Скромність і талант

За два дні у Берегові лауреат Шевченківської премії встиг відвідати редакцію газети «Берегово», українську гімназію, бібліотеку Закарпатського угорського інституту, побачитися із університетськими друзями та відповісти на запитання журналіста

Скромність і талант

Інколи обдарована людина, яка своїми здобутками прославляє рідний край,  державу, спричиняється до культурного розвою, врешті, просто кваліфіковано і сумлінно виконує свою роботу –  не цінує себе, своє значення для суспільства. Ми звикли, що на вершині часто опиняються найспритніші,  а не найгідніші, особливо якщо останні є скромними, подеколи навіть невпевненими. У той же час, за висловом Ліни Костенко,  пронизлива «бездарність отари пасе»,  не маючи ані крихти таланту, нахаби поводяться ледь не як боги.  Можливо, воно й на краще, що достойних людей прикрашає скромність та простота, адже саме так вони залишаються доброзичливими, приязними,  щирими, а головне – справжніми. Мову вестиму про цьогорічного лауреата Шевченківської премії, автора багатьох поетичних збірок   Петра Мідянку.

Історія нашої зустрічі дуже цікава, а тому розпочну саме з неї. Нещодавно у Берегівській гімназії вчителька (водночас коректор газети «Берегово» ) Василина Кордонець провела відкритий урок про свого колегу на тему «Петро Мідянка – лауреат Шевченківської премії», на якому вдалося побувати і мені. Гімназисти  зацікавлено знайомилися з його біографією і творчістю, у них виникало безліч запитань щодо неординарної, високоінтелектуальної поезії нашого земляка, так що і я запалилася бажанням більше дізнатися про цю напрочуд цікаву людину. Завдяки журналістським зв’язкам, у моїй адресній книзі таки з’явився телефонний номер Петра Миколайовича, і невдовзі я почула його тихий, спокійний голос. Ми швидко та легко домовилися з ним про бесіду в Мережі, але за кілька днів він повідомив, що приїде до нас у Берегово. Отак пощастило! Буде інтерв’ю в реалі!

Отож у понеділок, як і домовлялися, ми з Василиною Кордонець  чекали Петра Миколайовича біля Берегівської райдержадміністрації. Перші мої враження були незабутніми: цілком звичайний чоловік середнього зросту, привітний та енергійний,  вийшовши з автівки, стояв на тротуарі і роззирався навкруги. Коли ми підійшли і назвалися, він тепло привітався – і почалося обговорення, так би мовити,  плану наших подальших дій. Знайомство з Береговом розпочалося із обласного архіву, згодом було спілкування «в натурі» Петра Миколайовича із «фейсбуківським» давнім знайомим із Імстичева Денисом Доброю. А відтак ми опинилися в редакції газети «Берегово», де відбулася тепла зустріч старих знайомих – генія слова Петра Мідянки, головного редактора Михайла Папіша та заступника начальника міськуправління освіти Світлани Чирибан.  Коли ж ми сіли за «круглий» стіл, Петро Мідянка люб’язно відповів на  мої питання.

– Петре Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про свої перші поетичні спроби. Що зумовило їх написання: книги, учителі, врешті-решт, гени? Тобто, чому людина стає письменником?

– Перші мої рядки були незграбними, написані дитячим почерком, проте я вперто йшов цією дорогою, багато писав. Серед моїх підліткових спроб було з десяток недосконалих речей, які я згодом відшліфовував. Я прагнув, аби мої твори побачили люди, тому у восьмому класі перші 4 вірші подав до тячівської районної газети «Дружба», головним редактором якої тоді був Віктор Дрогальчук, з яким підтримую контакти й дотепер. Далі я писав наполегливо й настирливо… а Проблемою було те, що для друку потрібні були вірші відповідної тематики – прославляння радянської влади, проте я завжди любив писати про природу нашого краю. Це мій улюблений мотив, як знаєте, і по сьогодні.

– У ваших творах – багато прізвищ, імен, відомих і не знаних широкому загалу діячів культури і простих людей. А хто найбільше вплинув на Ваше становлення як людини і як митця?

– Як на людину – найперше мали вплив батьки, а як на митця – багато хто, зокрема, творчість американського письменника Джека Лондона, представників «розстріляного відродження», Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри тощо.

– Ви маєте різні літературні нагороди, проте Шевченківська премія – це в Україні, безумовно, найвагоміша відзнака для митця. Якими ж були Ваші відчуття, коли Ви опинилися у списку кандидатів? Ви мріяли про перемогу?

– Я не потребував якоїсь слави, всеукраїнського визнання. Навіть подати заяву на конкурс – була ініціатива моєї дружини Людмили Загоруйко. Звичайно, подумки мріяв стати переможцем, проте всерйоз цього я не очікував. Але таким визнанням я, звичайно, дуже задоволений.

– Хто привітав Вас першим із присудженням цієї високої нагороди?

– Мене повідомив про мою перемогу Василь Герасим’юк, член Шевченківського комітету, який сказав лише два слова: «Присудили… Тобі…». Згодом була ціла злива телефонних дзвінків. Жінці я спершу не казав, хотів зробити сюрприз. Коли прийшов додому зі школи після уроків і повідомив їй про перемогу, вона дуже зраділа, а вже за кілька хвилин про це знав увесь Широкий Луг. Згодом дзвонили із обласного керівництва – Андрій Сербайло, а Олександр Ледида привітав на сайті ОДА.

– Часом високі нагороди роблять людину інакшою. Чи відчуваєте Ви певні зміни у Вашому житті після цього великого досягнення?

– Я не маю зіркової хвороби: який був, таким і залишився. Не розумію навіть, як це може вплинути на людину, адже я до і після Шевченківської премії залишився тією ж людиною, продовжую писати вірші та есеї і викладати у школі…

– За Вашими словами, школярі не сприймають Ваших віршів. Але під час проведення у Берегівській гімназії відкритого уроку з літератури рідного краю, я побачила, що гімназисти зацікавлені Вашою поезією. Що, на Вашу думку, найбільше впливає на сприйняття поетичних творів?

– Виходить,  у Берегсасі толкові гімназисти, як у часи Заклинського й Пачовського. А взагалі, для учня є важливим певний рівень, аби розуміти літературу. Думаю, до моїх віршів молодь ще не готова, адже вивчають вони у школі зовсім інше, та й цікавляться здебільшого також іншим. Тож не завжди варто скаржитися на складність того чи іншого твору.  До прикладу, є десятки блискучих метафор і у Шевченка, як ось: «слова дощем позамивало, і не слова, і не дощем», – проте далеко не кожен і їх розуміє. Потрібен певний інтелектуальний досвід. І потрібен хороший учитель, звісно…       

– Чи не плануєте в майбутньому зробити своєрідне турне містами та селами Закарпаття? Думаю, це стане великою радістю для прихильників Вашої творчості…

– Ні, не планую, адже я залежний від своєї основної роботи. Мені потрібно заробляти свій хліб, а для таких мандрівок я повинен брати відпустку за свій кошт, та й заміну на роботі не так легко організувати. Усе ж я мав багато презентацій, зокрема у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, у деяких містах Закарпаття. Проте, щоб полічити усі міста, де я спілкувався з читачами, вистачить пальців на двох руках. Ось нещодавно мене запрошували зробити турне в Донецькій області із «Віршами з поду», але, на жаль, задум не вдався.

– Нам відомо, що освітянській діяльності Ви присвячуєте усього себе. Чи відчуваєте таку ж віддачу від Ваших учнів?

– Звісно, бувають у кожного вчителя такі учні, якими можна пишатися.  Але їх – одиниці. Та я й не прагну іншого, адже маса ніколи не буде ні поезію читати, ні оперу слухати, ні балет дивитися. Це для більшості є зайвим, обтяжливим, їм цього не потрібно. Але є учні, якими я тішуся, за яких радію, які й справді понесли у світ передані мною знання. 

– «Луйтра в небо» – це вибране, де, окрім поезій, вміщені й есеї. Якою буде наступна книга – поетичною чи прозовою?

– Я ще не сформував наступної книги, проте думаю, що це буде передусім есеїстика. Матеріалів ще повністю немає, адже вдома проводиться ремонт, який забирає багато сил і часу, але все ж мої есеї пишуться. А далі вже залежатиме від видавництва, коли мою наступну збірку побачать українці.

– Яке Ваше ставлення до мережевої літератури? А яка у Вас бібліотека вдома?

– Думаю, чудовою можливістю не лише для мене, але й для всіх є Всесвітня Павутина. Адже саме там можна знайомитися не лише із періодичними виданнями, але й завантажити безліч книжок різних авторів, яких часом важко знайти у бібліотеках чи книгарнях. До слова, мій блог знаходиться на сайті Закарпаття онлайн. А щодо моїх домашніх «літературних скарбів» –  вони налічують близько 4 тисяч книжок, серед яких є навіть видання 20-х років минулого століття, твори різних авторів – Пушкіна, Лермонтова, Плужника, Антонича тощо, також багато журналів минулого століття, які я передплачував, аби бути в курсі літературного процесу, зокрема «Літературна Україна», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение». Так ще за своїх часів робили Тичина, Загребельний, Олійник.

– У яких видавництвах виходять Ваші збірки? Чому їх майже немає у крайових книгарнях?

– Мої збірки видавалися в «Лілеї», «Темпорі», «Критиці», «Карпатах». Нема в книгарнях – значить, розкупили.  А в бібліотеках повинна бути збірка «Марамороський розлом», яка видана за державний кошт і не призначена для продажу.

– З ким із великих українських поетів підтримуєте зв’язки? З ким звикли спілкуватися?

– На жаль, із Ліною Костенко – ні. Але маю гарні відносини із Оксаною Пахльовською, Оксаною Забужко, Юрієм Андруховичем, Іваном Андрусяком, Василем Герасим’юком та багатьма іншими. У своїй телефонній книзі маю безліч номерів цікавих людей, визначних постатей, українських і закордонних письменників, поетів, журналістів, художників, режисерів. Одним словом, моя телефонна книга – цінний довідник елітних постатей (посміхається). Цікаво, що після вручення Шевченківської премії «повоскресало» багато моїх однокурсників, які також з того часу почали все більше поповнювати телефонний список.

– Як часто Вас турбували журналісти після Вашого тріумфу?

–У перші дні телефон розривався, лунали дзвінки, блискали спалахи теле- та фотокамер не тільки у вільний, але й подеколи у незручний для мене час. Часом турбували дзвінками під час уроків. Навіть нині Наталка Зотова скинула мені свої передачі на флешку. Зізнаюсь, трохи вже втомився від журналістів і телевізійників. Вам, Тетяно, дуже пощастило, що я погодився на це інтерв’ю (усміхається).

– Що Ви читаєте зараз? А що побажаєте тим, хто не цікавиться літературою?

– Більшість книг, що потрапляють мені в руки,  зараз я просто переглядаю, ознайомлююсь з ними. Ось нещодавно мені переслали книгу Володимира Кришеника «Спогади про батька», обов’язково читаю різну періодику. Молоді пораджу активно стежити за літературним процесом у Мережі, у пресі, за анонсами та анотаціями. Безумовно, що в нас час читання вкрай важливе, адже є потреба слова, потреба бути почутим і зрозумілим. А загальна культура спілкування бере  свої початки з літературних джерел.  

– Які відчуття виникають, коли згадуєте про іншого закарпатського лауреата Шевченківської премії, свого тезку Петра Скунця? До речі, чи привітали Вас Дмитро Кремінь, Мирослав Дочинець?

– Петро Скунць – письменник іншої епохи, шістдесятник, який мав свої смаки і вподобання. Моя поезія не має ніякої схожості з його, вона є цілком відмінною – в стилістиці, способах висловлення, літературних традиціях. Дмитро і Мирослав вітали мене, щоправда, Кремінь дзвінком, а Дочинець смс-повідомленням.

– У що вклали отриману премію?

– Тепер з дружиною робимо вдома ремонт. Дякувати Богу, вже покращуються  умови в нашій оселі. Решту залишили в банку на депозиті. Якщо вдасться, через деякий час плануємо відвідати  святі міста – Єрусалим, Вифлеєм.

– Щиро дякую за розмову, бажаю натхнення для нових книг.

Наступного дня Петро Миколайович на запрошення В. Кордонець побував у гімназії, де на зустріч із іменитим письменником зібралося чимало учнів, учителів, працівників міськуправління освіти. Відбулася цікаво розмова про крайову літературу в контексті світової, про  специфіку поетичного слова. Із великим задоволенням присутні слухали поезії у виконанні автора. Згодом лунали запитання про особливості творчості, особистого життя, церемонію вручення премії тощо.

А після обіду Петро Миколайович попрацював у читальному залі бібліотеки Закарпатського угорського інституту, оглядав старовинні пам’ятки Берегова.  Та настала мить прощання, і,  пообіцявши навідатися сюди ще, він  поїхав до Широкого Лугу.

Ось такими незабутніми були для нас перші дні цього тижня. Щиро дякуємо знаменитому гостю за виявлену увагу, маємо надію, що йому сподобалося в нашому місті, чекаємо із нетерпінням на його приїзд і бажаємо не зупинятися на досягнутому, адже такі люди, як Петро Мідянка, гідні  Нобелівської премії.

Тетяна Сойма для Закарпаття онлайн

14 травня 2012р.

Теги: Мідянка

Коментарі

НОВИНИ: Культура

14:26
До участі на здобуття премії ім. Скунця в Ужгороді допущені 3 книги
11:22
/ 3
У Львові побачила світ книга "300 імен Рахівщини"
09:48
Вийшла нова, третя книга Тетяни Літераті "Втрачений Ужгород. Професії та підприємства"
16:45
На Закарпатті 2 осіб не допустили до складання ЗНО з англійської через підвищену температуру
16:03
Живопис Роберта Товта та скульптуру Василя Сочки презентували в Генконсульстві Угорщини в Ужгороді
10:33
Закарпатський муздрамтеатр закриє сезон "вільною" виставою-гумориною просто неба "Швейк швендяє містом"
10:39
Експозицію археологічних знахідок представили в обласному краєзнавчому музеї в Ужгороді
09:40
Обласний ляльковий театр в Ужгороді закрив сезон виставою у вікнах
02:26
Оголошено короткі списки ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
20:32
Закарпатцям вручили обласні премії у галузі культури та мистецтва
09:56
Фестиваль "Рекітське сузір’я" на Міжгірщині цьогоріч – в онлайн-форматі
10:37
У Мукачеві урочисто відзначили лауреатів міських премій імені Духновича
09:32
В Ужгороді відзначили 75-річчя Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Легоцького
09:48
/ 2
У Мукачеві триває виставка картин художників-учасників живописного пленеру "Мукачівська весна- 2020"
09:55
Лауреатку міської літературної премії імені Мейгеша визначили у Мукачеві
09:47
/ 1
До 17 червня на Закарпатті очікують рішення уряду щодо утворення 6-ти районів
00:36
В Ужгороді симфонічний оркестр дав "захищений" концерт перед філармонією
14:17
Закарпатський народний хор готується до відзначення 75-річчя колективу
09:28
Виставку картин "Життя в карантині" презентували в Ужгороді
04:00
/ 1
У Закарпатському муздрамтеатрі дали друге, "мюзиклове" життя виставі "Здрастуйте, я ваша тітонька"
18:03
У Мукачеві відкрили виставку робіт випускників дитячої художньої школи ім. Мункачі
17:29
/ 1
В Ужгороді восени пройде перший "Карпатський Гірський Міжнародний Кінофестиваль (CMIFF)"
16:40
У Мукачеві представлять роботи учасників пленеру "Мукачівська весна-2020"
12:39
Вийшло друком "Дерево безсмертя" закарпатського письменника Дмитра Кешелі
11:47
На Закарпатті визначили переможців конкурсу ім. Ірлявського "Моя весна"
» Всі новини