Порожні кошари, або Чому на закарпатській Воловеччині вівці стали екзотикою

Окремо хотів би сказати про вовну, з якої пряли нитки й плели шкарпетки, светри. Вимите та вичесане руно везли в Пилипець, де знаходилося велике валило та ступа. Тут валяли сукно, з котрого потім шили уйоші (верхній одяг верховинців. — Авт.) та гуні. По кілька овечок на обійсті мав кожен селянин.

Нині ж на Воловеччині розводити їх ніхто не поспішає. На весь район зараз налічується всього-на-всього 1900 голів. Чому ж так сталося, що тварин, які годували й одягали верховинців споконвіку, зараз не тримають? У відповідь начальник управління агропромислового розвитку Воловецької РДА Віктор Дурневич перераховує. По-перше, закупівельні ціни на м'ясо тепер вельми низькі. По-друге, на місці немає переробних підприємств, а транспортування продукції вівчарства в інші регіони економічно невигідно. По-третє, вовну нині ніхто не закуповує, вона просто пропадає. По-четверте, вівці, зазвичай, пасуться на полонинах, а зараз із цим багато клопоту, бо хто ж доглядатиме в горах кілька овець? Винаймати ж пастуха і дорого платити за ці послуги невигідно. Ось тому й не хочуть селяни займатися вівчарством. Наразі 190 голів утримується тільки в гірському підрозділі Закарпатського науково-дослідного інституту агропромислового виробництва, що у Нижніх Воротах.

Є, правда, й кілька фермерів, які працюють собі на збиток. Приміром, Іван Шекмар із Скотарського вже впродовж багатьох літ випасає свою невеличку отару (50 голів) на Плаю. Аби якось звести кінці з кінцями, на літо долучає до своїх ще й чужих овець на випас. Овечий сир, бринзу та вурду продає своїм же землякам. А ось вовну вимінює в сусідній івано-Франківщині на готові ліжники, котрі після збуває. Це такий собі бартер. Торік Іван Васильович отримав із бюджету дотацію, якщо її так можна назвати, бо було це аж 1940 гривень за весь 2006 рік. А цьогоріч отримає й того менше, бо згідно з Постановою Кабміну № 348 від 1 березня 2007 року дотуватиметься тільки приріст поголів'я вівцематок і ярок старше одного року, тобто, якщо пан Шекмар не збільшив свою отару, то не одержить нічого.

Дещо краще становище в іншого фермера з Волівця. Ілля Рейпаші має 78 овець. Він на літо наймає чабанів. Аби вижити, доводиться добряче покрутитися, адже вівчарям треба платити зарплату. Як і його колега зі Скотарського, Ілля Михайлович вовну збуває по бартеру в сусідній області. Сир, бринзу та вурду реалізує населенню, а от баранину продає в ресторани, кафе, шашличні. До речі, зі збільшенням напливу туристів у районі зростає й кількість замовлень на баранину. Минулоріч цьому ґазді трохи поталанило. Для підтримки, мовити б штанів, йому з обласного бюджету було виділено 12,6 тисячі гривень та з державного — ще 7,1 тисячі. Гроші невеликі, але все ж якась поміч.

Є на Воловеччині ще кілька газдів, котрі мають по десятку овець, однак і вони займаються вівчарством не з вигоди, а через те, що не хочуть, аби ця традиційна галузь тваринництва в районі вмерла.
Що ж необхідно зробити, щоб повернути вівцю на сільське верховинське подвір'я? Найперше треба, щоби держава повернулася обличчям до вівчарства. Потрібні дотації, як, скажімо, у наших сусідів-угорців, словаків, поляків, румунів, і не якісь там копійки, принаймні такі кошти, щоб горянин міг дозволити собі придбати ветеринарні медикаменти, реманент, необхідний для догляду за тваринами, вітамінізовані корми, будівельні матеріали для облаштування кошари та вівчарника. Було б добре, якби на Воловеччині відкрився хоча б цех, якщо не підприємства, де можна було б збути м'ясо. Про це має подбати влада, щоб було де здати вовну та шкіру. Поки ж цього не буде, вівця й надалі залишатиметься екзотичною твариною у гірському краї.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати