помилка наших шістдесятників, які були на той час антикомуністами, і вирішили піти шляхом переконання комуністів. Тобто, вони насправді вірили, що зможуть перевиховати комуністів на патріотів України, як у Прибалтиці. А комуністи повелися дуже хитро – вам вагон синьо-жовтих прапорів, а нам заводи і фабрики. Комуністична група «239» розпочала процеси прихватизації, а наші демократи казали, що їм мало два вагони прапорів – вимагали три. Поки вони махали прапорами, створювали Галицькі асамблеї, комуністична банда приватизувала підприємства. Потім, маючи фабрики і заводи, кожні наступні вибори підкуповували голоси, готували заміну собі подібних, по своїй ментальності й світогляду. У нас, фактично, відбулася підміна еліти. Якщо у Східній Європі, Прибалтиці відбулася зміна влади, бо комуністи були усунуті, у нас залишилася таж партноменклатура і їх вихованці. Зміни влади ще не відбулося – з окупаційної на нову, європейську, відбулася і відбувається передача влади. Тому й у нас така ситуація в державі.

– Як, все ж таки, вирвалися з демократичного табору і стати націоналістом?  

– Це сталося не еволюційним шляхом, а революційним. Змінила все підготовка до референдуму, який мав проголосити на Закарпатті автономію за прикладом Криму, до речі, за ініціативою угорців. В Закарпатській облраді всі вже змирилися з тим.  А ми з товаришем вирішили написати листівку із закликом до боротьби. Надрукувати її у нас не змогли, бо всі боялися. Після довгих пошуків все ж ми її виготовили в друкарні м. Стрия, яка була в підпорядкуванні Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України». Там я вперше потрапив у середовище, яке називало себе націоналістами, і познайомився з молодим журналістом, письменником Романом Ковалем. Зустріч з ним для мене була знаковою, бо саме під його впливом я сформувався як націоналіст. Ми надрукували й розповсюдили листівки в Тячівському, Рахівському і Хустському районах, а в Ужгороді поклали на стіл  кожному депутату в сесійній залі. На початку сесії виступив Леонід Кравчук, а угорські депутати йому пожалілися на листівку. «От бачите, до чого можуть привести не обдумані ініціативи». – Сказав тоді Леонід Кравчук, і  запропонував перенести це питання на наступну сесію. Відтоді це питання вирішується по нині. Саме тоді я вирішив стати членом ДСУ, яке на той час очолював багатолітній політв’язень Зеновій Красівський. Після його загадкової смерті партію очолив Роман Коваль, у якого я був першим заступником.

– Які гасла висувала ДСУ?

– Радикальні, навіть дуже. Пройшов час і ми прийняли рішення не працювати на Західній Україні. Ми свідомо на Галичині не будували свою діяльність, бо там і без нас було кому працювати на Україну. Ми розуміли: якщо не підняти Центральну Україну, то Україна не відбудеться. Саме тоді я прочитав роман Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», який остаточно сформував мій світогляд. Ми працювали у Черкаській, Кіровоградській, Київській, Рівненській, Полтавстькій, Запорізькій областях. Перенесли свою основну діяльність в околиці Холодного Яру, де опитували людей, проводили експедиції, відкривали перші пам’ятники. Місцеві нас виганяли: «Что Вы здесь делаете? Зачем этих бандитов поднимать?». А зараз Холодний Яр притягує до себе тисячі українських патріотів. Я особисто, щороку віддаю шану холодноярським козакам…

–  Як звела Вас доля із ВО «Свобода»?

–У той час ДСУ мала досить сильні позиції в центрі України, а СНПУ, нинішня ВО «Свобода», – на Заході. У 1998 р. ми вирішили об’єднати зусилля і створили виборчий блок «Менше слів!», з яким пішли на вибори. Тоді я й познайомився із Олегом Тягнибоком під час роботи у виборчих штабах. Олег Тягнибок єдиний став депутатом Верховної Ради від нашого блоку як мажоритарник, а ми за партійними списками не пройшли. З часом ДСУ не пройшла переєрестрацію, а трансформувалося в Історичний клуб «Холодний Яр», який очолив Роман Коваль.  

–  І, насамкінець, про Ваше народження у Івано-Франківську…

–  Мене народили в Івано-Франківську батьки-студенти, за місяць до захисту диплому. А я з часу народження проживаю на Закарпатті. Це моя рідна українська земля. Батько мій родом із Нересниці, і вся моя родина в Нересниці, і прізвище моє Куцин – чисто закарпатське. І виріс я в сім’ї, де завжди звучала українська мова і пісня. А недалекі люди сприймають мене чисто по-містечковому – «прийшляком» із Галичини. Це мої дорогі батьки охрестили мене по два боки Карпат, за що я їм дуже вдячний.

– Чому треба «змінити все на користь українців», як пропонує «Свобода»?

– Відбувається цинічний визиск української землі і її народу багатіями, в основному, не українцями. Він відбувається по всіх напрямках – економічному, соціальному і духовному. Тому тільки докорінні зміни, які пропонує наша партія, можуть спасти Україну від такої плачевної ситуації.

Теги: Куцин, Свобода

12 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати