Закарпаття: Музичний керівник "Лемківчанки" із Зарічева Любов Зінич привчила росіян до хабарів

Нещодавно побувала на ювілеї однієї знайомої у Перечині. За святковим столом гості смакували наїдками та напитками, тихо між собою перемовляючись. Несподівано залу ресторану заполонили народні пісні, коломийки, фіґлі. Як з'ясувалося, іменинницю прийшла привітати "Лемківчанка".

Закарпаття: Музичний керівник "Лемківчанки" із Зарічева Любов Зінич привчила росіян до хабарів

Присутні отримали годину насолоди від виступу учасників фольклорно-етнографічного ансамблю із Зарічева. Ювілярка Надія Суворова була у захваті від такого подарунку від своєї колеґині Любові Зінич.

З Любов’ю Михайлівною за столом ми майже сусідки. Знайомимося. Вона – соліст "Лемківчанки", грає на акордеоні. Згодом упродовж двох годин співала акапельно різні пісні – закарпатські, українські, російські, переважали хіти та народні пісні, і розповідала пригоди зі свого життя. Про таких людей, як Люба Зінич кажуть: душа компанії.

За кілька днів зустрічаємось, упродовж двох годин моя співрозмовниця розповідає про своє 55-річне життя, сповнене цікавих та неординарних історій, пригод.

Про музику і квіти

- Любов Михайлівно, розкажіть про себе.

- Народилася 15 липня 1954 року в прекрасному селі Зарічево Перечинського району. Завжди любила музику, квіти, компанії, добре погоститися, щиро поспівати. Через це маю багато знайомих, друзів. Ці риси перейняла від батька – він був квітникарем, все життя займався квітами, озеленював Перечинський хімзавод, цілий Перечин. За натурою був добрим, адже людина, яка пов’язана з квітами, має відкриту душу, для інших може робити тільки корисні справи. Любов до квіток батько привив і мені. У нас вдома все потопало у квітах. Ходили до лісу, там викопували дикі троянди, на них потім батько прививав декоративні. З них виростали штампові висотою 1-1,2 метри троянди, крони мали по 50-70 квіток. Ця краса – незабутня.

Маю 63-річну сестру Ганну. Після закінчення хімічного факультету УжНУ вона довго працювала на Перечинському лісохімкомбінаті, потім 12 років була головою Зарічева. Побудувала сільську раду, упорядкувала село, вулиці, пішла на заслужений відпочинок, але бирівкою кличуть її донині. 8 років керує "Лемківчанкою", організовує наші виступи, гастролі, зокрема і за кордоном.

Коли мені було сім років, батьки купили акордеон. Спочатку зі мною займався приватний учитель, потім сім років навчалася в музичній школі. Із сестрою та батьками завжди співали. Середню школу закінчила із золотою медаллю. Поступила у культпросвітнє училище в Хуст по класу акордеона. Грала на альті, домбрі, балалайці, фортепіано. Акордеон був головним інструментом, на ньому граю до тепер. Після закінчення училища отримала диплом за спеціальністю "Диригент оркестру народних інструментів", який два роки відробляла на посаді завчервоним кутком у Тур’ї-Реметі.

Потім пішла працювати у Перечин на завод "Стеатит". Там якраз відкрилася поштова скринька з виготовлення таємної продукції. На роботу набирали молодих, давали хорошу зарплату. Почали формувати групу з молодих незаміжніх дівчат для вивчення нової таємної продукції для підводних човнів. Півроку були у відрядженні на Міжгірській "Селені", кілька місяців – у Білій Церкві під Києвом і майже рік – у Москві.

Про голих хокеїстів, крадений перець, 6-метрові спагеті

- Чим здивувала столиця молодь Перечинщини?

- Ой, що то були за приколи у столиці! Можна було фільм знімати про "село", яке прийшло у столицю Союзу. То був 75-ий рік. Наші пригоди розпочалися відразу з метро. Чоловік, який нас зустрів, сказав, що треба кинути п’ять копійок у щілину і йти через турнікет. Оленка і Аня з Порошкова нічого не зрозуміли – кинули копійки і стали чекати, що автомат видасть їм квитки. Уже черга за ними з’явилася, а вони стоять і стоять, бояться іти без білета. Зайшовши до електропоїзда з сумками, не встигли вхопитися за палицю, і тут як рване поїзд, то ми всі десятеро повалилися на людей. Всі стоячі пасажири попадали на підлогу. Скільки було крику!

Тимчасово поселили нас у приміщенні стадіону "Динамо". Ми повиймали із сумок свої тормозки, розклали на лавицях, їмо. На це заходять роздягнуті хокеїсти – після тренування ішли в душові. Як нас побачили, а ми – їх, то вереску було на цілу Москву. Потім з тими хокеїстами познайомилися і приходили до них на вечірні тренування, були їхніми найкращими вболівальниками.

В науково-дослідному інституті, куди нас повели, показали на одні двері і сказали, що через них будемо заходити на роботу, назвали секретний код, який треба вносити перед входом. На ті двері особливої уваги не звернули. Наступного дня години дві блукали коридорами, бо всі двері були однакові, у кожні вносили код, але вони не відкривалися. Випадково побачив нас один із працівників установи, який і допоміг у даній ситуації.

За кілька днів пішли в ЦУМ – цікаво ж, що є в їхніх магазинах, бо у наших було пусто або через задні двері можна було щось придбати. Звідти ми вийшли і попрямували через дорогу, а там – шестирядний рух. Машини позупинялися, сигналять. На другому боці на нас уже чекали міліціонери. Сказали, що за порушення правил маємо заплатити 20 рублів – з кожної по два. Ми вдали, що нічого не розуміємо, говорили по-своєму. Вони махнули рукою і сказали, що ми – або турки, або шведи.

Отримували по 300 рублів зарплати, по 150 – відрядних, то з такими грошима почувалися білими людьми. Перші два-три тижні після зарплати жили на широку ногу, ні в чому собі не відмовляли, купували всякі делікатеси, всюди ходили, їздили. А останній тиждень харчувалися скромно - купували булочку за 4 коп. і пляшку обезжиреного кефіру за 5 коп. Спогади про Москву – на ціле життя, буду про нього розповідати і онукам, як підростуть.

Після роботи та у вихідні вивчали Москву, знайомилися зі столичним життям. Ми були допитливими, нікого не соромилися, не комплексували. Раз їдемо у метро. Сидить негр з великою шевелюрою. Марія стала над ним і давай негра за волосся тирмати. Він поверне голову, а вона стане, як укопана. Потім розповідала, що волосся у негра дуже жорстке. Ми потім усе сміялися і приколювалися з Марії, що яке у негра волосся. Пригадую, зайдемо до ресторану чи кафе, купимо стакан води, а потім сядемо то за один вільний столик, то за другий і весь чорний перець повисипаємо у серветки. У нас перець – дефіцит, а там його повно. Ну як не взяти? Коли люди звертали на нас увагу, то ми різко змивалися.

Як отримали першу зарплату, то пішли на центральний стадіон ЦСК в Лужниках на концерт циганського "Ромена". Купили дешевші квитки дуже далеко від сцени, нам порадили взяти на прокат біноклі. Ми, село, не знали що з тими біноклями робити, дивимося у ті скла, крутимо в руках то одна, то друга, а люди - ще менші. Потім сусід підказав, що треба дивитися другим боком.

Під час перерви дівчата кажуть, що треба би щось перекусити. Відправили мене. Я замовила 10 бутербродів з ікрою, за це заплатила 30 рублів, і коли побачила, що мені дали 10 кусків з якимись червоними зернятками, то дівчата хотіли мене прибити на місці. Порахували, що за такі гроші можна було купити много печива по 26 копійок. За кілька днів четверо з нас пішло в національний італійський ресторан. За спагеті ми чули, але зеленого поняття не мали, що воно таке. Замовили 4 блюда і пляшку мартіні.

Принесли нам по дві шестиметрові спагетини та по дві палички. Дивимося на ті галушки і не знаємо, що з ними робити. Пробуємо накручувати їх на палички, як й інші люди, але ті галушки вислизують. То нервуємося, то заливаємося сміхом. Замовили ще одну пляшку мартіні. Уже п’яні, а їсти – нич. Попросили офіціанта принести нам 4 великих серветки. То ми ті спагеті туди повисипали і на вулиці за рогом поїли. Коштували ті спагеті нам дуже дорого – по 25 рублів за порцію. Але що уже було робити, інакше і не знали б, що воно таке – італійські спагеті. Одного разу купили по три кілограми мандаринів, за вечір все поїли. Наїлися так, що похворілися, на роботу не ходили. Допалися – називається.

"Три рублі – це не хабар, це – подяка"

- У Москві на прилавках було все, тільки в одні руки давали по кілька одиниць товару. Пригадую, шоколад "Одкровение" був по два рублі. На руки давали по три штуки. А нам треба багато - знайомі, домашнє начальство просило привезти. В одному магазині домовились, що братимемо по 100-200 штук. Тим продавцям давали по три рублі, то вони дуже дивувалися, не розуміли, за що.

- Виходить, ви привчили росіян до хабарів…

- Ми їм пояснювали: "Ви – добрі, зробили для нас добре, то ми вам за це віддячуємо". Так налагодили контакти і з продавцями югославського магазину з косметики.

Ми купували модні речі, джинси, перечинські ровесники нам заздрили. Вони просили привезти і їм такі речі, косметику. За це брали з них "комісійні". Додому приїжджали що три місяці з кількома сумками усякого московського товару, везли і каву, і шоколад, і цитрусові, і косметику, і навіть майонез. 

- "Вічно живого" Леніна бачили? 

- Відвідати Леніна у Мавзолею і хвалитися перед іншими – було модно на той час. Ініціатором походу в Мавзолей була також я. Кажу: "Як ото – бути в Римі і Рим не видіти?". То була зима, почав сипати сніг, а ми – з голими головами. Стоїмо в парку сім годин. Один чоловік пошкодував нас і дав кожній по газеті, і так ми її над головою тримали, по газеті сипався лапатий сніг. Потім ще годину стояли на Красній площі. Руки треба було тримати по швах, не говорити, сумки та речі здавали в ломбард. Коли вийшли з Мавзолею під саму Кремлівську стіну, то від втоми попадали в сніг. Дехто плакав, а у нас було роздратування. Ми простояли голодні на холоді 8 годин, аби одну хвилину подивитися на Леніна! Думали, що там музей, і можна ходити і роздивлятися. Всі люди були сумними, задуманими, видно, кожен думав про своє.

Тетяна Грицищук, "Неділя"
03 серпня 2009р.

Теги: "Лемківчанка", Зарічево, фольклорно-етнографічний ансамбль, Перечинський

НОВИНИ: Культура

22:05
Фестиваль "Срібний Татош" цьогоріч скасували
15:38
Завершується прийом творів на Конкурс малої прози імені Івана Чендея
12:11
Дерев'яні церкви Закарпаття – національна спадщина
16:04
Вийшов друком четвертий випуск наукового щорічника "Етніка Карпат"
02:23
/ 4
Не тільки Україна повинна вшанувати Уласа Самчука
11:33
Закарпатки, що проживають нині в Будапешті, влаштували поетичний флешмоб до дня народження Ліни Костенко
09:25
Письменниця Тетяна П’янкова презентувала в Ужгороді роман "Чужі гріхи"
11:11
Через карантин Мукачівський драмтеатр транслюватиме свої вистави онлайн
15:04
/ 2
В Ужгороді представлять нові видання про Карпатську Україну
11:36
У Зняцеві на Мукачівщині представлять книжку до сторіччя Юрія Гойди
02:51
Зірки балету Катерина Кухар та Олександр Стоянов везуть в Ужгород "Кармен-сюїту" і "Шехерезаду"
14:05
"Максимум хітів" презентували в Ужгороді
09:36
Виставу "Думи мої, думи" до Шевченківських днів показали в Ужгороді
09:23
Концерт до Міжнародного жіночого дня відбувся в Ужгороді
01:03
Ще п'ятеро закарпатських письменників стали членами НСПУ
02:56
У Виноградові відкрилася виставка художниці Гелени Матій
13:02
Дмитро Кешеля презентував школярам в Ужгороді свою нову книгу "Весільна феєрія"
10:44
/ 1
Закарпатську шевченкіану на сцені Закарпатського муздрамтеатру продовжить вистава "Думи мої, думи..."
09:16
В Ужгороді відкрили фотовиставку "Вона"
09:20
До ювілею Ужгородської дитячої музичної школи ім. Чайковського викладачі влаштували "весняний" концерт
18:06
206-у річницю від дня народження Тараса Шевченка відзначили сьогодні в Ужгороді концертом "У нашім раї на землі”
11:42
У скансені в Ужгороді відкрилася "весняна" виставка "Заквітчані"
11:17
/ 1
В Ужгород із концертом завітає Народна артистка України Людмила Марцевич
03:59
/ 1
В Ужгороді звучала "Весна на вулиці Волошина"
15:28
У Міжгір'ї на початку липня відбудеться фестиваль "Рекітське сузір'я"
» Всі новини