Василь Шкіря – чарівник і творець казкового світу

Літературна казка – жанр непростий  і вимогливий. Не кожен з письменників зможе себе зреалізувати в ньому. Тут потрібно щось більше за талант і досвід, тут потрібно зберегти уміння дивуватися світові; зберегти в собі дитячу безпосередність душі; нарешті, любити і розуміти дітей...

Не вдаватимуся в історію української літературної казки, нагадаю лише імена Марка Вовчка, Івана Франка, Лесі Українки. Цих імен досить, аби зрозуміти, яка висока планка художньої вимогливості жанру літературної казки. З сучасних українських авторів в цьому  жанрі працюють Сергій Дзюба з Чернігова, Марина Павленко з Умані, Галина Малик і Лідія Повх з Ужгорода, Василь Шкіря з Іршави ...

Про останнього з авторів донедавна знав чи не найменше. А в його доробку більше десяти книг казок для дітей. Дебютував він 1991 року збірочкою оповідань "Сльоза лелеки ", а вже з 1992 року виходять його книги казок "Як осел вогонь сховав", "25 казочок для маленьких діточок", "Розбиті серця", "Три бажання",  "Візок казок", "Король жебраків", "Іван Сила і брати-розбійники" та інші.

Василь Шкіря – один із найпопулярніших дитячих авторів на Закарпатті. Про  його творчість писала Лідія Ходанич у монографії "Виховний потенціал дитячої літератури Закарпаття" (2010), портрет-інтерв'ю "Життя як казка" подав Василь Кузан (2008); той же Кузан ще одне інтерв'ю з іршавським казкарем подав у книзі роздумів та розмов  "Віагра для поета"  (2006) ... Словом,  про Василя  Шкірю пишуть, його книги зачитають до дірок, і в той же час він залишається малознаною постаттю на українських літературних теренах. Перевитрати літератури і вічна недосконалість інформаційного культурного простору. Та менше з ним, тим інформаційним простором. Він таки є, Василь Шкіря – цей казкар Срібної Землі, який цьогоріч відзначає своєрідний ювілей свого активного казкописання і казкотворення.

Має рацію поетеса і дослідниця Лідія Повх-Ходанич, даючи таку оцінку казкам  Василя Шкірі: "Орієнтація героя на сучасність – основна ознака творів цього автора. Василь Шкіря залишається вірним головній рисі казки як жанру – він розв'язує в своїх творах важливі моральні проблеми, прослідковує боротьбу добра зі злом у новому часово-культурному форматі. Казкові прийоми – гіперболізація, переміщення в часі і просторі, персоніфікація тварин та явищ природи – слугують письменнику особливим ключем до дитячої душі. Гуманність, ліризм, основні психодіяльні та психоповедінкові стереотипи, властиві нашому національному характеру, притаманні й героям цього автора" ("Виховний потенціал...", с.123).

Василь Шкіря подає зразки всіх жанрових різновидів літературної казки: соціально-побутової ("Нехай – поганий чоловік", "Іван Сила і брати-розбійники"), героїко-фантастичної ("Таємниця смерекового замку", "Пригоди поштарика ") та казок про тварин ("Куций хвіст", "Окуляри для ведмедика"). Хоча найцікавішим і найоригінальнішим, Василь Шкіря,  як на мене, виступає у казкових повістях, вже названих "Таємниця смерекового замку", "Пригоди Поштарика" та  "Михайлик-Насміхайлик", "Про Василька, Марсіяну і НЛО" (остання з казкових повістей повинна мати, як на мене, продовження). Тут маємо цілком казкові елементи – чарівна паличка, шапка-невидимка, чарівна книга; вдале поєднання фольклорних образів із справжніми персонажами нашого часу (в одній з повістей з'являється як літературний герой відомий фольклорист Закарпаття Іван Хланта).

Казки Василя Шкірі – впізнавані і реальні. Недаремно в одному з інтерв'ю Василеві Кузану казкар прокоментував: "У кожній казці є частка правди". У його казках відбувається трансформація відомих фольклорних образів, як-от у повісті-казці "Пригоди Поштарика", підліткові Іванкові допомагає Песиголовець, якого хлопчина вирятував з тисячолітньої неволі.

У казках Василя Шкірі – динамічний сюжет, який розвивається швидко, без зайвих описів і пояснень. Цьому сприяє колоритний діалог героїв і персонажів казок. Кожна казка, як правило, має традиційний початок "Жив-був" і завершення "На цьому й нашій  казочці кінець. А хто зрозумів її – молодець"; "Ось вам, мої любі діточки, казочка, а мені, дідусеві, – бубликів в'язочка  ще й горішків трішки. Читайте, на вус мотайте та мене, старенького, не забувайте!".  Інколи казка закінчується народним прислів'ям або приказкою і ще рідше авторським дидактичним коментарем чи запитанням. Притчевість і наскрізний, але ненав'язливий, дидактизм роблять із Василя Шкірі не просто дитячого автора, а письменника, який є  лицарем світу дитинства.

Я би не хотів переповідати зміст казок Василя Шкірі. Бо це невдячна справа. Але додам тільки, що Василь Шкіря, як казкар, формувався на досвіді Степана Жупанина (про свого наставника він написав книгу "Стежина"), Всеволода Нестайка, Юрія Ярмиша, Оксани Іваненко, Лариси Письменної, Володимира Рутківського... Це той добротний пласт літературної традиції, який виводить  його із регіонального літературного побутування в ряди першокласних творців літературної казки, в основі якої лежать гуманні цінності, виховання патріотизму, розуміння дитячого світу, любов до дитини. Себто, Василь Шкіря є захисником тих вічних цінностей, які витворюють із нього справжнього чарівника і творця казкового світу.
 

Теги: Шкіря, казка, література

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати