Місто зразу очищується від доброї половини свого населення. Безперервний, здавалося би, ярмарок марнославства раптово закривається – якось непомітно. Місто накривається високим-високим небом Аустерліца, під яким недоречно бігати із прапорами, кричати, прагнути не знати кому потрібних перемог. Усі під цим небом нагадують очманілого князя Болконського – ще не добитого, але вже добряче контуженого. Численні забігайлівки формально відкриті, але життя там переходить в анабіоз. Дівчата-офіціантки вилежуються на диванчиках і зі здивуванням споглядають рідкісних відвідувачів: "Откуда, мол, и что это за географические новости?" Якесь життя теплиться хіба що уздовж берегів Ужа.
Навіть чергова кампанія з виборів мера починається якось ліниво-ліниво. Кожний потенційний кандидат кокетує. А чи треба, мовляв, воно мені? Та я просто так тут, покурити вийшов! Настрої зрозумілі. Бо містові у такому стані треба обіцяти пару фонтанів, озеленення полисілих вулиць, регулярні рейси машин-оприскувачів, але тим обіцянкам все одно вже ніхто не вірить. Хоча через пару місяців доведеться бодай робити вигляд, ніби ми повірили. Але зараз про це не хочеться думати. Хоча думати не хочеться не тільки про це. Не хочеться не тільки думати, а й взагалі нічого. Не хочеться, але треба, бо життя триває. У Візантії, де було ще спекотніше, ніж у нас, новий рік починали з 1 вересня.
У цьому був свій сенс – починати рік на свіжу голову, коли спадає літнє божевілля, остаточно вимальовуються види на урожай хліба і особливо винограду. Патриції поверталися до Константинополя зі своїх заміських вілл, готові до подальшої боротьби за вплив на божественного базилевса. Чужоземні купці ще вешталися між святою Софією та імператорським палацом, але вже починали готуватися до осінньої навігації, аби відплисти додому. І досі наші освіта і телебачення живуть по-візантійськи. Не в тому смислі, що там постійні інтриги і поїдання одне одного. Хоча і в цьому теж.
Це прагматичні європейці, котрі не вміють до ладу відпочивати, причепили Новий рік до Різдва, бо так економно: усе, що недоїли на уродинах Сина Божого, можна потім догризти на Новий рік. Вічно п'яний Петро Перший перекрутив усе по-своєму, тому у нас Новий рік припадає на піст перед Різдвом, підкреслюючи ключову особливість вітчизняної релігійності, котра рідко буває абсолютно тверезою. "Русі веселіє пити, не можемо без того бити", – казав ще рівноапостольний Володимир. З усіх його заповідей саме ця виконується найбільш ревно.
Справжній роботяга фольклорист Іван Хланта, який щороку видає грубий том своїх пісенних записів, цього разу оприлюднив пісні українців румунського Банату. На зламі ХІХ – ХХ ст. у цей хлібний край переселилося чимало закарпатців, переважно з Міжгірщини та Рахівщини. Так-от, один з розділів цього збірника цнотливо зветься "Антипияцькі пісні". Гм, якщо це антиалкогольна пропаганда, то дуже своєрідна. Це такі натхненні гімни хлібному вину, що усі наші горілчані бренди мали би битися за таку книжку і потім будувати на цих текстах свою рекламну кампанію.
Наші предки уміли пити гігантськими дозами, бо працювали, як воли. Зараз обидва уміння втрачено. І не тільки у спеку. Варто відроджувати. Принаймні, працьовитість. Все інше відродиться саме собою. Нині людська активність на повному спаді. Восени, як завжди, нагадуватимемо коника-стрибунця, який процвірінькав ціле літо і так і не підготувався до зими. Така вже наша вдача, що кожний сезон починається якось несподівано. До речі, цьогоріч перші приморозки обіцяють вже у жовтні, то ж завершення виборчої кампанії буде просто-таки відмороженим. Але зараз у це не віриться, спека здається вічною.
Сергій ФЕДАКА, газета "НЕДІЛЯ"