Ірися Ликович: «Кожна книга ідеальна, і кожна має свою нішу»

Немало тут і відкриттів. Молоді постмодерністи представляють на загал свої нові твори. Як от Ірися Ликович, яка привезла новий роман "Татцельвурм. Тірольська історія". Торік я прочитала її "Моя дитинка", і він не залишив мене байдужою. Зловила Ірисю за переглядом книжки біля павільйону видавництва "Нора-друк". Ірися приязно погодилася поспілкуватися про виховання "диких" дітей, життя у Відні та захоплення психоаналізом.

 

– Ірисю, скажіть кілька слів про себе, власну творчість.

 

– Народилась я на Закарпатті, закінчила філологію Ужгородського університету. Зараз мешкаю у Відні, вивчаю славістику, германістику, цікавлюся груповим психоаналізом. Сьогодні вийшла моя нова книга "Татцельвурм. Тірольська історія". Це роман про дітей "диких", вихованих поза межею цивілізації, так званих дітей-собак, дітей-мавп, дітей-корів та ін. Взагалі, тема й проблема виховання - домінантні в моїй творчості, адже все, на моє переконання, бере свій початок ще з дитинства. Якраз у ньому створюється основа того, чи будеш ти щасливим потім, чи матимеш якісь комплекси у дорослому віці, чи будуть в тебе страхи, болі і т.д. Все закладається на рівні підсвідомості і саме психоаналіз допомагає краще зрозуміти своє підсвідоме, відкоригувати певні вчинки, поведінку тощо у дорослому віці.

        

 

– Мабуть, це якісь мої суб'єктивні проблеми, моє підсвідоме. Дуже часто ставлю собі запитання: чому я реагую на певну річ так, а не інакше? До прикладу, чому я захотіла з'їсти зранку малину, а не яблуко. Насправді є питання набагато глибші, масштабніші – чому я поїхала до Відня, чому я цю людину люблю або не люблю. Тобто я прокручувала у своїй голові ось такі речі, і за допомогою психоаналізу зрозуміла, що більшість вчинків у моєму житті диктує власне підсвідоме. У тому образі дикої дитинки втілюється і частинка мого образу. Я звернулася до інших диких дітей, аби вирішити свої власні проблеми, комплекси і знайти виправдання, чому я така.

 

– І якою ж була причина переїзду до Відня?

 

– Мабуть, теж психологічно задавлений комплекс. Адже родом я з маленького закарпатського села, де ми дітьми щодня йшли пішки до потяга, аби дістатися до школи. І тоді у кожного була маленька мрія: коли виростемо, піти звідси якнайдалі. Як на мене, то кращого міста, ніж Відень, не знайти. Це просто імператорське місто, надзвичайно красиве, і я почуваюся там гарно.

 

– Мабуть, там і пишеться краще?

 

 – Ні, всюди пишеться однаково. Просто в цьому місті я не відчуваю себе в певних рамках, не є обмеженою в діях, поведінці. Якщо би я жила і надалі в селі, то почувалася б дещо скованою, там потрібно поводитися так, як всі: вийти заміж в 21, народити трьох дітей і бути нібито щасливою. У Відні життя інше.

 

 

 – Із зарубіжних - Аліс Міллер, особливо її праця "Бунт тіла" (книга про те, як в дорослому віці тіло сигналізує про проблеми психосоматичними хворобами), також Марина Левицька (її книги вже є в українському перекладі). З вітчизняних подобається дуже Марія Матіос, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Ліна Костенко (її останній роман був для мене "прозрінням"). Насправді є багато українських авторів,яких я із задоволенням читаю. Майбутнє нашої літератури дуже велике.

 

– Чи маєте настільну книгу, твір, до якого рівняєтеся?

 

– Не маю, бо якщо себе до когось прирівнювати, то потім вийде, що ти будеш схожим на свого "ідола", а мені як письменнику все-таки хочеться бути самим собою.

 

– Як ставитеся до праць українських колег? Кого з них вважаєте серйозним конкурентом?

 

– Думаю, конкуренція в літературі – поняття досить відносне. Тільки-но тримала в руках книгу Максима Кідрука. Не знаю, як ми можемо конкурувати, бо хоч і друкуємося в одному видавництві та ми одного віку, однак пишемо у зовсім різних жанрах. На мій погляд, кожна книга ідеальна, і кожна має свою нішу. Можливо, переді мною не надто гостро постає питання конкуренції, бо я не живу в Україні, не зустрічаюся з авторами, не так часто з ними спілкуюся. Так, час від часу читаю їхні твори, однак це трохи змінює ситуацію.

 

 

– Читачеві серед різноманітності жанрів є з чого вибрати. Тому я не вважаю, що нинішній українській літературі чогось бракує.

 

– А чим для Вас є література?

 

– Скажімо, українська художня література для мене - не надто відпочинок. Адже читаю її для того, аби орієнтуватися в просторі проблематики, аби знати її ринок, як ви кажете, аби бути в курсі того, що є, а чого нема, які прогалини треба заповнити. І якщо повернутися до питання про ідеї, то якраз ніша виховання мало висвітлюється сучасними авторами.

 

Для мене джерелом черпання матеріалу для власних праць є наукова література. Навіть тема "диких" дітей – дворічна робота в бібліотеках з книгами, записками, з фільмами, з відвідуванням музеїв. І хоча, на перший погляд, це маленька книжечка, насправді - масштабне дослідження.

 

– Хоч і недовго, але працювали журналістом? Чогось навчила Вас ця робота?

 

– Ой, це було дуже мало часу. Добре запам'яталися хороші люди, з якими довелося тоді співпрацювати та близько спілкуватися. Однак завдяки такій практиці я зрозуміла, що не хочу бути журналістом(сміється).

 

– Ваші батьки як ставляться до Вашої творчості. Підтримують, чи, може, критикують?

 

– Щодо критики з їхньої сторони, то мої мама і тато не настільки ознайомлені з українською сучасною літературою, аби критикувати. Навпаки, вони мене читають і їм це, здається, подобається. Вдома, на Закарпатті, вони влаштовують презентації моїх творів, і мені цікаво та приємно спостерігати, як вони за мене вболівають.

 

 

– Ні, для такої роботи потрібно ліпше володіти письмом, бути стилістично вправнішою, та й часу мати більше, ніж є у мене.

 

 

– Мабуть, моя мрія дуже дитяча, але я хочу до Нью-Йорка(сміється).

 

 

– Щойно я дописала працю "Віртуалка" під впливом від прочитання "Самотність в мережі" Януша Вишневського. Моя ж робота - про повій в Інтернеті. Тих, які демонструють своє тіло через веб-камеру.

 

Маю ще один роман, дуже давно запланований, однак через навчання, на жаль, не братимусь за нього у найближчі два роки.

 

 

– Мабуть, терапевтом, психоаналітиком, хоча письменником все одно краще(сміється).

 

 

– Кожному бажаю пізнати себе, зрозуміти свій внутрішній світ, знайти шлях до свого "Я". Адже таким чином ми зможемо вирішити безліч питань, відкривши для себе світ навкруги.