Мар'яна Бонь-Якубишин: «Смерть ця – дарунок найкращому з вдячності…»

9 грудня її Степанкові виповнилося одинадцять місяців… Йому б ласки матусиної, рук турботливих, по­гляду ніжного… Та Мар’яну покликав до себе Всевишній…

Мар'яна Бонь-Якубишин: «Смерть ця – дарунок найкращому з вдячності…»
День перед цим вона дивилася нам прямо в очі й промовляла: мені треба жити... Раз, і вдруге, і в третє... Її погляд не був благальним, ані в голосі не вчувався відчай. Вона промовляла просто, як самозрозумілу річ: мені треба жити. Звичайно. Ти повернешся у свій Монастирець, тебе чекають діти, родина. Ми ще видамо не одну твою книжку. А за місяць влаштуємо творчий вечір двох Мар'ян – Бонь-Якубишин і Нейметі...

 

Непогамовний біль у серці поволі відступав, але не відпускав. Лікар запевнював: це нічого, загрози життю немає...
 
Та, очевидно, Господь досудив, що потребує її більше, ніж Степанко і Марічка, ніж мамочка і чоловік, ніж школа і поезія...
 
Багато років тому у січні Мар'яна прощалася зі своїм батьком:
 
...А Ви від'їжджали,
А ми проводжали
Такі безпорадні.
Хай буде Вам добре.
У смерть я не вірю.
То де б Ви не були –
Хай буде Вам гарно...
 
10 грудня опівдні монастирецькі дзвони сповістили світові про те, що Мар'яна Бонь-Якубишин – Учитель, Поет, Донька, Мати, Жінка полишила всі земні справи і "вклала своє життя у дати", відійшовши на те Високе Небо, де не болить серце, де зупинився час, де сама стаєш ангелом-охоронцем...
 
 
ПОДОЛАННЯ "АЛЕ"
 
Мар'яна Бонь-Якубишин. Але: Поезія. – Ужгород: Ґражда, 2008. – 80 с.
 
Це ще не лет, але вже наступ...
Євген Маланюк
 
Ніколи не була в Монастирці... Але ба­чу, як во­на "шляхетно і гарно" пе­ре­брі­дає ве­­рес­не­вий ран­ко­вий туман, що уро­чис­то під­ні­мається до про­світ­ле­ного неба, яке рап­том на­хилилося на­д нею так низь­ко, щоб за­ту­ли­ти собою суєтну бу­­денність і на од­ну мить, тіль­ки на одну коротку мить, да­ти від­чу­ти їй "цілу жіночу вічність"... Тут її душа. У цих гор­­­дих і величавих ха­щах, на розіп'ятих кар­пат­­­сь­ких стежках, у втис­нутому між двох до­лонь всесвіті, між та­єм­ни­чістю пра­пра­­ми­нув­шини і за­ас­фаль­т­ні­ліс­тю бай­дужої су­час­нос­ті... Вона шу­кає загублені Віч­ніс­тю ключі. Во­на праг­не висоти... Зривається, але під­води­ть­ся, роз­­­ча­р­о­в­у­ється, але вірить, ненавидить, але лю­бить, про­кли­нає, але благає, страж­дає, але жи­ве... Світ ди­вує її, але й вона ди­­вує світ, за­во­йо­вуючи його "по краплиночці", скіль­­ки ви­ста­­чає сна­ги і сил, не спи­ня­ючись, від­пус­кає жит­­тя по хви­лині, щоб ку­дись не спіз­ни­ти­ся і при тому в пра­гненні до істи­ни напів­почут­тів у душі не но­сить, на­пів­щи­рих слів не пи­ше і не ка­­же.
Вона – Жінка. У її серці – Любов, яка здат­­на "світ і всесвіт заново відкрити".
 
Справді, друга п­о­­етич­на книжка Ма­р'­я­­ни Бо­н­ь­-Якубишин – це до­стой­ний "збір сил" і сер­йоз­­ний розгін у Храм Мис­те­цтва Сло­ва. До­стат­­ньо кіль­ка рядків:
 
Вічносте! Вибач.
Я не маю часу на тебе.
У мене глобальніші справи –
Щоденні – буденні – дрібні.
І що в порівнянні з ними
Поезія, творчість, небо?
Отож, не чаруй мене словом –
Іди собі. Йди.., –
 
щоб переконатися: це – поезія.

 

Прискіпливий погляд розгледить за по­оди­­­но­­ки­­ми текстами певну педагогічну за­ан­­ґа­жо­­ва­­ність, тональність Ліни Костенко чи Єв­гена Ма­­ла­­нюка, пізнаваність окремих тем чи мо­ти­вів, про­­скакування пораз кла­си­ч­­­ного об­разу, не по­да­рує авторці місцями зби­­­того рит­му, змі­­щеного на­­голосу або ж пе­ре­че­пи­ться на ледь-ледь "не­до­тяг­­нутій" фор­­­мі... Але ж це – доб­ра поезія, цього не про­ми­неш.

 

Мар'яні Бонь-Якубишин є що по­сут­ньо­го ска­­­за­ти світу. Вона серед тих, хто тво­рить Мис­те­цтво. У цій царині авторка має свої ав­то­ритети, між якими в першу чергу Пет­ро Скунць. Його жи­вий, вічно бунтівний дух пере­ко­­нує поетку у ва­го­мос­ті одиниці ("...а це біль­ше, ніж натовп – один" – у Скун­ця, "як багато це зна­чить – Один" – у Бонь-Яку­­бишин), змушує бу­ти принциповою і ка­те­го­рич­ною у сто­сун­­ках з людь­ми, від­по­ві­дальною і чес­ною перед громадою і собою, до­магатися чіт­кос­ті слова і об­­разу, не бо­я­ти­ся перекреслити не­вда­лий ря­док чи вірш, не коритися важкості хрес­та, бо ж
 
Ще подиву шукає погляд мій.
Ще ночі прагнуть доторку доріг.
Ще не сказала я найкращих слів.
Ще не усіх зустріла я своїх.
Ще не на всіх розп'яттях моя кров.
Ще сила є і в слові, і в руці.
Я ще не всю розтратила любов.
І відлюбили ще мене не всі.
 
Лірична героїня збірки ро­зу­­міє, що така позиція робить її, можливо, са­­мот­­ньою, але ні в яко­му разі не слабшою.
 
Зріднила душу із безоднею –
Ту душу, що й сама без дна.
Втекла від світу, що самотньою
Зробив. Хай буде так. Одна...
 
Розп'яла душу на самотності,
А краще було на хресті,
Бо навіть там є той, хто молиться
Не просто в небо, а – тобі.
 
Порівняймо з Маланюковим:
 
На хресті вітер розіп'ятий
Цвяхами літер,
Один, –
Яким же криком ще маю кричати
Крізь історії чорний вітер,
Справжньої епохи син?..
 
А пустеля людська лиш луною
порожньою гука...
І жодного згука.
Один...
 
Чи з Зореславовим:
 
...Висить мертвий
Сам Христос.
Тихо...
Цить...
 
Це аж ніяк не мотив самотності. Це скор­­ше – усві­домлення себе у часі, ута­єм­ни­че­ність у ча­со­плин, відчуття "тіней за­бу­тих предків". Хвилини віч­ності скапують у по­езіях Мар'яни Бонь-Яку­би­шин крап­ли­на­ми Вічної Ріки, як це ма­ємо у Ліни Кос­тен­ко, Уласа Самчука чи Юрія Станинця. Лі­рич­­на героїня з вправністю скнари рахує кож­ну хви­лину і стає скупою на час (у Ва­си­ля Довговича ма­ємо "крадіїв часу", які пе­ре­шкоджають йому ро­би­ти корисні спра­­­ви), вона хотіла б час зупинити, але не має та­кої можливості: "серце простору – без­мі­ру просить...", бо ж воно відкрите до сві­ту і "спраг­­лими устами" п'є найсолодше, що в ньо­­му є, – Любов.
Авторка в поезіях (а, певно, й у житті) хо­че бу­ти "єдиною на сотні мрій" для Ко­ха­ного, і від ньо­го ви­магає того ж. Тільки з ко­­ха­ним цей чорно-бі­лий світ може стати ко­льо­­­ровим, тіль­ки – коли удвох, з'я­совується сенс життя, хай – по обидва бо­ки про­­с­то­ру, аби лиш не бо­я­ти­ся втекти "у щас­тя" від віч­них обов'язків, справ і свідків. Коли ко­ха­­ний по­ру­ч, справді світ може спокійно про­ходити ми­мо:
 
Хай... собі іде,
Коли ти поруч. Що мені до нього?
 
А коли коханого поруч нема? Що тоді? "То­­ді ти в моїй долі – відсутній" – "Гриців тру­їти сьо­­го­д­­ні не модно..." Ця нео-Маруся-Чу­рай сві­до­ма сво­­го високого покликання, та­ка ж силь­на і гор­­да, як бу­ла кілька сто­літь тому, але вже збагачена до­сві­дом:
 
Живи собі, Грицю, тисячу літ.
Світ після зради – чорна безодня –
Все ж – ця безодня – світ.
Я в його лоні, збагни це, – людина.
Мати. Дочка. І ще...
Жде мене, Грицю, моя Україна –
Пісні моєї жде.
 
Служити Україні – понад усе. Хоч вона сьо­­го­дні роз­терзана поміж "патріотами", ро­зі­кра­на поміж "спон­сорами", ґвалтована сво­ї­ми і чу­жи­­ми, пере­про­да­на-перекуплена "син­ками і до­не­­ч­ками", від тої Ук­раїни вже й "са­дів із виш­ня­ми" не залишилось, її про­­мі­ня­ли на гре­­ції-пор­ту­га­лії-венеції, вона ще да­ле­ко не є нам матір'ю і, певно, скоро нею й не ста­­­не... та все ж вона – рідна, єдина. па­м'я­та­­є­те, у Фе­дора Мо­ґі­ша:
 
У мене є іще Кохана,
Не нарікай і не кляни,
Бо їй служить – найвища шана.
Служімо ж їй і я, і ти...
 
Мар'яна Бонь-Якубишин надзвичайно чіт­ко усві­домлює Україну у власному жит­ті. Вона їй не до­­рікає, вона її любить, своєю особ­ливою жіночою лю­бов'ю, пра­г­не зро­зу­мі­ти і до­по­мог­ти. Їй, як і Фра­н­кові, "тая Русь – кри­­ва­ва в серці ра­на", як і ле­сі, "сер­це за­па­ли­ла гаря­чая іскра пал­ко­го жа­лю", як і Ма­ла­нюкові, ук­ра­ї­на "у кров і мус­ку­ли врос­ла", як і Ти­­чина, по­ет­ка лю­бить "вітра віт­ро­­­він­ня, його шля­­хи, його бо­лін­ня і землю, зем­лю свою", як і зо­ре­­слав, "на кож­­ний по­клик" тої зем­лі го­това йти "до бою" з іме­нем Гос­под­нім на устах:
 
Великий Господи! Хай буде все як є:
Жит­тя життям – і гарним,
                                         і нестерпним.
Да­руй прожити кожному своє –
Ко­му – величне, а кому – мізерне.
 
Але якщо не зраджу висоти
І не спущуся на стежини ниці,
Суди, прошу, багато осягти.
Даруй мені цілу жіночу вічність.
 
І в тій "жіночій вічності" є маленька га­ря­ча схованка – Монастирець, у якому є ду­же ба­га­то України, справжньої і пре­крас­ної... 
 
 
Лірична героїня п. Мар'яни, яку не­мож­ли­во від­­ділити від самої авторки, тонко від­чуває ча­со­ву тяглість, тоненькі неви­ди­мі ниточки, що єд­на­ють покоління, над нею тяжіє дух іс­то­­рії, що при­му­шує її бути від­повідальною за свою епоху:
 
Я живу у цю мить –
Я сторінка великої книги.
І мене не збагнути,
Оминувши приховану суть
Жовтих тих сторінок –
Невідкритих, величних, великих,
Що притрушені пилом
Сучасних байдужих епох...
 
Життя складається часто не най­кра­щим чи­ном. Особливо для жінки-закар­пат­ки. Як пр­а­­вило, ве­лике господарство, малі ді­ти, не­міч­ні бать­ки, ви­їзне заробіт­чан­ст­во чоловіка ви­бі­лю­ють во­лос­ся, висушують очі, ви­сту­джу­ють по­чуття... Пе­ре­горені смут­ками, пере­сон­чені сон­цем, заночені но­ча­ми, спраглі чо­ло­ві­чої лас­ки, закарпатські Яр­о­­славни вперто че­кають сво­їх лад, щоб без ос­тан­ку віддати їм пере­сто­я­ну при­страсть і "по­пес­ти­тись на пал­кім пле­чі": жін­ки бояться зради. Час роз'­­єд­нав сім'ї, але обов'язково з'єднає знову. До­ро­ги як роз­ве­­ли, так заново і зведуть. Тільки зради про­­­ща­ти не можна, хоч "клята пам'ять не дає роз­­лу­чення", прощати зради все ж не мож­на. По­лин­­ний її присмак руйнує все, за­тьма­рює най­­кра­щі спогади, принижує най­ви­щі пориви, зде­­шевлює най­благородніші вчин­ки, пере­крес­лює любов, як не­вдалий вірш.

 

Мар'яна Бонь-Якубишин (знову ж: як і її ге­­ро­ї­ня), від­да­ючи шану героїці й жерт­вен­но­сті ми­­ну­ло­го, бо­рючись з байдужістю й ци­нізмом су­­час­нос­ті, – у пошуках висоти май­бутнього. Во­­на сві­до­мо об­рала свій шлях і торує його що­ден­­но і впер­то. До Хра­му Мистецтва Слова.
Я справді ніколи не була в Монастирці, але те­пер неодмінно буду...

Наталія Ребрик, для Закарпаття онлайн

10 грудня 2010р.

Теги: Бонь-Якубишин, поезія, Але: Поезія, вірш, Ґражда

Коментарі

Марія Грицик 2012-12-11 / 12:50:03
Сама собі «поетичний вінок сплітала»,
бо їй Доля її життя диктувала…

9 грудня минає два роки, як не стало між нами Мар’яни Бонь-Якубишин. Втрату понесла сім'я, школа, село, Хустщина … Не треба перераховувати, ким вона була ,про неї знають всі, бо в такому короткому «спалахом однієї зірки» житті – вона була Людиною, Жінкою, Матір’ю, Дочкою… з великої букви. І це правда…
Вона ніколи нікого не підводила, на неї можна було покластися в усьому, довіритись у своїх почуттях, попросити допомоги; справу, яку починала, завжди доводила до кінця, безмежно любила школу, дітей ,рідних, людей, життя… завжди думала ,що говорила, бо «… напівпочуттів у душі не носила, напівщирих слів – не писала…», Доля їй поетичний талант дарувала, у серце своє вона «Слово» впустила, поезії – вірші , як квіти ростила… Шляхетною була, села не цуралась, навпаки, гордилась ним, в якому « … хащі – горді, величаві…», у них «…вічності загублено ключі…» - і вона їх спрагло в них шукала, «шукала зараз – може пізно бути…».
Як це вона точно, мабуть, наперед відчувала, спішила жити, хвилини рахувала:
Страчено день. І я за ним сумую.
З якихось пір стаю скупа на час.
З вправністю скнар хвилини вже рахую.
Таке зі мною чи не в перший раз.
Хотілось зробити більшого: для школи, для району, для дітей , для людей; боялась спізнитися, боялась не встигнути:
Завойовую світ по краплиночці.
Хтозна -звідки устигну й доки.
Відпускаю життя по хвилиночці…
І не маю часу спинитися:
Серце простору - безміру просить.
І боюся кудись спізнитися:
Все не досить мені. Не досить…
Поетичне слово вабило її ,просилося в душу, але бажання творити себе у справах забирало час, тому, ніби, між іншим, вона просила:
Вічносте! Вибач.
Я не маю часу на тебе.
У мене глобальніші справи –
Щоденні - буденні-дрібні…
Іди собі. Йди…
Та не обминула її Вічність, швидко забрала до себе, хоч як вона не просила:
Великий Господи! Допоможи пройти життєву путь –
Перебрести усі чотири броди –
Збагнути в кожному гірку й солодку суть.
Відбутись в кожному. Лишитися по собі.
Не судилося! Вже в другому броді людського життя її не стало… Свічка догоріла:
Свічка горіла, прагнучи згаснути,
Щоб не вдивлятися в таїнство вічності.
Ніч почорніла не в змозі прикрасити
Світлістю дня всі свої неможливості.
Читаючи рядки поезії пам’яті І.І. Губалю, молода людина, якій би ще жити і жити, настільки глибоко прийняла біль в своє серце і пропустила через свою душу, що, здається, вона пише сама про себе:
Неминучість. Фатальна мить.
Кроки спинено. Відлік інший.
Всяка втрата колись відболить.
Лиш була б за межею вічність.

Стільки намірів, стільки справ.
Творчі задуми, зустрічі, книги…
А хтось вищий за нас узяв –
І життя серед праці вимкнув.

Боже, як їй хотілося жити !... Зі мною назавжди залишиться її погляд, очі, усмішка через біль, але усмішка, коли вона лежала в лікарні і слова: «…я вірю, все буде добре…» і остання телефонна розмова у вівторок понад вечір, і останні слова: «…як я багато передумала, як відчуваю, що люблю людей, люблю життя… обов’язково видам збірку поезій під назвою «Люблю»...
…У четвер зранку її не стало, хоча перед тим були слова:
Ще подиву шукає погляд мій.
Ще ноги прагнуть доторку доріг.
Ще не сказала я найкращих слів.
Ще не усіх зустріла я своїх…
Ще сила є і в слові, і в руці.
Я ще не всю розтратила любов.
І відлюбили ще мене не всі.

… Не сказала вона ще найкращих слів… не всіх зустріла… не всю розтратила любов, не всі її відлюбили…, бо душу свою вона зріднила з безоднею, залишилась одна:
Зріднила душу із безоднею –
Ту душу, що й сама без дна.
Втекла від світу, що самотньою
Зробив. Хай буде так. Одна…

Здавалось, зупинилось в той день у Монастирці усе, не вірилось, що життя Мар’яни погасло, але:
Не здригнулися гори,
Не зламались од смутку смереки,
Не спинилися ріки,
Не заплакала зорями ніч,
Коли … від’їжджала
Так далеко, далеко, далеко…
Покотилися тільки з годинника
Двадцять із гаком сторіч.
Гори, смереки, зоряні ночі… залишилися тим, хто живе, хто любить, страждає… й усе пам’ятає …, бо:
В церкві від плачу дзвони розбудилися,
Звиклі по нас – розтеклись перед нами.
Зганьблене небо чорніло й казилось
І розпадалось на землю громами.
Дійсно, дзвони плакали, тужили, небо було чорним і йшов густий-густий сніг, через який на якийсь момент виглянуло сонце.
Відлуння… Ключем журавлиним
Розімкнуте рук кільце.
Курлиння – прощання – курлиння –
І все…
По небу – осінній гомін,
Землею – сумний переляк
Пронісся – і лиш на спомин –
Калини кетяг.
Вона залишила усіх і все, а нам – залишила себе:
Залишивши усе, що пройшла,
Залишаю себе.
Щоб в очах тих назавжди не щезнути,
Де збагнену себе
Незбагненною знову знайшла.
Скільки багато могла ще Мар’яна зробити, скільки радості світу подарувати, скільки поетичних збірок написати, і я впевнена, що її вірші всі діти України напам’ять мали б були вивчати… Але… Як боляче, коли рідних, близьких втрачаємо, а коли живемо, часто-густо, не цінуємо те, що маємо, - і тільки одне – на все нарікаємо, один в одного «правди» шукаємо…
А коли стається подібне, то всі в горі замовкаємо, починаємо щось осмислювати, думати, бути «Людиною» в думках обіцяємо…, а, повернувшись у будні, знову, десь, ніби ненароком, «людське» втрачаємо…
Народе мій. Сучаснику-народе.
Призупинись. Перепочинь від моди
На заздрощі, байдужість і розпусту.
Засій добром душі простору пустку.
Це до нас говорить Мар’яна словами своєї поезії, закликає «засівати добром» наші просторі, але часом, пусткою наповнені, душі. Почуймо її, бо у житті не все так просто, як нам інколи здається, адже підтвердженням тому і є поезія Мар’яни Бонь-Якубишин, яка сама собі при житті поетичний «вінок» сплітала, бо їй Доля її Долю диктувала…

Марія Грицик 2011-01-23 / 14:19:00
Недоказала… Недолюбила…
Недописала… Недоробила…
Недочитала… Недомріяла…
Доля так мало їй віку відміряла…
Недовершила… Незавершила…
Недоростила… І недовчила…
Не одружила… Не оженила…
До повноліття недовела –
Розгубила здоров’я в молодії літа…
Недоблагала… Перестраждала…
Недочекалась… Не попрощалась…
Ключі Вічності недовго шукала…
Вони самі її знайшли і повели…
«…До самотньої тої висі,
У котру вона пішла одна…
Та й залишилась…»
Надовго… Назавжди…
На віки вічні…
Дуже-дуже життя любила.
У пам’яті нашій себе залишила…

Маріанна Шутко 2010-12-15 / 12:44:00
АЛЕ людина залишає на Землі добрі справи і гарні поезії, які житимуть вічно і не загубляться ніколи і ніде! Мар’яна Бонь залишила нам і свої гарні вірші, і свої добрі справи - їх так багато-багато...Бо бути Вчителем - це велика місія! А бути Поетом - бути пророком (тепер читаю-перечитую її збірки поезій і аж страшно інколи - у неї вірші кричать про вічне і вічність, ніби вона знала, відчувала, передчувала, що так швидко піде...)

Мар'яна Нейметі 2010-12-11 / 10:27:00
Це відбулося так раптово, а тому страшно, жорстоко, безглуздо. Але, може, тільки для нас раптово. Може, той біль, який заважав дихати, роками підступався ближче до серця. І тепер пригадуєш гарну Мар'янчину усмішку на лікарняному ліжку, розмови про наступну поетичну книжку:
— Ні, вона буде зовсім іншою! Я багато чого передумала за ці дні.
І впевненість у тому, що життя їй необхідне, що воно її не покине і за нього треба чіплятися. І розповідь про зовсім маленького сина, до якого дуже хочеться вирватися з цієї хвороби. Про маму, яка в неї золота. Про чоловіка, який хвилюється в коридорі. Про дочку, яка хоче вступати на журналістику.
Чому ж сьогодні так зранила нас, Мар'янко? Як нам бути з тією вірою, як відпустити від себе
назавжди? Із болем натикаєшся на рядки, від яких сьогодні стає моторошно: «Ще не усіх зустріла я своїх». Або ж: «А на серці негарно, боязко. І потрібна чиясь підтримка». Або ж про «рідних поглядів грізний січень».
Думається, може, Мар'яна й приїхала за цією підтримкою в Ужгород. Хоч нізащо не проміняла б його на свій Монастирець на Хустщині. Останнім часом їй фатально бракувало кисню — того, що дається задарма:
Та хтось вищий за нас узяв — і життя серед праці вимкнув. — Я не вірю у смерть, — написала колись Мар'яна Бонь. І ми теж не віримо. Бо на кожну смерть знайдеться своє «Але». Саме так називалася Мар'янчина, на жаль, вже остання прижиттєва збірка.

Наталка Довганич-Бабич, Золотарево 2010-12-11 / 10:10:00
Боже, воістину - Ти обираєш найкращих. Чистих і відданих - світло землі. І все, що лишається світу, - сліди і наслідки їх перебування, а дітям - добро, посіяне поміж людьми...

Тетяна Грицищук 2010-12-10 / 23:24:00
Ця звістка мене приголомшила. Я не можу в це повірити. Сльози цяпають на клавіатуру. Не можу.
Ми з Маряною були однокурсницями.
Більш ліричної, милої людини, як Маряна Бонь, я не знала.

Родичам мої співчуття, а тобі, Маряночко, вічная память.

НОВИНИ: Культура

15:57
В Ужгороді звучатимуть перлини духовної музики у виконанні хору Cantus
07:38
/ 1
Закарпатець Олександр Гаврош написав новий роман "Донос"
11:37
В Ужгороді презентували книги Івана Хланти
09:44
У Мукачеві відкрито персональну виставку Антона Секереша "Любов до рідного краю"
20:36
Закарпатська обласна філармонія готує цикл тематичних концертів "Шевченко in time"
09:23
Майже 90 художніх полотен "З подорожей по Карпатах" презентують в Ужгороді
16:35
У квітні Мукачево прийматиме всеукраїнський фестиваль-конкурс мистецтв "Перлина Закарпаття"
16:22
У Мукачівському замку відкриють персональну виставку Антона Секереша "Любов до рідного краю"
16:08
На Закарпатті вийшов друком третій випуск наукового щорічника "Етніка Карпат"
14:30
Виставку "Іконопис та сакральне мистецтво" врочисто закриють в обласному художньому музеї в Ужгороді
14:16
Відомі українські письменники завітають на Закарпаття у рамках літературного проекту "Мереживо"
12:18
До Дня усіх закоханих в обласній філармонії в Ужгороді пануватиме музичне кохання без меж
21:35
В Ужгороді відбувся І Відкритий конкурс юних піаністів імені Маріанни Валковської
20:31
Виставку з нагоди ювілею презентував закарпатський художник Йосип Бабинець
11:42
Художня "Зимова казка" Василя Вовчка панує на виставці митця в Ужгороді
16:40
Закарпатський художник Йосип Бабинець презентує виставку з нагоди ювілею
15:49
/ 1
У Свиднику стартує ювілейне міжнародне бієнале лляної тканини "З Кросно до Кросно"
07:02
/ 1
В Ужгородському скансені відбувається публічний захист дипломних робіт випускників Закарпатської академії мистецтв
16:18
Ансамбль "Угорські мелодії" потішить в Ужгороді своїх шанувальників "Шедеврами з оперет Франца Легара"
12:12
У Тячеві відкрили етнографічну фотовиставку фотохудожника з Румунії Тимура Кіша
10:09
У Мукачеві відбувся творчий вечір відомого композитора і співака Ігоря Білика
09:53
100-річчя Олени Рудловчак розпочали відзначати у Пряшеві
13:22
В Ужгороді відбудеться І Відкритий конкурс юних піаністів імені Маріанни Валковської
12:13
/ 1
Благодійний концерт військового оркестру 2-ої Галицької бригади Нацгвардії відбувся в Ужгороді
13:45
/ 2
Ювілей художника Імре Ревеса відзначають у Виноградові
» Всі новини