Мар'яна Бонь-Якубишин: «Смерть ця – дарунок найкращому з вдячності…»

День перед цим вона дивилася нам прямо в очі й промовляла: мені треба жити... Раз, і вдруге, і в третє... Її погляд не був благальним, ані в голосі не вчувався відчай. Вона промовляла просто, як самозрозумілу річ: мені треба жити. Звичайно. Ти повернешся у свій Монастирець, тебе чекають діти, родина. Ми ще видамо не одну твою книжку. А за місяць влаштуємо творчий вечір двох Мар'ян – Бонь-Якубишин і Нейметі...

Непогамовний біль у серці поволі відступав, але не відпускав. Лікар запевнював: це нічого, загрози життю немає...

 

Та, очевидно, Господь досудив, що потребує її більше, ніж Степанко і Марічка, ніж мамочка і чоловік, ніж школа і поезія...

 

Багато років тому у січні Мар'яна прощалася зі своїм батьком:

 

 

10 грудня опівдні монастирецькі дзвони сповістили світові про те, що Мар'яна Бонь-Якубишин – Учитель, Поет, Донька, Мати, Жінка полишила всі земні справи і "вклала своє життя у дати", відійшовши на те Високе Небо, де не болить серце, де зупинився час, де сама стаєш ангелом-охоронцем...

 

 

 

 

Євген Маланюк

 

Ніколи не була в Монастирці... Але ба­чу, як во­на "шляхетно і гарно" пе­ре­брі­дає ве­­рес­не­вий ран­ко­вий туман, що уро­чис­то під­ні­мається до про­світ­ле­ного неба, яке рап­том на­хилилося на­д нею так низь­ко, щоб за­ту­ли­ти собою суєтну бу­­денність і на од­ну мить, тіль­ки на одну коротку мить, да­ти від­чу­ти їй "цілу жіночу вічність"... Тут її душа. У цих гор­­­дих і величавих ха­щах, на розіп'ятих кар­пат­­­сь­ких стежках, у втис­нутому між двох до­лонь всесвіті, між та­єм­ни­чістю пра­пра­­ми­нув­шини і за­ас­фаль­т­ні­ліс­тю бай­дужої су­час­нос­ті... Вона шу­кає загублені Віч­ніс­тю ключі. Во­на праг­не висоти... Зривається, але під­води­ть­ся, роз­­­ча­р­о­в­у­ється, але вірить, ненавидить, але лю­бить, про­кли­нає, але благає, страж­дає, але жи­ве... Світ ди­вує її, але й вона ди­­вує світ, за­во­йо­вуючи його "по краплиночці", скіль­­ки ви­ста­­чає сна­ги і сил, не спи­ня­ючись, від­пус­кає жит­­тя по хви­лині, щоб ку­дись не спіз­ни­ти­ся і при тому в пра­гненні до істи­ни напів­почут­тів у душі не но­сить, на­пів­щи­рих слів не пи­ше і не ка­­же.

Вона – Жінка. У її серці – Любов, яка здат­­на "світ і всесвіт заново відкрити".

 

Справді, друга п­о­­етич­на книжка Ма­р'­я­­ни Бо­н­ь­-Якубишин – це до­стой­ний "збір сил" і сер­йоз­­ний розгін у Храм Мис­те­цтва Сло­ва. До­стат­­ньо кіль­ка рядків:

 

 

щоб переконатися: це – поезія.

Прискіпливий погляд розгледить за по­оди­­­но­­ки­­ми текстами певну педагогічну за­ан­­ґа­жо­­ва­­ність, тональність Ліни Костенко чи Єв­гена Ма­­ла­­нюка, пізнаваність окремих тем чи мо­ти­вів, про­­скакування пораз кла­си­ч­­­ного об­разу, не по­да­рує авторці місцями зби­­­того рит­му, змі­­щеного на­­голосу або ж пе­ре­че­пи­ться на ледь-ледь "не­до­тяг­­нутій" фор­­­мі... Але ж це – доб­ра поезія, цього не про­ми­неш.

Мар'яні Бонь-Якубишин є що по­сут­ньо­го ска­­­за­ти світу. Вона серед тих, хто тво­рить Мис­те­цтво. У цій царині авторка має свої ав­то­ритети, між якими в першу чергу Пет­ро Скунць. Його жи­вий, вічно бунтівний дух пере­ко­­нує поетку у ва­го­мос­ті одиниці ("...а це біль­ше, ніж натовп – один" – у Скун­ця, "як багато це зна­чить – Один" – у Бонь-Яку­­бишин), змушує бу­ти принциповою і ка­те­го­рич­ною у сто­сун­­ках з людь­ми, від­по­ві­дальною і чес­ною перед громадою і собою, до­магатися чіт­кос­ті слова і об­­разу, не бо­я­ти­ся перекреслити не­вда­лий ря­док чи вірш, не коритися важкості хрес­та, бо ж

 

 

Лірична героїня збірки ро­зу­­міє, що така позиція робить її, можливо, са­­мот­­ньою, але ні в яко­му разі не слабшою.

 

 

 

Порівняймо з Маланюковим:

 

 

 

Чи з Зореславовим:

 

 

Це аж ніяк не мотив самотності. Це скор­­ше – усві­домлення себе у часі, ута­єм­ни­че­ність у ча­со­плин, відчуття "тіней за­бу­тих предків". Хвилини віч­ності скапують у по­езіях Мар'яни Бонь-Яку­би­шин крап­ли­на­ми Вічної Ріки, як це ма­ємо у Ліни Кос­тен­ко, Уласа Самчука чи Юрія Станинця. Лі­рич­­на героїня з вправністю скнари рахує кож­ну хви­лину і стає скупою на час (у Ва­си­ля Довговича ма­ємо "крадіїв часу", які пе­ре­шкоджають йому ро­би­ти корисні спра­­­ви), вона хотіла б час зупинити, але не має та­кої можливості: "серце простору – без­мі­ру просить...", бо ж воно відкрите до сві­ту і "спраг­­лими устами" п'є найсолодше, що в ньо­­му є, – Любов.

Авторка в поезіях (а, певно, й у житті) хо­че бу­ти "єдиною на сотні мрій" для Ко­ха­ного, і від ньо­го ви­магає того ж. Тільки з ко­­ха­ним цей чорно-бі­лий світ може стати ко­льо­­­ровим, тіль­ки – коли удвох, з'я­совується сенс життя, хай – по обидва бо­ки про­­с­то­ру, аби лиш не бо­я­ти­ся втекти "у щас­тя" від віч­них обов'язків, справ і свідків. Коли ко­ха­­ний по­ру­ч, справді світ може спокійно про­ходити ми­мо:

 

 

А коли коханого поруч нема? Що тоді? "То­­ді ти в моїй долі – відсутній" – "Гриців тру­їти сьо­­го­д­­ні не модно..." Ця нео-Маруся-Чу­рай сві­до­ма сво­­го високого покликання, та­ка ж силь­на і гор­­да, як бу­ла кілька сто­літь тому, але вже збагачена до­сві­дом:

 

 

Служити Україні – понад усе. Хоч вона сьо­­го­дні роз­терзана поміж "патріотами", ро­зі­кра­на поміж "спон­сорами", ґвалтована сво­ї­ми і чу­жи­­ми, пере­про­да­на-перекуплена "син­ками і до­не­­ч­ками", від тої Ук­раїни вже й "са­дів із виш­ня­ми" не залишилось, її про­­мі­ня­ли на гре­­ції-пор­ту­га­лії-венеції, вона ще да­ле­ко не є нам матір'ю і, певно, скоро нею й не ста­­­не... та все ж вона – рідна, єдина. па­м'я­та­­є­те, у Фе­дора Мо­ґі­ша:

 

 

Мар'яна Бонь-Якубишин надзвичайно чіт­ко усві­домлює Україну у власному жит­ті. Вона їй не до­­рікає, вона її любить, своєю особ­ливою жіночою лю­бов'ю, пра­г­не зро­зу­мі­ти і до­по­мог­ти. Їй, як і Фра­н­кові, "тая Русь – кри­­ва­ва в серці ра­на", як і ле­сі, "сер­це за­па­ли­ла гаря­чая іскра пал­ко­го жа­лю", як і Ма­ла­нюкові, ук­ра­ї­на "у кров і мус­ку­ли врос­ла", як і Ти­­чина, по­ет­ка лю­бить "вітра віт­ро­­­він­ня, його шля­­хи, його бо­лін­ня і землю, зем­лю свою", як і зо­ре­­слав, "на кож­­ний по­клик" тої зем­лі го­това йти "до бою" з іме­нем Гос­под­нім на устах:

 

 

 

І в тій "жіночій вічності" є маленька га­ря­ча схованка – Монастирець, у якому є ду­же ба­га­то України, справжньої і пре­крас­ної... 

 

 

Лірична героїня п. Мар'яни, яку не­мож­ли­во від­­ділити від самої авторки, тонко від­чуває ча­со­ву тяглість, тоненькі неви­ди­мі ниточки, що єд­на­ють покоління, над нею тяжіє дух іс­то­­рії, що при­му­шує її бути від­повідальною за свою епоху:

 

 

Життя складається часто не най­кра­щим чи­ном. Особливо для жінки-закар­пат­ки. Як пр­а­­вило, ве­лике господарство, малі ді­ти, не­міч­ні бать­ки, ви­їзне заробіт­чан­ст­во чоловіка ви­бі­лю­ють во­лос­ся, висушують очі, ви­сту­джу­ють по­чуття... Пе­ре­горені смут­ками, пере­сон­чені сон­цем, заночені но­ча­ми, спраглі чо­ло­ві­чої лас­ки, закарпатські Яр­о­­славни вперто че­кають сво­їх лад, щоб без ос­тан­ку віддати їм пере­сто­я­ну при­страсть і "по­пес­ти­тись на пал­кім пле­чі": жін­ки бояться зради. Час роз'­­єд­нав сім'ї, але обов'язково з'єднає знову. До­ро­ги як роз­ве­­ли, так заново і зведуть. Тільки зради про­­­ща­ти не можна, хоч "клята пам'ять не дає роз­­лу­чення", прощати зради все ж не мож­на. По­лин­­ний її присмак руйнує все, за­тьма­рює най­­кра­щі спогади, принижує най­ви­щі пориви, зде­­шевлює най­благородніші вчин­ки, пере­крес­лює любов, як не­вдалий вірш.

Мар'яна Бонь-Якубишин (знову ж: як і її ге­­ро­ї­ня), від­да­ючи шану героїці й жерт­вен­но­сті ми­­ну­ло­го, бо­рючись з байдужістю й ци­нізмом су­­час­нос­ті, – у пошуках висоти май­бутнього. Во­­на сві­до­мо об­рала свій шлях і торує його що­ден­­но і впер­то. До Хра­му Мистецтва Слова.

Я справді ніколи не була в Монастирці, але те­пер неодмінно буду...