Заявка на... абсурд. Одна п'єса в двох театрах

ФОТО З САЙТА КИЇВСЬКОГО МОЛОДОГО ТЕАТРУ

Банальний збіг обставин чи свідомий прояв творчої конкуренції? Але так сталося, що майже одночасно два лицедійні заклади України звернулися до творчості Іштвана Еркеня (1912—1979) — основоположника угорського театру абсурду. Популярна повість відомого прозаїка й драматурга "Сім'я Тотів" волею автора стала також і п'єсою, а тепер персонажі цього трагіфарсу заговорили ще й по-українськи. Навесні в Закарпатському державному українському музично-драматичному театрі і в Молодому театрі (м. Київ) відбулися яскраві прем'єри.

Усього 19 робочих днів знадобилося ужгородцям, щоб збагатити свій репертуар виставою "Ласкаво просимо, пане Майор!", яку вони вже встигли представити на суд глядачів, гастролюючи в Житомирі. Збільшення творчих активів закарпатців відбувалося під керівництвом відомого київського режисера Віталія Семенцова. "Той, Тот та інші" йшли на столичну сцену півтора місяця. Очолив похід не менш відомий угорський режисер Бела Меро.

У перегляді спектаклів, які народжені різними творчими об'єднаннями, але від однієї п'єси, є особлива насолода: ледь не мисливський азарт виникає у пошуку спільних родинних рис і відмінностей, які визначені певними умовами батьківства. Отже, що ж крилося за подіями двотижневої відпустки гортіського офіцера під час Другої світової війни і як відтворено закарпатськими й київськими митцями історію відпочинку фронтовика?

Розмірене життя угорського селища, у якому тиша густа, як чорний оксамит, змінює лист-прохання Тоота-молодшого (у киян — Тота) до батьків щодо відпочинку його командира Золтана Латиновича. Російські партизани добряче попсували нерви Майору, і тому армійцю потрібен справжній спокій. Забезпечити будь-якою ціною всі (!) умови для відновлення сил начальника їхнього любого Дюли беруть на себе глава сімейства брандмейстер (брандмайор) Лайош, його дружина Марішка та дочка Агіка. Історія про офіцерську відпустку на тлі безмежної гостинності господарів фактично стає оповіддю про приниження людської гідності тиранією та мету й межі такого терпіння. Та ще й на додачу з марністю сподівань і недосяжністю бажаного... Майор (мабуть, не випадково Золтан Латинович є саме майором, тобто, пригадуючи латину, головним, старшим, більшим) — уособлення блюзнірсько-нахабного, безглуздо-діяльного начальства, яке по-садистськи отримує задоволення від принижень підлеглих, із чого згодом і виростає та буйним цвітом квітне свавілля й диктатура. Зрозуміло, без відповідного грунту такий розвиток подій неможливий. Отже, Лайош То(о)т поступово перетворюється на безвільну істоту, що виконує відверто дурнуваті забаганки Майора. Людина, яку поважають і чию думку враховують, стає абсурдно слухняною з надією, що життя його сина на фронті буде більш безпечним. Але ж... По-перше, за рахунок небезпеки когось іншого. По-друге, ціною просто таки єзуїтських знущань: один ліхтарик у роті як засіб проти позіхань, чого вартий; а виготовлення картонних коробок протягом двох тижнів від смеркання до світання?

Та все ж, почалося з листа. А де є лист, там є й листоноша. Він перший з'являється на авансцені. І Роман Жогін (м. Ужгород), і Валерій Легін (м. Київ) відразу майстерно інтригують глядачів своїм "творчим" підходом до роботи: маніпулюванням листами. Кожен із них творить божевільного самодура по-своєму, але однаково незабутньо. Варто наголосити, що про витівки листоноші відомо мешканцям селища, але вони, схоже, необачно погодилися з такою фільтрацією інформації, яка приходить до них ззовні, і вчасно не задумалися над наслідками. То(о)ти, як ніхто інший, це відчують. У цьому контексті визначення ролі листоноші — формально ролі другого плану — набуває філософського забарвлення.

Подальше розгортання подій на київській сцені було вирішено в традиційно-реалістичному ключі і сприймалося, певною мірою, як трагікомічна історія однієї родини, хоча в п'єсі, вочевидь, закладено серйозний потенціал викриття абсурдності і водночас надзвичайної небезпеки для суспільства маленьких і великих диктаторів. До того ж, у режисера з Угорщини, мабуть, не піднялася рука скоротити текст співвітчизника — чого не можна сказати про пана Семенцова, і вистава через це втратила динамізм руху від зав'язки до розв'язки. Вибуховий гротеск у версії ужгородців — результат відповідного трактування образів — сприяв виходу на вищий рівень узагальнення й точніше відповідав анонсованій трагічності фарсу. Михайло Фіщенко в ролі Майора — яскравий і динамічний. Він — різноликий: калейдоскоп емоцій і станів. Цікаво спостерігати, як змінюється його персонаж від першої зустрічі з Тоотами: переляк від кожного звуку, утома та небажання — щось на межі вдаваності і щирості — завдавати клопоти господарям; а далі через садистські чіпляння й вимоги до справжнього тирана — нехай містечкового масштабу, але згадаймо, із чого починали Гітлер, Сталін та й більшість новітніх диктаторів, — і останньої бадьорої "прогулянки" в садок до мальв...

Майор Ігоря Портянка — нахабний, обмежений солдафон у діапазоні від утомленого до такого, що відновив свої сили. Якісних змін не відбулося. Персонаж залишився тільки персонажем, який так і не став символом явища.

ФОТО З АРХІВУ ЗАКАРПАТСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ   У ВИСТАВІ "ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПАНЕ МАЙОР!" МИХАЙЛО ФІЩЕНКО В РОЛІ МАЙОРА РІЗНОЛИКИЙ — ЦЕ КАЛЕЙДОСКОП ЕМОЦІЙ І СТАНІВ

Лаконічність сценографії вистави закарпатців (Людмила Бєлая) цілком виправдана, оскільки результатом стала органічність і виразність. Оформлення столичного спектаклю здійснив Володимир Карашевський, сповідуючи ту ж лаконічність. Але його "нічого зайвого" на меншій площі має інший візуальний ефект. А поступове, але невідворотне заповнення сценічного простору неймовірною кількістю коробок створило художній образ знущань. Ой, ці коробки... Зробити їх без картонорізки аж ніяк неможливо! Спонукання То(о)та (з.а. України Ярослав Мелець — Ужгород, Ярослав Чорненький — Київ) Золтаном Латиновичем (Михайло Фіщенко, Ігор Портянко) до розумової діяльності у виконанні двох акторських команд було цікавим і — дійовим, бо примусив урешті-решт майор брандмайора здогадатися, що картонорізку для виготовлення заготовок треба збільшити, щоб уникнути простоїв! І щиро порадів появі нового знаряддя виробництва, яке в закарпатців так нагадувало гільйотину.

...Ледь дочекавшись від'їзду гостя, То(о)ти сподіваються на спокій... Але обставини складаються так, що Майор повертається... То(о)ти в трансі: Золтану Латиновичу знову кортить повправлятися в коробкоскладанні, а картонорізки нема. Виявляється, що її винесли в садок, де мальви...

В останньому листі Дюли, який так і не потрапив до його рідних, ішлося про те, що "добра без зла не буває, і все залежить від обставин. Не знаю тільки, якими мають бути ці обставини...". Схоже, Лайош То(о)т для себе ці обставини з'ясував. Майор же бадьоро попрямував у садок, де у мальвах стояла картонорізка... У руках принижених, скривджених людей вона не могла не перетворитися на гільйотину, і її стук пролунав тричі — цілком прозоре нагадування, який фінал невідворотно чекав і чекає тиранів.

Чому два різних за стилем і творчими підходами театрів практично "в унісон" звернулися до п'єси, якій не один десяток років? Відповідь, мабуть, треба шукати в історичних паралелях (коли І. Еркень творив "Сім'ю Тотів", від розгрому угорської антикомуністичної революції минуло всього кілька років) і нашій дійсності. Метаморфози картонарізки є застереженням не лише для диктаторів, але й для громадян — що більше вони згодні терпіти приниження, то ймовірніше, що, образно кажучи, "гільйотина" стане їхнім єдиним засобом звільнення від тиранії.

Теги: театр, п'єса, Еркень

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати