Мистецтво жити й мистецтво творити від Емми Левадської

Такі люди взагалі мають за рису ті самі щирість і безпосередність, які так часто в нинішні часи можуть зіграти погану службу. І здається: через отаку відвертість, отаку відкритість до всіх і кожного, до цілого світу, «світлим» людям потім вдвічі важче буде протистояти негараздам долі, вдвічі боляче сприймати уроки життя.

Ба ні: їм не тільки вистачає сили здолати всі виклики й біди, не тільки вдається вистояти, вони ще й роблять це з життєвою мудрістю і смиренністю. Їм вистачає сили і після вселенської трагедії вижити, і ще й відродитись. І далі дякувати Богові за подароване прекрасне життя… І далі із посмішкою іти з дня у день, даруючи оточуючим промінчики світла і дивуючи своєю щирістю і безпосередністю… Саме такою видається Емма Романівна Левадська – відома закарпатська мисткиня, одна із не багатьох, хто працює в такому цікавому і незвичайному жанрі, як витинанка.

– В принципі, я не можу сказати, що займаюсь виключно витинанками, – каже Емма Романівна. – Я взагалі люблю наразі, саме – наразі – прикладне мистецтво. Вже понад два десятки років роблю витинанки, люблю розписувати писанки, просто «захворіла» лоповками. Ну, це я так називаю ці творіння – лоповки: фігурне вирізання на пустому висохлому гарбузі. Правда, я на гарбузові роблю випалювання. Заздалегідь гарбузи замовляю у жінок-господинь, як мають городи, вони мені ті овочі вирощують.

 На питання, де можна ознайомитись з її роботами, пані Емма замислюється. І є з чого. Виявляється, що більша частина творінь мисткині знаходиться по музеях, подарована друзям-знайомим… Так, роботи Емми Романівни слід шукати у Вінницькому музеї, у Львівському. Нині ж художниця також готується до чергової виставки, вже авторської: вона буде присвячена ювілею пані Емми, і запланована до проведення приблизно на кінець літа. Зараз же пані Емма продумує концепцію виставки, підбирає роботи до експозиції, та найперше – займається з дітьми, що й називає своєю улюбленою справою і життєвим призначенням.

– Багато хто з колег нарікають, що я за педагогічною діяльністю і постійною зайнятістю загубила себе як живописця. Дійсно, я мало займаюсь саме живописом – більше люблю графіку, прикладне мистецтво. Але  і картини пишу, правда, мало: по 2-3 виключно для якоїсь виставки. Та знаєте, цілком задоволена цим, адже саме робота з дітьми постійно дає мені поштовх, упевненість, що я знайшла своє місце на землі. Спілкування з дітьми є тою «віддушиною», тим світлом, яким вони діляться зі мною. А крім того, діляться і професіоналізмом: багато хто з них після наших занять обирає собі за життєве призначення саме художню творчість. Мої учні в більшості «переростають» мене у професійному плані, стають прекрасними митцями зі своїм баченням світу. Приємно, що не забувають мене: приходять, розповідають, як у них справи, приносять свої роботи, знайомлять із шедеврами сучасного мистецтва – творіннями комп’ютерної графіки, фотографії.
 
 Діти, їхня жага і цікавість до життя, внутрішня сила і чистота, серед іншого, допомогли перебороти Еммі Романівні страшну хворобу, упевнена мисткиня. Деякий час тому у художниці було діагностовано онкологічне захворювання, на щастя, у початковій стадії і потребуюче довготривалого лікування. Але й це не стало для Емми Романівни приводом для нарікань на долю.

– Сьогодні вже нарешті у мене почало відростати волосся, а до цього часу я ходила, як болонка, – посміхається пані Емма. – Лікар, який знайшов у мене хворобу, попередив одразу: доведеться пройти повний курс і хіміо-, і радіотерапії. Плюс повноцінна медикаментозна терапія. Професіоналам треба довіряти, і я йому довірилась. Тепер, слава Богу, увійшла у так званий реабілітаційний період, маю раз на три місяці проходити планове обстеження. Але це вже – дрібниці у порівнянні із повноцінним лікуванням, що передувало одужанню. Зараз ще із нетерпінням чекаю весняного потепління, коли матиму змогу виходити на зарядку. Ви знаєте, ранкові заняття фізкультурою також відіграли неабияку роль у моєму одужанні. Кожного ранку о шостій годині я виходжу з дому, йду до Падіюна, і там займаюсь на спортмайданчику. Це дозволяє потім активно прожити наступний день, очистити думки і відчути своє тіло.

   Правильне налаштування і посмішка, здобуті рано-вранці, допомагають Еммі Романівні й далі іти по життю з легкістю, сповнюють енергією і не дозволяють думати про погане. І це сьогодні – необхідність, каже художниця: якщо тільки почнеш мислити негативно, надалі цей процес не спинити.

– Мені чоловік завжди говорив: Еммо, ти живеш у рожевих окулярах. А я і не заперечую. Так, я дійсно намагаюсь думати тільки добре про все і про всіх, а від проблем абстрагуватись. Але це не значить, що проблему не потрібно вирішувати, просто не потрібно на ній акцентувати увагу. От була у нас проблема із виходом друком каталогу Малого Лувера (презентація каталогу зовсім нещодавно відбулась у прес-центрі Закарпаття), то ж ми її по мірі можливості вирішували. Була проблема із приміщенням для занять діток з Малого Лувера, тепер завдяки активній позиції директора музею Бокшая і вона вирішена. Зараз я намагаюсь якось ще переконати нашу місцеву владу в тому, що треба виділити приміщення, хай би і маленьке, для створення галереї, де діти б мали змогу виставлятись. Я ж завжди говорю, що Ужгород є обласним центром, у безпосередній близькості до Європи, до нас постійно приїжджають звідти туристи. То чому ж не додати місту європейськості – відкриттям хоча б невеликої галереї, де буде можливість проводити навіть і маленькі камерні виставки. Але поки це питання, як і багато інших, що стосуються мистецтва, так і висить у повітрі.

Емма Романівна переживає за мистецтво, і мистецтво саме в Ужгороді, недарма: вже понад пів століття вона є жителькою саме нашого регіону. Хоча і приїхала у Закарпаття з іншої області, до того ж і «поїздивши» Україною, каже, що душею вже із краєм зрослась. Тут вона прожила більш, як п’ятдесят років із коханим чоловіком (також знаним митцем і професійним художником), тут народила доньку і дочекалась народження на світ онуків.

– Я дуже люблю Закарпаття, і закарпатську художню школу зокрема. Я справді прожила тут найбільшу частину свого життя, але сказати, що я істинна закарпатка, язик не повертається. Ну дивіться: народилась на Луганщині, у повоєнні роки мама перевезла нас на Волинь, студентські роки пройшли у Києві, і лиш затим по направленню ми із чоловіком потрапили на Закарпаття. І можу сказати, що комфортно одразу мені тут не було: мало пройти десь років зо п'ятнадцять, аби я повністю зрозуміла специфіку області. Тільки тепер вже, коли тут народилась і виросла донька, зробили перші кроки в життя онуки, я можу з повним правом носити звання закарпатки. Правда, угорську мову так і не спромоглася вивчити, за чим і трошечки жалію.

 Здавалось би: щирі й безпосередні люди просто приречені постійно отримувати штурханів від долі і від оточуючих. Та Емма Романівна говорить: відвертість – найголовніша умова нормального спілкування. А для неї ще й – визначальна якість для гармонійного спілкування з дітьми, адже діти, каже мисткиня, ні брехні, ні зневаги, ні лицемірства не прощають. Тому, певно, і згадують про неї ще довгі роки після спільного навчання, і навідують, аби поділитись печалями й радостями насущними. А їй це дає новий поштовх і ще один привід для упевненості, що робить усе правильно, і так і має бути. І спокій для боротьби з хворобою, і сили для виживання після смерті чоловіка, і натхнення для подальшої роботи як над своїми творіннями, так і для роботи з юними талановитими митцями.

Теги: Емма Левадська, творчість, художник

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати