Сергій КУРОВСЬКИЙ
За останнього приїзду ми зустрілися, поговорили про життя-буття, порівняли....
ЩО НАЙБІЛЬШЕ ВРАЗИЛО?
— За весь час, — говорить Сергій, — найбільше ошелешило, що Америка не така й недоторканна, коли літаки врізалися в два хмарочоси-близнюки 11 вересня 2001 року. Дуже добре, що я запізнився в ті хмарочоси, де була каса для покупки авіаквитків на Будапешт. Я ж якраз збирався до Ужгорода. Мій захід в авіакасу міг
би виявитися фатальним. Отупілі товсті американці були в повному нокауті. Ще більше ніж я. Але трохи пізніше, не зважаючи на великі руйнування і людські жертви, янкі готові були прокладати в руїнах туристичні маршрути, щоб зробити на національній катастрофі горезвісні “мані-мані”. Тобто, гроші. Якщо по-нашому.
— Чого ж твої американці такі товсті?
— Дуже дешева їжа. Ми з дружиною ідемо вдвох до ресторану, проте беремо одне “друге” на двох. Одному ж таку кількість їжі просто неможливо з’їсти. Те, що залишається, нам запаковують у коробочки, щоб ми могли ще й удома підкріпитися. Так мало як подають в ужгородських ресторанах не дають навіть безкоштовно в американських нічліжках. А тут за це ще й гроші хочуть. І немалі.
— Вісток з України чекаєш?
— Дуже. Втім, я ще й досі не сприймаю Україну як окрему державу. В мені ще не вмер Радянський Союз із його позитивними цінностями — дружбою народів, доброзичливістю, чого від колишньої імперії ніяк не віднімеш. Але після краху імперії українські представники значно приємніше враження справляють, як російські. Дуже неприступним був при своєму приїзді сюди тодішній прем’єр РФ Віктор Черномирдін, ніби
комусь він там треба. Я ледве зміг зробити його знімок для міської газети “Нью-Йорк пост”. А от тодішній український Президент Леонід Кравчук був спокійний, не перестраховувався надмірною охороною, спілкувався з усіма бажаючими в Українському домі.
— Чим українці помітні там?
— Своєю схильністю до корумпованості. Очевидно, це перейшло від забюрократизованої імперської машини СРСР. Коли, скажімо, люди міняли паспорти громадян Радянського Союзу на українські — то під консульством не було звичайної живої черги, а викликали з черги, хто заплатив, а тих, хто вирішив отримати паспорти законно, тримали в чорному тілі. Мовляв, не платять — то хай собі стоять.
ЧИМ ЖЕ ДИВУЄ УКРАЇНА ЛЮДЕЙ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ?
Справді, ми чекаємо від Штатів допомоги, віз, просимо їх бути третейським суддею при своїх суперечках зі старшою сестрою Росією. Поважаємо, словом, ми США. І є загалом за що їх поважати: рівень життя високий, закони виконуються, а не лише декларуються.
Тому мені, після згадки про консульство України в Америці, стало цікаво зробити деяке порівняння наших підходів до життя по різні боки океану.
Колишній колега по обласній газеті “Молодь Закарпаття”, а тепер кореспондент газети “Нью-Йорк пост” і громадянин Америки продовжував розповідати в кофейні “Тотем” на знаковому для теми нашої розмови проспекті Свободи обласного центру. Там і говорили далі під зелений женьшеневий чай.
— У якому році ти виїхав?
— У 1992-му. Це було взимку. М’яко падав сніг. Та я з радістю і новими надіями полинув у нове для себе майбутнє.
— Коли приїхав зараз, то що в зовнішності людей, поведінці, вигляді Ужгорода особливо звернуло на себе увагу?
— Говорити, приїхавши з Америки, що там усі хороші, а тут погані, — було би невірно. Люди скрізь — і там, і тут. Будівлі теж виконують схожі функції для народу. Та що все-таки впадає в очі? Це якась торжествуюча відсутність культури в різних проявах. Люди озлоблені, недовірливі, в ставленні один до одного відчувають якісь фатальні, наперед їм зрозумілі негативні визначення. В магазинах зустрічаєш зовсім невмотивовану агресію. На найбільш елементарні, і підкреслюю — ввічливі, питання тобі відповідають ледь не лайкою. Добре, що не посилають до якоїсь мами. У старий добрий радянський час, згадай, так відгавкувалися. Щось на зразок: “Ви не бачите, що в мене не десять рук?!” Але тоді продавця “підігрівала” велетенська черга і репліки з її боку, а зараз умови в крамницях незрівнянно комфортніші.
Зараз дівчата за прилавком і біля кас більш привабливі, красиві, в повному бойовому розфарбуванні, вони ніби дивляться з глянцевої обкладинки сучасного журналу. Видивляєшся на них із захопленням, а у відповідь найчастіше відкривається паща диявола. Це створює значний контраст між зримим і сущим.
— А Ужгород як тобі?
— У цілому погарнішав. З’явилися європейські магазини, товарів прибавилось, додалось, на жаль, і покупців, які купують по 150 грам ковбаси, як у радянський час, коли зарплати були лімітовані, але були надії на майбутнє. Зараз в очах таких дрібних покупців такої надії не помічаю. А в розмовах надії на зміну покладають не на себе, а на якусь особу. Ось, мовляв, зміниться Президент, або прийде новий прем’єр. Як у Некрасова: “Вот приедет барин, барин нас рассудит!” Розрахунок не на себе самого, не на те, що ти господар країни, про яку стільки мріяли, а квартирант. Ні Тимошенко, ні Янукович вам не допоможуть. Тільки ви самі! Суть не в дозвільних балачках про те, кого з політиків за які (американські чи донецькі) гроші купили, а в твоєму особистісному примноженні благ рідної країни. Якщо ти їх не створюєш — нічого й триндіти. Досить говорити, робити всіх “купленими”, бо віз-Україна і нині там. Я
бачу рівень життя моїх друзів, моєї сестри в Одесі. Він зовсім не підвищується. Про який рівень можна говорити, коли людина купує в крамниці половину буханки хліба не тому, що їй не хочеться цілої, а щоб протягнути ще завтра день до вечора і не скрутитися від голоду.
— Це ж не всіх стосується?
— Певна річ, що так. Є дуже багаті люди. Вони зверхньо дивляться на таких, котрі трясуться над
нужденними копійками, доброзичливо посміхаються, роздивляючись довколишній світ. А місто в цілому
погарнішало, та на шкоду своїй самобутності. З’явилися риси європейські, словацькі, а колишня
привабливість десь розчинилася, розповзлася в якісь щілини. У друзів розпитую про Ужгород і чую лише: “Ось дивись новий магазин відкрився!”, “А ось, поглянь, супермаркет!” А власне Ужгорода десь і нема.
— Але магазини тебе, мабуть, втішили?
— Та ти що! Мені рекомендували той чи інший універмаг, де “є все”. Але при відвідуванні переконувався, що це далеко не так. А ціни, ціни! Це просто божевілля якесь. З якої стелі їх беруть? Напевно, хочуть, щоб зовсім з’їхали з глузду ці нещасні “півбуханочники”! Цінова політика просто огидна, вона викликає жах у людини, яка живе в країні, де дотримуються законів, думають про людину а не про власне обвисле пузо. Якась поганенька куртка “під шкіру” коштує 300, 400 доларів. Я питаю: “Звідки така ціна?” А мені у відповідь: “ А вона з Данії!” І все вибирають, щоб зідрати з тебе три шкіри, якісь екзотичні країни — Данію, Нову Зеландію, Швейцарію. Не якусь там Польщу. Люди, мовляв, більше вірять туманним країнам, далеким континентам, то й куплять за скажені гроші будь-які заштатні товари. Де, цікаво, патріотизм тих
же продавців у ставленні до своїх співвітчизників? Вони ж українці! Бачив, що шерстяні светри, які в надзвичайно дешевій Індії продаються по півтора долара, тут продають по 24 “бакси” і більше. Якесь торговельне гестапо в дії!
— Різнокаліберні політики з різних трибун зазвичай говорять, що в Україні вже все знаходиться на грані виходу в світові лідери, ще лишається “тільки трохи”, ще чомусь інвестори чогось не розуміють, не усвідомлюють, наскільки в нас гарно, і не йдуть на вітчизняні терени. Чому, скажімо, останні “не йдуть”. Невже в нас чиновники такі непривабливі?
— Справа не в чиновниках, а в згаданому ставленні до людей своєї країни. Чиновники тут гарні, мають високий освітній рівень, багато з них дадуть фору американським конгресменам. І справа також не в тому, що ніжне око потенційного інвестора побачить десь в Ужгороді стихійний смітник. Смітників і в Америці вистачає.
— А що ж вражає того ж американця чи канадця?
—В нас заборонена реклама загальноприйнятих наркотиків. Наприклад, сигарет, алкогольних напоїв міцного гатунку і пива. Це вважається злочином, бо зменшує кількість населення, розбиває родини, губить здоров’я людей, зменшує міць нації. А тут — велетенські щити з цією рекламою. Кожен зарубіжний інвестор, побачивши таку узаконену дикість, спрямовану на знищення свого народу, не вважатиме за потрібне вкладати
свої гроші в країну, де біля керівного керма знаходяться люди, які дозволяють нації працювати на занепад, а не на розвиток.
— Ще що в нашому місті дивує твоє американське око?
— Якась дволикість міського керівництва. З одного боку, воно виставляє рекламу, щоб не перетворювали місто в туалет, а з іншого — міська управа, хоч це їй нічого не варто, не може зібрати працівників кафе, барів, дозвільних установ різного гатунку і просто заставити їх під загрозою певних санкцій установити у себе вказівники до туалетів. Це нонсенс, що тут часто не пускають у туалети навіть відвідувачів. У найбільшому ресторані Нью-Йорка ти можеш за потреби сходити в туалет, не пробачаючись,
не пхаючи швейцару в спітнілу руку пачки грошей. А тут за столиками сидять немовби цивілізовані люди, а потім їх тупа барменша, яка заховала ключ від туалету в ліфчик, заставляє бігти “до вітру” в кущі чи до під’їзду і так нещасних трудящих. Про мера йдуть чутки як про рішучу людину. То він мав би припинити таке знущання над простим ужгородцем із боку підприємців. Почали збагачуватися на обслуговуванні людей —
то немає чого заощаджувати на засобах для чистки унітазів.
…Проспектом Свободи пробігла весільна собача процесія.
— Ні палого листя, ні собак та котів без господарів в Америці теж немає, — сказав С.Куровський. — Інвестор і цього може перелякатися. Зграї ж загрожують іншим людям. Якщо вони є — то тут більшість керівного складу думає спершу про особисті блага, а вже потім про Україну. А треба би навпаки. І піде заповітний підйом у всіх сферах життя. Це, думаю, грандіозна революція, яку потрібно Україні в першу чергу.
Василь ЗУБАЧ, "Трембіта"
21 лютого 2007р.
Теги: