– Юрію Степановичу, розкажіть, будь ласка, про історію театру.
– Вона дуже давня і надзвичайно цікава. Трупа виникла у 1902 році у Бессарабії, а точніше, у Білгороді-Дністровському. Це був перший російський бессарабський театр, який називався "Новий Акерман". П'єси ставили здебільшого російських класиків. Проіснував він до 1945 року. Звісно, що трупа побувала і на фронтах Другої світової, де для бійців грали патріотичні вистави.
У 1946 році у житті бессарабського театру наступають великі зміни: його направляють у наймолодшу область України – Закарпатську, а ще точніше – в Мукачево. Чому саме сюди? Та тому, що тут було зосереджено найбільше військових частин. У місті в той час прописалися і великий прикордонний загін, і розгорнута мотострілецька дивізія, і льотні, вертолітні та зенітні частини, а ще була велика інфраструктура, яка обслуговувала цю багатотисячну військову братію. Звісно, що усі вояки розмовляли винятково російською, тому в цьому мілітаризованому місті театр мав бути також російським. Відтоді і до сьогодні він не змінив своєї назви й іменується Закарпатським обласним державним російським драматичним театром.
– Хто його тоді організовував і які вистави ставили?
– Першим керівником і фундатором був 54-річний Григорій Готарський, людина непересічна, великий знавець і поціновувач театрального мистецтва, справжній корифей з величезним досвідом роботи, який доклав максимум зусиль, щоб уже в 1947 році мукачівці змогли побачити першу виставу за твором Розумовського і Бехтєрєва "Полководець Суворов". Головну роль у ній блискуче зіграв сам очільник. До театральної афіші тоді входили також вистави Леонова "Звичайна людина", Шейніна "Кому підкоряється час", Скриба "Дамська війна", Афіногенова "Машенька", Малюгіна "Старі друзі". До речі, мукачівський театр тоді неабияк славився. Про талановиту трупу говорили не тільки на Закарпатті, але й театральні критики Києва, Ленінграда і Москви.
– У перші роки свого існування в театрі грала дуже відома тоді артистка Софія Нижня. Хочеться більше довідатися про цю справді талановиту жінку та інших членів трупи.
– У Мукачево вона приїхала вже в зрілому віці і, як і сам керівник, з надзвичайно великим досвідом. Вона дебютувала свого часу в Мінську, а далі доля закидала її то в Омськ, то в Одесу, то у Харків, а потім був Ізмаїл і Білгород-Дністровський. В місті над Латорицею пані Софія не тільки грала ролі, але й була режисером, а пізніше – головним режисером. Сталося так, що через рік діяльності раптово пішов з життя Григорій Готарський, керівництво театром перейшло до Софії Нижньої, яка очолювала його аж до 1960 року. Софія Мойсеївна не тільки зберегла надбання свого попередника, але й значно збагатила. Саме вона підняла російську класику на більш високий щабель. І найбільшою нагородою, за її ж словами, для неї були щирі оплески вдячних глядачів. Вистави тоді проходили при аншлагах. Мукачівці дуже швидко призвичаїлися до цього виду мистецтва. Багато городян одну і ту ж виставу дивилися по кілька разів, не кажучи вже, що й жодної нової постановки не пропускали. Знаєте, наш театр тоді називали малим МХАТом. Справжнє театральне мистецтво на сцені демонстрували відомі артисти Юрій Юров, Іван Золотих, подружжя Олег та Наталія Малинські, син яких і донині продовжує справу батьків, та багато інших.
Ще хотів би звернути увагу на те, що кожен режисер, який приходив у театр пізніше, уособлював у собі цілу епоху. Ставилися нові спектаклі, крім класики в репертуар включалися драматичні твори сучасників, і не тільки радянських, але й багатьох зарубіжних авторів.
– По афішах бачу, що багато вистав ставите і для наших наймолодших глядачів.
– Звичайно. "Зайчик-зазнайчик", "Лис Микита", "Кіт у чоботях", "Школа шкідливих звичок" – далеко не повний перелік того, що ми ставили і ставимо зараз. Тішить, що малюкам до вподоби наші вистави і вони охоче відвідують театр. Скажу більше, ми виховуємо театралів з юного віку, бо, подорослішавши, вони не забуватимуть про театр і своїх дітей також приведуть до нас.
– За більш ніж шість десятиліть театр багато мандрував. Де доводилося ставити спектаклі?
– Географія надзвичайно широка. Якщо говорити про Україну, то це Івано-Франківськ, Львів, Кіровоград, Черкаси, Київ, Полтава, Чернігів, Вінниця, Хмельницький, Луцьк, Одеса, Крим. У Білорусії – Мінськ, Брест, Гродно, Могильов. В Молдові – Тирасполь, Бендери, Бельці. Росії – Москва, Смоленськ, Брянськ, Курськ, Владимир. Санкт-Петербург. А ще були Словаччина, Угорщина і Румунія.
– Кажете, що побували в Києві, Москві. Дивно, адже столичний глядач доволі перебірливий і розпещений численними місцевими театрами, рівень яких не порівняти з провінційними.
– На наше 60-річчя в білокам'яній ми, зокрема, поставили "Лісову пісню" Лесі Українки, до того ж українською мовою. Не повірите, але ми мали неабиякий успіх. Проходив спектакль при повному аншлазі. Москвичі охоче дивилися українську виставу і нам аплодували стоячи.
– До речі, а як пропагуєте театральне мистецтво і в який спосіб зацікавлюєте глядача?
– Нам важливо не тільки поставити виставу, але й зробити, мовити б, відповідну рекламу, щоб глядач прийшов до нас. Це теж робота і чимала. Ми ходимо по заводах, фабриках, навчальних закладах і у перервах ставимо уривки з п'єс, знайомлячи людей із виставами. І багато хто, зацікавившись, приходить у театр, а пізніше уже сам без усякої реклами слідкує за репертуаром. А коли гарний репертуар, то багато поціновувачів цього виду мистецтва охоче приходять до нас без жодної реклами.
– Пане Юрію, сьогоднішній глядач значно вимогливіший від того, який був у 50-х – 70-х роках минулого століття, і щоб його зацікавити, потрібна якась особлива родзинка у театральному мистецтві. В чому вона полягає?
– Існує так звана система Всеволода Мерхольда, якою справжній актор має добре володіти. Вона полягає у тому, що артист за методом біомеханіки проходить цілу систему спеціальних тренінгів, які дозволяють йому природно і достеменно керувати механізмами рухів тіла та циркуляцією енергії, підкорювати сплеск емоцій собі. На сцені це виглядає настільки природно, що глядач повністю підкорюється події, яка відображається на сцені, і переживає так, ніби все відбувається не в театрі, а у житті.
– Повернімося до артистів. Крім відомої уже Софії Нижньої, кого ще з трупи варто сьогодні згадати?
– Передусім Лідію Пирогову – народну артистку України, а ще є трійка заслужених артистів України – Галина Кутасевич, Віктор Куниця та Василь Фурдь. Останній, до речі, виходець із Закарпаття, а ще точніше, з Міжгірщини. Це дуже талановита й інтелігентна людина, провідний актор, працює з 1981 року після закінчення Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого, знімався й у кіно.
– Ви й самі, можна сміливо сказати – ветеран, адже очолюєте театр понад три десятиліття. Та й, знаю, нагородами не обділені?
– Я – заслужений діяч мистецтв України, а у 2003 році став ще й Заслуженим працівником культури Російської Федерації.
– Вже стало традицією на День міста проводити щороку фестиваль "Етнодіасфера" на базі вашого театру. Чи розуміють вистави глядачі, поставлені різними мовами?
– Ідея проводити такий фестиваль належала мені. Цьогоріч у травні ми проводитимемо його вже вдванадцяте. До нас приїжджають на фестиваль до півтора десятка національних колективів, які демонструють своє мистецтво. А щодо мови, то це не така вже й велика проблема. Театральну мову розуміють усі, тому глядачі і йдуть охоче на ці вистави, що нас неабияк радує.
– Що у творчому доробку маєте нині і над чим працюєте, щоб приємно здивувати свого глядача?
– Сьогодні у діючому репертуарі маємо 37 вистав, з яких 14 – для дітей. У творчому пошуку перебуваємо постійно, тому й зараз працюємо над трьома п'єсами.
Маємо тепер талановитого головного режисера Євгена Тищука з двома закінченими вишами, який добре піклується про імідж нашого закладу. Двадцять років тому він разом із дружиною Веронікою після закінчення театрального інституту приїхали до нас як молоді спеціалісти та так і залишилися. Саме зараз Євген посилено працює над постановкою "Над прірвою у житі" американського письменника Селенджера, бо уже 23 січня у нас прем'єрний показ цієї вистави.
– Як вдалося пережити буремні дев'яності роки минулого століття?
– Дуже важко, напевно, так само, як і усім людям у нашій державі. Та я вдячний насамперед Богові, що вдалося зберегти трупу. Наш колектив у ці роки лихоліття не розбігся, а стійко і мужньо пережив ті надзвичайно великі труднощі, коли місяцями не платилася заробітна плата, а про якісь обновки чи ремонти не могло бути й мови.
– Зайшовши у приміщення театру, я був приємно вражений інтер'єром, бачу, що у вас зроблено капітальний ремонт, добудовано парадний вхід, а крім того, ще й розширюєте приміщення. Звідки на все це берете кошти?
– По-перше, наполегливо працюємо самі, раціонально витрачаємо зароблену копійку, акумулюємо гроші для ремонтів і будівництва. По-друге, тісно співпрацюємо з обласною та місцевою владами. Я дуже вдячний керівникові управління культури облдержадміністрації Юрію Глебі та міському голові Мукачева Золтану Ленд'єлу, які нам допомагають. Зокрема, міська влада виділила нам чотири кімнати у гуртожитку для молодих спеціалістів. Ми майже повністю все обновили, у глядацькому залі встановили нові крісла, реставрували давні гнуті меблі, балкони, лоджії, дзеркала, облаштували чудовий музей, який, вважаю, є нашою візитівкою і гордістю.
– Юрію Степановичу, чув, що виїжджали на різдвяні свята на короткі гастролі у Будапешт.
– Так. Нас запросило російське посольство в Угорщині, щоб театр поставив два спектаклі на релігійну тематику в православній церкві в столиці та безпосередньо в амбасаді. Вероніка Тищук підготувала спеціальну різдвяну програму, тобто театральне дійство з біблійною зав'язкою, де були і ангели, і символ цього року зайчик, і ведмідь, і навіть чорт. Глядачі залишилися дуже задоволеними.
– Які проблеми нині найбільше дошкуляють?
– Їх завжди вистачає, ну, а ми для того і є, щоб їх вирішувати. Здебільшого нам вдається з ними справлятися. Та є й такі, де від нас мало залежить. До прикладу, запросити талановитих артистів з інших регіонів нам не вдається, бо не можемо їх забезпечити житлом. А ще хочеться щоб Міністерство культури виділяло більше коштів на гастролі.
Віталій Пумпинець, Новини Закарпаття
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
