Людмила Григаш: «Бібліотека – це моє…»

"Бібліотека та Інтернет не є конкурентами"

- Людмило Захарівно, пригадую часи, коли обласна бібліотека перебувала у жахливому стані, а самі книжкові фонди періодично заливало дощовою водою...

- Дійсно було дуже важко. Але в свій час, коли губернатором був Віктор Балога, він побував у нас, в бібліотеці, страшенно здивувався і спитав: "Це обласна бібліотека?". Я кажу: "Як добре, що ви це зрозуміли". Віктор Іванович пообіцяв допомогти і вже невдовзі відшукав спонсорів, які, фактично, й надали нам перші гроші на реконструкцію. Коли були зроблені перші ремонти, спонсори переконалися, що гроші пішли за призначенням, і виділили додаткові кошти на подальшу реконструкцію. Так, ми перекрили дах, який на той час протікав, зробили підвісну стелю, замінили вікна на третьому поверсі. Згодом понад 300 тисяч гривень виділили і з обласного бюджету. За ці кошти ми й завершили ремонт приміщення. Що цікаво, під час ремонту бібліотеки ми ні на один день не зачинялися. Бувало, звісно, що періодично закривали на тиждень той чи інший відділ, але в цілому, як би нам не було важко, книгозбірня працювала.

- Якщо не помиляюся, бібліотека є учасником багатьох іноземних грантів?

- Перший наш грант, який вибороли у 2002 році, – комп'ютер для об'єднання всіх бібліотек єдиною електронною поштою. Після ми виграли грант на проведення "Травневої школи", на безкоштовний Інтернет в публічних бібліотеках. Затим завдяки гранту ми відкрили ресурсно-інформаційний центр "Вікно в Америку". А в рамках самої програми нам було виділено сучасну техніку та чимало літератури. Через якийсь час отримали грант на відкриття Центру європейської інформації, порталу та регіонального інформаційного центру. Нещодавно ми вибороли грант "Бібліоміст", який проводять Білл та Мілінда Гейтси. В рамках цієї програми нам було виділено комп'ютерну техніку, з допомогою якої абсолютно безкоштовно навчаємо всіх бажаючих працювати за комп'ютером та в Інтернеті. За всі роки, відколи бібліотека є учасником грантових програм, ми отримали інвестицій на понад 118 тисяч доларів та чимало сучасної техніки, програмного забезпечення на більше, ніж 60 тисяч доларів.

- Крім звичайних бібліотечних послуг, що ще пропонує книгозбірня читачам?

- У бібліотеці працює безкоштовний консультативний центр, де читач може отримати інформацію з соціальних питань. При відділі літератури іноземними мовами працює Клуб імені Гізели Дравої. На базі клубу шанувальники угорської культури та мови проводять регулярні засідання на ту чи іншу тематику. Люди, які там збираються, абсолютно різні за віком та соціальним статусом. Так само в ресурсно-інформаційному центрі "Вікно в Америку" збираються знавці та шанувальники англійської мови та американської культури. Працює при бібліотеці й етноклуб "З бабусиної скрині", який вивчає багатство нашої вишивки, проводимо літературні вечори. Регулярно проводять свої засідання молоді літератори-початківці в клубі літературних дебютів "Нові імена" тощо.
В останні роки мережа Інтернет розвивається доволі швидкими темпами. Наскільки конкурентоспроможною вона є по відношенню до бібліотеки?

Бібліотека й Інтернет не є конкурентами і ніколи ними не стануть. Те, що студенти сьогодні вже не сидять у читальних залах, як раніше, правда, адже зараз технічні можливості дозволяють засканувати чи скопіювати матеріал, котрий раніше конспектували. Але, тим не менше, є речі, які Інтернет подає тільки поверхово, коли в книзі можна знайти повний матеріал. Студенти, які навчаються серйозно, ніколи не обійдуться без книги. Більше того, інформацію, яка подається в Інтернеті, необхідно фільтрувати й відбирати. А в бібліотеці, до речі, якраз працюють фахівці, які саме займаються вебліографією, підшуковуючи необхідну інформацію у всесвітньому "павутинні". Тому, наперекір скептикам, які вже давно заявляють, що книга з бурхливим розвитком Інтернету зникне, заявляю: книга не зникне ніколи. Вона житиме, в першу чергу, як пам'ять поколінь. Крім того, книга несе позитивний заряд – психологічний, енергетичний...

"Книжкові фонди не поповнюються"

- Які унікальні книги є у вашій книгозбірні?

- Фонд рідкісних книг нараховує близько двох тисяч книжок. Це й література ХVІІІ століття, початку ХХ століття. На котрі книжки в нас є великий попит, намагаємося їх оцифрувати. Та зараз в бібліотеці існує інша проблема – наші фонди практично не поповнюються. Якщо минулого року з обласного бюджету ми отримали 100000 гривень, за які купили трішки більше тисячі книг, то цього року за цією статтею не отримали ні гривні. Тому бібліотечні фонди складаються хіба з тих книг, які видавництва надсилають нам в обов'язковому порядку, або з подарункових книг, які отримуємо від авторів. 

- Наскільки професія бібліотекаря є сьогодні престижною і де можна здобути цей фах?

- В останні роки держава почала більше цінувати роботу бібліотекаря. Сьогодні навіть випускниця відповідного навчального закладу, як молодший спеціаліст, матиме 1040 гривень зарплатні. Плюс сюди нараховується доплата у 50 відсотків від заробітної платні за особливі умови роботи. Що стосується останнього, то цю доплату встановив Кабінет Міністрів України. Ці кошти доплачують за ненормований робочий день, за роботу із книжковим пилом, свіжою фарбою. На зорі радянської влади, коли бібліотеки тільки створювалися, бібліотекарям за особливі умови праці давали молоко. І, якщо були часи, коли професія бібліотекаря була не надто популярною, то в останні два роки в Ужгородському коледжі культури і мистецтв та філії Київського університету культури і мистецтв спостерігається великий конкурс на цю спеціальність. То ж престижність нашої професії зростає.

- Наскільки посада директора бібліотеки є жіночою? І чи не важко вам виконувати часом доволі не жіночу роботу?

Невдовзі минає 49 років, відколи я працюю у бібліотеках. Починала із маленької сільської, потім працювала у більшій сільській бібліотеці, відтак рік на посаді інспектора відділу культури, затим довгий час працювала у обласній бібліотеці для дітей. За цей час була на різних посадах: завідувача відділом, заступника директора та, власне, директором. Раніше я не відчувала, що мені важко, а от коли прийшла в обласну книгозбірню, зрозуміла, що тут мені справді тяжко (посміхається, - авт.). Пригадую, коли тільки починала працювати, колектив був доволі розсіяний, кожен бачив тільки те, що робиться у його відділі. Мені довелося переконувати, що не "в нас у відділі", а "в нас у бібліотеці". Коли працівники це зрозуміли, колектив став дуже дружнім. І мені стало легше. Зараз я відчуваю свій вік, тому працювати стає важко вже через цю причину. Але я готова поступитися місцем молоді. Дуже мені подобається фраза, яку я колись почула від своєї наставниці: "Історія починається не з нас, історія нами й не закінчується".

"Не люблю, коли брешуть в очі"

- Удома ви також виконуєте своєрідну роль "директора" чи поступаєтеся лідерством чоловікові?

- Мій чоловік часом звик жартувати на цю тему. Буває, каже онукові: "Скажи бабці, що вдома вона не директор" (посміхається, - авт.). Звичайно, удома я трішки інша. Мені дуже пощастило з родиною, зокрема, з невісткою Мар'яною. Вона порається по господарству в той час, як я повинна затримуватися на роботі. Хоча робота, однозначно, накладає свій відбиток і вдома, тому часом намагаюся керувати й там. Але, якщо мені піддаються, то чому б не покомандувати? (посміхається, - авт.).

- Ви з дитинства хотіли стати бібліотекарем?

- Ні. З дитинства мріяла стати вчителькою-філологом. Моя мама – німкеня з Поволожжя, а батько – сімферопольський німець. Вони були репресовані й познайомилися в таборі. Там, в Росії, у Нижньому Тагілі, я й народилася. До 17 років жила в Сибіру. За чоловіком приїхала в Україну. Тут хотіла влаштуватися піонервожатою у школу й підійшла у райком комсомолу. Але мені порадили зайти у відділ культури. Там  кажуть: "Є в нас тут одне віддалене село - Петрівка, куди тільки двічі на день їздить потяг – вранці й увечері. Якщо хочете, можете влаштуватися туди в сільську бібліотеку". Так, протягом чотирьох днів я прийняла бібліотеку. За рік вирішила вступати в університет, тому підійшла до завідувача відділу за рекомендацією. А він мені каже: "Хочеш бути вчителем, йди працюй у школу, а якщо працюєш у бібліотеці, то йди вчися на бібліотечний". Так я стала професійним бібліотекарем. І не жалкую, бо тепер розумію, що це моє.  

 - Згадайте свою дитячу мрію? Вона здійснилася?

- Пригадую, в дитинстві я дуже багато читала. Бувало, ввечері мама вимкне світло, а я ляжу під простирадло, візьму книгу, підсвічую її ліхтариком і так читаю до самого ранку. То ж книгами я марила з дитинства. Зараз також дуже багато читаю. Причому, для мене немає різниці, що саме читати. Я люблю книгу. То ж моя мрія збулася.

- Наскільки знаю, ваші родичі живуть в Німеччині. А вам не кортіло виїхати туди?

- Так, мама із моїм молодшим братом живуть у Німеччині. Але мені ніколи не хотілося за кордон. Коли вони щойно переїхали туди, то відповідний пакет документів на переїзд надіслали й мені. Але я його так і не заповнила. Не хотіли до Німеччини й мої батьки. Пригадую, тато настільки був проти переїзду, що коли вони отримали запрошення, він раптово захворів і помер. А мама переїхала туди тільки тому, що брат без неї виїхати не міг. 

- Головне правило вашого життя?

- Обов'язковість, пунктуальність, дисциплінованість. Страшенно не люблю людей, які пообіцяють щось зробити і забувають. Зрозуміло, що причини бувають різні, але, вважаю, повідомити про форс-мажорні ситуації завжди можна. Не люблю, коли брешуть в очі.

- Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

Якщо говорити про роботу, то, напевно, найбільшою заслугою є те, що за роки роботи у бібліотеці мені вдалося згуртувати колектив, зробити його дружнім. Я впевнена у колективі. Знаю, навіть, якщо мене не буде місяць на роботі, тут все працюватиме, як і при мені. А от, що стосується особистого, то, напевно, найбільшим моїм досягненням є мої внуки. Їх у мене четверо. Двоє – Сергій і Едуард – від старшого сина Віктора, який, на жаль, помер, а двоє молодших – Віктор та Арсен – від меншого Сашка. Маю й двох правнучок – Крістінку та Лерочку.

Теги: Григаш, бібліотека, книжка

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати