1. Дана кампанія принципово відрізняється від виборів 2006 і 2007 рр. Тоді президентська команда самоусунулася від того, щоб серйозно займатися виборами, і залишила їх напризволяще. Помаранчеві сили ішли кількома колонами і жорстко поборювали одна одну, об’єктивно підігруючи Партії регіонів. Зараз же президентська команда максимально щільно контролює усі виборчі процедури, починаючи від прийняття нового виборчого законодавства, комплектування ЦВК, нарізки округів і так далі. На кожному наступному етапі кампанії контроль буде усе більш жорстким. Робиться абсолютно все для створення у майбутньому парламенті пропрезидентської мінімум більшості, а максимум – навіть конституційної більшості.
Якщо остання під великим знаком питання, то у першій не сумніваються навіть опозиціонери. При цьому йдеться не про коаліційну більшість, а про набрання однією Партією регіонів мінімум 226 мандатів. Тому ні про які кілька колон проурядових сил зараз не може бути й мови. Хіба що можуть бути задіяні якісь технічні кандидати (партії), які підігруватимуть основній силі, але не подолають прохідного бар’єру. Також президентська команда зацікавлена у перемозі якщо не в кожному з 225 мажоритарних округів (таке можливо тільки в тоталітарному суспільстві), то мінімум у 150. Через це щільно контролюється ситуація в усіх без винятку округах.
2. Опозиція зараз критично ослаблена – як у суб’єктивному плані, так і об’єктивно. Суб’єктивно опозиції гостро бракує нових облич. Великим плюсом для неї є об’єднання шести найбільш структурованих партії, їхня готовність сформувати єдиний список на базі «Батьківщини».
Але цей список може розчарувати виборця, бо там будуть десятки ветеранів політичних баталій останніх десяти-двадцяти років і лише пара-трійка нових, але впізнаваних фігур – скажімо, лідерів афганців, чорнобильців чи дрібних підприємців. Нині багато мовиться, ніби нових лідерів дасть вулиця, але з кожним днем у це віриться усе менше.
Ще гіршою є об’єктивна ослабленість опозиції. Останнім часом вона виступає переважно під двома гаслами – «Свободу політв’язням» і на кілька тонів тихіше «Геть Табачника». При всьому їхньому резонансі тільки цих двох лозунгів мало для повноцінної кампанії. Якоїсь реальної розгорнутої альтернативи до соціально-економічного курсу влади так і не висунуто. До того ж чимало опозиційних сил не увійшло до об’єднання, тому вони усіляко відтягуватимуть від нього голоси, як то вже не раз було на різних проміжних місцевих виборах. Свідомий опозиційний виборець боїться, що він голосуватиме за майбутню «тушку», що його голос у кінцевому підсумку піде на користь влади.
3. Такої байдужості електорату до парламентських виборів ще не було за всю їх історію. Демократія поки не увійшла у плоть і кров українців. Почасти це пояснюється нинішньою посткризовою ситуацією – людям просто не до політики. Але ще більшою мірою ситуація зумовлюється масовим розчаруванням виборців у кумирах останніх років. Рівень суспільної недовіри до всіх і вся просто вражає. Водночас в Україні зараз відсутня яка-небудь більш-менш чітка і стала громадська думка, нема твердо сформованих уявлень про те, що таке добре і що таке погано.
Тому на цих виборах ключову роль відграватимуть політичні технології. Можна висловитися і гостріше – маніпуляція свідомістю рядового виборця сягне небаченого раніше розмаху. Воно й не дивно, бо якщо власної думки немає, цей вакуум обов’язково буде заповнено професіоналами.
4. Вся інтрига зводиться до протистояння на виборах представників великого капіталу і середнього бізнесу. Останні будуть максимально активними у мажоритарних округах. Для багатьох мандат – єдина запорука виживання. Масово скуповувати голоси, як олігархи, вони теж навряд чи зможуть. Тому очікуються дещо більш цивілізовані форми витрачання виборчого фонду – на різні соціальні і культурні проекти (типу облаштування майданчиків для відпочинку, фінансування мистецьких акцій тощо). Адекватні своїй посаді сільські голови зможуть використати цю ситуацію на користь усій громаді.
5. Геополітичні і загалом ідеологічні чинники на цих виборах відіграватимуть мінімальну роль. На сьогодні електорат не пов’язує перспектив України ані з євроінтеграцією (ЄС сам тріщить по швах), ані з Кремлем, котрий занадто демонстративно веде недружню щодо офіційного Києва політику. Тому на виборах не очікуються ані якісь чітко проросійські сили, ані прозахідні. Правда, очікується певний сплеск активності націонал-радикалів. Але це, швидше, виняток із загальної картини деідеологізованих виборів.